За роки насиченого творчого життя вона вивела для себе головне правило: можна вірити в найрізноманітніші речі або не вірити ні в що, але за будь-яких обставин необхідно залишатися доброю і справжньою людиною. Рух для неї — це основа буття. Прочитати глибоку книжку, знайти сенс у розумній статті, розділити думки з цікавим співрозмовником чи відкрити для себе новий фільм — це лише перші кроки. Справжнє захоплення викликає здатність розпочати абсолютно новий проєкт, наважитися на те, що ще вчора здавалося занадто складним чи навіть не спадало на думку. Як і легендарна Аліса з Країни Чудес, вона добре знає: аби просто залишатися на місці, треба бігти щодуху, а щоб кудись потрапити — необхідно бігти щонайменше вдвічі швидше.

Марина Володимирівна зізнається, що вона, скоріш за все, колекціонує не сухі факти, а живі враження та емоції, які згодом і формують її світогляд. Цей тонкий зв'язок часів і поколінь відчувається в усьому. Її батько, Володимир Максимович Горощеня, пройшов усю Другу світову війну. Серед багатьох його орденів і медалей була унікальна нагорода, якою він пишався понад усе — медаль «За оборону Радянського Заполяр'я». У далекому 1941 році він, сімнадцятирічний хлопчисько-доброволець, пішов на флот, потрапив до Мурманського екіпажу, а згодом навчався у знаменитій школі зв'язку на Соловках.

Довгі роки Марина Володимирівна плекала у своєму серці велику мрію — бодай раз у житті побачити цей далекий край. Окрім школи юнг, від якої час майже не залишив слідів, Соловки зустріли мандрівницю величчю Спасо-Преображенського чоловічого монастиря, де колись у суворих умовах відбував ув'язнення останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Поруч височіли й похмурі залишки ГУЛАГу — Соловецького табору особливого призначення (СЛОН). У цьому дикому північному краї химерно й болісно поєдналися пам'ять про страшні людські муки та незвичайна, майже неземна краса природи. Марина Володимирівна й досі пам'ятає, як маленький літак летів над Білим морем у період білих ночей, коли небо буквально віддзеркалювалося у воді, стираючи межі між просторами... Як у цьому світі взагалі можливе співіснування абсолютного зла й абсолютного дива? Але диво в її душі перемогло — можливо, через пам'ять про юного тата, який так само колись ходив цим камінням. Марина Кінах об'їздила майже весь світ: милувалася квітучою Японією, суворою Ірландією, сонячною Сицилією та екзотичною Південною Африкою, але саме Соловки наповнили її серце особливим, ні з чим не порівнянним світлом. Поїхавши туди, аби відшукати сліди батькової молодості, вона відкрила для себе значно більше — трагічну долю українського отамана, відлуння ГУЛАГу та безсмертну, прекрасну природу.

Розмову про свою велику та знану в усій країні родину Марина Володимирівна починає з болючих утрат. Спочатку після тривалої й мужньої боротьби з важкою хворобою пішла з життя її улюблена сестра Ірина Володимирівна — найближча душа, з якою вони спілкувалися щодня. Згодом відійшов у вічність і батько, Володимир Максимович, уособлення цілої епохи, колишній один із керівників «Укррічфлоту», якого колеги з теплотою кликали просто «Максимичем». Він прожив довге й насичене життя, зустрівши свій 92-й рік у повній прозорості свідомості. За кілька годин до того, як піти за обрій, цей мудрий патріарх роду здійснив дивовижний, сповнений шляхетності вчинок, що нагадує кадри з легендарного фільму «Не горюй!»: він зібрав навколо себе всіх дітей та онуків і за келихом вина спокійно й розважливо розповів їм, як триматися разом і жити далі без нього...

Сьогодні надійною опорою та головним чоловіком у її житті є Анатолій Кирилович Кінах — постать, яку знає та поважає вся Україна. Відомий політик, великий державний і громадський діяч, він у найважчі часи ніс на своїх плечах відповідальність за долю країни на посадах Прем'єр-міністра, віцепрем'єр-міністра, міністра економіки, секретаря РНБО та губернатора Миколаївщини, а також п'ять скликань поспіль віддав законотворчій роботі у Верховній Раді. Нині Анатолій Кирилович продовжує активно працювати на благо держави, очолюючи Український союз промисловців і підприємців (УСПП).

Проте найважливішим здобутком їхнього союзу є велике родинне продовження. Це не просто список рідні, а справжня, міцна і дуже серйозна родина. Старша донька Наталія — успішна юристка, кандидатка наук, доцентка КНУ імені Тараса Шевченка та членкиня науково-консультативної ради при Верховному Суді, яка попри активну адвокатську практику зараз багато часу віддає такій важливій справі, як медіація; вона виховує двох дітей. Середня донька Зоя — талановита лінгвістка-перекладачка, яка прекрасно володіє італійською та іспанською мовами і подарувала батькам трьох онуків. Молодша донька Софія — випускниця факультету психології КНУ імені Тараса Шевченка, кругла відмінниця та затята перфекціоністка за натурою. Особливе, материнське місце в серці Марини Володимирівни займають і сини її покійної сестри Ірини, яких вона вважає своїми дітьми: старший Андрій успішно займається бізнесом і виховує двох синів, а молодший Максим став кадровим дипломатом і сьогодні гідно представляє нашу державу на посаді радника в Посольстві України в Німеччині.

Усе це велике родинне дерево здається дивовижним здійсненням одного давнього пророцтва. На початку 1990-х років Марина Володимирівна, будучи тоді заміжньою мамою двох донечок, зайшла на звичайну укладку в перукарню «Чарівниця» на Хрещатику. Голову їй мила чорноволоса дівчина-практикантка, яка виявилася професійною акторкою: вона щойно закінчила театральний інститут, але через заміжжя мала їхати з чоловіком-військовим на далекі Курильські острови, тож поспіхом опановувала нове ремесло. Уважно подивившись на руку Марини, дівчина, чия мати була циганкою, раптом тихо сказала: «У вас буде другий чоловік і ще одна дитина». Тоді це здалося лише веселою нісенітницею, над якою можна було тільки розсміятися. Проте життя, як інтуїтивно відчуває його сама Марина Володимирівна, завжди виявляється значно глибшим за будь-які людські розрахунки, з часом перетворивши те випадкове перукарське пророцтво на прекрасну, масштабну та щасливу реальність.