Дмитро Костянтинович Комаров — випускник Національного транспортного університету, відомий український журналіст, мандрівник, фотограф та телеведучий, який здобув всенародну популярність як автор і незмінний ведучий тревел-шоу «Світ навиворіт». Заслужений журналіст України, який від початку повномасштабного вторгнення також активно висвітлює події війни в Україні та створює документальні фільми. 

Інженерна освіта сформувала у Дмитра Комарова аналітичне мислення та розуміння складних технічних систем, що стало ключем до його виживання в екстремальних експедиціях, планування нестандартних маршрутів та повної автономності в роботі над тревел-проєктами. Ці навички допомогли авторові «Світу навиворіт» досягти успіху в таких аспектах:

• Самостійний ремонт транспорту: під час мандрівок йому часто доводилося самостійно розбиратися в конструкції та ремонтувати місцеві автомобілі, мотоцикли чи човни у важкодоступних регіонах, щоб продовжити зйомки.

• Технічне розуміння обладнання: завдяки інженерній базі він легко опановував фото- та відеоапаратуру, квадрокоптери, розумівся на специфіці електроживлення та освітлення в польових умовах без доступу до цивілізації.

• Безпека та ризик-менеджмент: інженерний підхід дозволив йому грамотно прораховувати фізичні та логістичні ризики, оцінювати надійність конструкцій чи транспортних засобів, від яких залежало життя знімальної групи.

• Робота з архівами та даними: звичка до системного аналізу допомагала глибоко вивчати технічну та історичну документацію перед тим, як вирушити в експедицію.

Київські вулиці 1980-х років, наповнені шумом трамваїв і дитячим сміхом, стали першим світом для маленького Дмитра Комарова, народженого 17 червня 1983 року у звичайній родині, де батько працював інженером, мати в сфері послуг. Це була типова радянська й пострадянська сім’я — без розкоші, але з теплом, яке заповнювало скромну квартиру. 

Дмитро, як первісток, ріс у атмосфері любові, але з ноткою самотності, мріючи про братика чи сестричку, яка б розділила з ним ігри в квартирі на околиці столиці. Ці мрії, наче насіння в родючому ґрунті, проросли несподівано яскраво, коли йому виповнилося сім років. 17 листопада 1990-го в родині з’явилися двійнята — спочатку Ангеліна, а за мить Микола. Їх назвали на честь бабусі та діда, і це стало символом продовження традицій. Дмитро згадує той день як вибух радості: квартира наповнилася плачем немовлят, запахом пелюшок і безсонними ночами, але для нього це стало справжнім дивом. Він узяв на себе роль помічника – годував з пляшечки, заколисував, розповідав казки, відчуваючи себе дорослим у свої сім років. Цей період сформував у ньому глибоке розуміння сімейних зв’язків, де діти не просто радість, а й відповідальність, що робить життя повнішим.

Ангеліна та Микола Комарови виросли в тіні енергії Дмитра, але знайшли власні шляхи, наче гілки одного дерева, що тягнуться до сонця по-різному. Ангеліна, креативна й чутлива, обрала професію стилістки-перукарки, де її руки творять дива з волоссям клієнтів, перетворюючи буденність на мистецтво. Вона – мати, яка в 2020 році народила племінницю Дмитра, маленьку “музу”, фото з якою розтоплюють серця шанувальників. Микола, навпаки, поринув у світ технологій, створюючи комп’ютерні ігри, де фантазія оживає на екранах. Їхня схожість зовнішня – сірі очі, усмішка, – але характери контрастують: Ангеліна емоційна, Микола стриманий, як тиха ріка.

У родині Комарових близнюки завжди були центром уваги, а Дмитро – їхнім провідником. У дитинстві вони разом досліджували київські двори, грали в хованки, а ввечері слухали історії батька про минуле. Під час війни ця єдність посилилася: всі троє волонтерили, допомагаючи фронту й цивільним. Дмитро, з його публічністю, залучав близнюків до проєктів, як-от збір коштів для дітей, роблячи їх частиною більшої місії. У 2026 році вони лишаються найкращими друзями: спільні вечері, подорожі Україною, де Микола фотографує пейзажі, а Ангеліна ділиться порадами з краси. Ця трійця – приклад, як діти в родині стають опорою одне для одного.

Їхні стосунки еволюціонували з років: від дитячих сварок за іграшки до глибокої підтримки в дорослому житті. Коли Дмитро розлучався в 2025-му, близнюки були поруч, наче щит від самотності. Ангеліна, як мати, ділилася досвідом батьківства, а Микола – технічними порадами для проєктів. Ця динаміка нагадує теплий вогонь у холодну ніч: близнюки додають Дмитру сили, а він – їм натхнення. У світі, де сім’ї часто розпадаються, Комарови показують, як діти, вирощені в любові, стають вічними союзниками.

Батьки для Дмитра завжди залишалися для нього прикладом стабільності. Він часто згадує, як батько вчив його дисципліні, а мама — мріяти, навіть коли навколо панувала невизначеність 90-х.

Саме в цій атмосфері зародилася його пристрасть до світу: маленькі подорожі по Києву, перші фотоапарати, статті в шкільній газеті. Сім’я не мала зв’язків у медіа, але саме їхня підтримка дозволила хлопцеві в 12 років опублікувати першу статтю, а в 16 стати редактором колонки. Батьки ніколи не нав’язували кар’єру, натомість давали свободу — і водночас були тим надійним тилом, куди завжди можна було повернутися.

Ця скромність і працьовитість стали фундаментом. Дмитро не раз говорив, що кожна мить з рідними для нього на вагу золота, особливо коли сам він проводить місяці в експедиціях. Родинне гніздо в Києві досі залишається місцем сили, де мандрівник перезавантажується між сезонами «Світу навиворіт».

Напророкував собі брата і сестру

Коли Дмитро Комаров був малий, то мріяв мати братика і сестричку. І диво таки сталося – мама Дмитра завагітніла. На УЗД їй сказали, що буде одна дитини.

Родина Комарова "не з тих, хто бігає по ворожках", проте мали одну таку знайому-ясновидицю.

"Якось перетнулися із нею біля під’їзду: вагітна мама, я і ця жінка. Вона й питає: "Діма, то хто буде?" А я впевнено відповідаю: "Буде хлопчик та дівчинка!" Вона мамі: "У тебе будуть хлопчик та дівчинка, Ніно". І прийшов день, коли мені повідомили: у тебе народилися братик та сестричка. Для дорослих це був сюрприз, а для мене норма: я ж так і замовляв!" – розповідав телеведучий.

Продавав фото зірок

У свої 17 років Дмитро Комаров мріяв стати журналістом, тож він вигадав "хитрий план". Майбутній телеведучий вирішив скористатися тим, що в Україну навідувалося багато світових зірок, тож почав чатувати на них перед чорним ходом палацу "Україна". Потім Комаров телефонував у різні редакції і пропонував знімки гурту Duran Duran або Стінга. Юного папараці "відшивали", аж поки газета "Факти" не погодилася опублікувати фото його авторства.

"Я стрибав до стелі від щастя, дивлячись на підпис: "Фото Дмитра Комарова", – пригадував Дмитро.

Працював у "Playboy"

Так, була і така цікава історія у житті журналіста. Проте не поспішайте робити висновки, "жодної голої дівчини він туди не розмістив". Дмитро Комаров продавав "Playboy" власні тревел-репортажі.

Ведучий подорожував країнами, робив фото і писав репортажі, а потім повертався в Україну і продавав це журналам "у яких нормальні бюджети".

"В "Playboy" дуже сподобалося, вони купували у мене. У кожному номері виходив великий репортаж, на 8-10 шпальт із фотками. І також в інших чоловічих журналах. Це був, власне, мій тоді такий travel-проєкт. Так я існував. Тобто їхав, знімав, тоді приїжджав, писав, отримував гонорари. Не завжди "відбивав" це. Як правило, я в мінусі залишався", – пояснював мандрівник.

Вірить у карму

Телеведучий зізнавався, що вірить в закони карми, а все почалося з юності.

У 19-20 років Дмитро був водієм-новачком. Одного разу він виїжджав з парковки і зачепив авто поряд. Комаров озирнувся і зрозумів, що його ніхто не бачить, тож просто поїхав геть. Вже наступного ранку він роздер бік власної машини і "влетів" на ремонт.

"Я тоді одразу сказав собі: мужик, це карма. Ти вчора подряпав чужий бампер, не залишив записку з номером телефону – і ось маєш. Я вірю у ці штуки. Якщо побачу, що хтось упустив гаманець, підніму, наздожену і обов’язково віддам", – ділився журналіст.

Урятував дівчину від суїциду

В одному з випусків шоу "Світ навиворіт" Дмитро Комаров врятував дівчину від суїциду.

Дмитро зустрів Яйо біля скелі, під час свого сходження до вершини вулкану "Фудзіяма". Вона повідомила телеведучому, що хоче вкоротити собі віку, бо не бачить сенсу жити далі. Комаров запросив її у похід до "Фудзіями", на що вона погодилися. Спілкування з мандрівником і краса "вершини богів" зробили свою справу – Яйо відмовилася від свого наміру.

"До нашої зустрічі вона вже намагалася покінчити життя самогубством. Людина, яка її тоді врятувала, – справжній герой. Це Шиге-сан, японець, який за власною ініціативою ходить уздовж скель і патрулює. Коли бачить людину, яка хоче стрибнути, рятує її", – згадував Дмитро.

Комаров розповідав, що зараз у дівчини все добре, у неї є чоловік і діти. Яйо відмовилася від думки накласти на себе руки. Іноді телеведучий і дівчина навіть переписувались через онлайн-перекладач.

Перевозив до 10 кг сала контрабандою

Однією з фішок Дмитра Комарова є те, що він популяризує українську культуру іншим народам світу. Телеведучий неодноразова годував аборигенів та представників племен українськими традиційними стравами, як от борщ за рецептом своєї мами і салом з хріном. Тож недивно, що Комаров знає все про контрабанду, бо йому частенько доводиться возити з собою до 10 кг сала в інші країни.

"П'ять [кілограм] собі, п'ять - оператору, розкидаємо по сумці так, щоб було не дуже помітно. Що потрібно зробити для того, щоб собаки не обнюхували? Ви завертаєте рюкзак в плівку, потім плівка бризкається, наприклад, якимись духами, потім ще раз зверху плівкою, щоб не було так явно", - розказував про свою "схему" в ефірі Радіо НВ Комаров.

Знайшов останніх власниць "ніжок-лотосів"

Ніжки-лотоси - древній еталон краси китайських жінок. Протягом багатьох віків у Піднебесній вважалося, що тільки дівчина з маленькою ногою може успішно вийти заміж. Тому з самого дитинства дівчатам бинтували ноги, щоб зупинити їх ріст.

У Китаї Дмитру Комарову вдалося розшукати останніх власниць "ніжок-лотосів". На той момент жінкам було близько 80 років. Окрім них у світі вже не залишилось живих свідків цієї давньої та жорстокої традиції.

Впродовж тисячі років у Китаї дівчаткам деформували стопи та ламали пальці ніг. Адже маленька стопа – не більше 7-9 см – вважалась зразком краси. Жінки, які пройшли цей болісний ритуал, вважались більш бажаними нареченими, проте ходити практично не могли. Вони носили спеціальне взуття конусоподібної форми, які знає увесь світ.

У наш час цей ритуал відійшов у минуле. Репортаж Комарова – один з рідкісних відео, де можна буде побачити живі інтерв'ю із свідками цієї традиції.

Брав інтерв'ю у бразильського наркобарона

Як зізнається сам мандрівник, коли він брав інтерв'ю у місцевого наркобарона, він думав, що в Бразилії його вб'ють.

"Це була одна з найбільш ризикованих подорожей. Наприклад, перед тим як ми брали інтерв'ю у наркобарона, під'їхав мотоцикл, і його пасажир дістав пістолет і направив прямо на мене. Я, ясна річ, опустив телефон, мені сказали йти за цими бандитами. Вони їхали і весь час тримали пістолет, направлений на мене. З часом ми прибули у двір фавели (нетрі в містах Бразилії – прим. ред.) і на мене направили відразу п'ять цих пістолетів. Під збройним прицілом нас завели за кут, де ми і зустріли цього наркобарона. І він сказав: "Вітаю, ми можемо починати інтерв'ю", — згадує Дмитро.

Привіз "Рабиню Ізауру"

Під час мандрівки до Бразилії ведучий Комаров познайомився з актрисою Луцилією Сантус, котра зіграла у відомому серіалі "Рабиня Ізаура". Акторка відома в усій Східній Європі завдяки цьому телевізійному шоу.

Дмитро Комаров запросив Луселію в Україну в рамках творчого туру. Актриса з командою відвідали Київ, Харків, Дніпро, Ужгород, Одесу та Черніці, дали тисячі автографів і зробили фото з фанами.

Знявся в кліпі популярного японського гурту

Під час експедиції до країни Сонця, що сходить, Дмитро Комаров не просто познайомився з одним із найвідоміших в Японії жіночих гуртів, але і знявся в їхньому кліпі. За сценарієм, телеведучий грав іноземного журналіста, який, побачивши молодих виконавиць, надихнувся настільки, що не зміг встояти на місці і почав танцювати.

"Тоді я ще не знав, що одразу після експедиції до Японії братиму участь у проекті "Танці з зірками". Якби мені хтось тоді сказав, що знову танцюватиму, не повірив би", - зізнається Дмитро.

Вчився пілотуванню і встановив рекорд

Дмитро Комаров розповідав, що не боїться літати на пасажирських літаках, проте це не стосується маленьких і приватних. Справа в тому, що саме такими повітряними суднами доводиться літати над джунглями та іншими непопулярними напрямками.

Тож Комаров вирішив навчитися пілотуванню і навіть зміг самостійно виконати на ЯК52 так звану "бочку" - коли літак провертається на 360 градусів навколо своєї осі.

Пізніше Дмитро встановив рекорд України. Екіпаж з чотирьох чоловік під керівництвом досвідченого пілота і військового льотчика Ігоря Табанюка за три дні пролетів понад три тисячі кілометрів практично по внутрішньому периметру України та відвідав 33 аеродроми. Одним з аеродромів, де команда здійснила проміжну посадку, став закинутий цивільний аеропорт "Луцьк – Крупа". Окрім Ігоря Табанюка та Дмитра Комарова, до команди увійшли пілот Андрій Блінов та оператор «Світу навиворіт» Олександр Дмитрієв. Екіпаж став першим, хто здійснив такий політ.

Ідея «Чашка Кави» спалахнула в Дмитра Комарова як іскра в сухому лісі: проста відмова від дрібної розкоші, як кава, може перетворитися на порятунок для тяжкохворих дітей. Започаткована в 2010-х, акція зібрала понад 38 мільйонів гривень, врятувавши життя 32 малюків. Дмитро, як гарант, особисто контролює кошти, співпрацюючи з фондами та зірками, на кшталт Надії Дорофєєвої та Андре Тана.

Під час пандемії акція набула нового виміру: Дмитро купував засоби захисту для лікарень у Черкаській та Луганській областях, рятуючи маленьких пацієнтів від невидимого ворога. Війна додала викликів – збори на протези для поранених дітей, психологічну допомогу сиротам. Емоційно це виснажує, але Дмитро каже, що посмішка врятованої дитини варта всіх зусиль. Його підхід, наче мозаїка, складається з маленьких внесків тисяч людей, створюючи велику картину добра.

У 2026 році проєкт продовжує рости, фокусуючись на дітях війни: апарати ШВЛ для лікарень, обладнання для дитячих клінік у прифронтових зонах. Це не просто гроші – це історії, де кожна гривня стає мостом між відчаєм і надією.

У програмах “Світ навиворіт. Україна” Дмитро занурюється в життя прийомних сімей, як-от родини Целухіних з Луганщини з 11 дітьми, де війна забрала стабільність, але не любов. Він здійснює мрії: поїздки до Києва, подарунки, пригоди. У 2024-2026 роках фокус на дітях загиблих захисників – зустрічі в “Резиденції Санти”, годинники з компасом для майбутніх мандрівників. Ці історії, сповнені сліз і сміху, показують, як діти в кризі знаходять сили, наче квіти крізь асфальт.

Його волонтерство – це не шоу, а щира місія: від Непалу, де допомагав сиротам шерпів, до Прикарпаття з багатодітними родинами. Дмитро підкреслює: діти – майбутнє, і допомагати їм – інвестиція в кращий світ. У 2026-му він планує нові випуски, де діти війни стануть героями, надихаючи на емпатію.

— Дмитре, чим ви займаєтеся між сезонами зйомок?

— Коли ми з оператором Олександром Дмитрієвим повертаємося з експедиції, я продовжую подорож цією ж країною, але вже у монтажній. Навіть на інтерв’ю часу практично немає. Зі своєю командою бачуся частіше, ніж із родиною. Проводимо в офісі більшу частину життя, працюємо без вихідних, навіть замовляємо їжу з доставкою. Я беру участь у програмі до останньої коми, адже авторський проект повинен повністю проходити через свого творця.

Якщо випадає вільний день, вважаю за краще його провести активно — вибратися на природу чи організувати невелику подорож, хоча б у межах України або навіть Київської області.

Показником того, як змінилося в мене життя після появи «Світу навиворіт», є моє хобі — гірські лижі, точніше, фрірайд. Колись я їздив по п’ять-шість разів на рік в екстремальні гірськолижні місця, та ось уже 6 років мої лижі стоять у коморі, і я із сумом спостерігаю, як іржавіють канти. Вдалося з’їздити покататися кілька разів на вікенд у «Буковель».

— Ви вже проїхали й показали стільки екзотичних країн. А що буде, коли всі екзотичні країни вичерпаєте?

— До цього ще дуже далеко. Подивіться, скільки у світі країн. Ми за шість років існування програми зняли лише 12. Скільки ще невідпрацьованих напрямків у Африці, в Південній Америці, в Азії! Європейські традиції ще встигнемо відзняти, а ось екзотику активно поглинає цивілізація. Коли відвідую якісь місця вдруге, іноді з жахом помічаю, що теми вже немає. Наприклад це стосується племені пнонгів на півночі Камбоджі. Вперше діставався туди позашляховим мотоциклом по пояс у багні. А через дев’ять місяців приїхав з оператором, і виявилося, що за такий короткий час у цій «країні третього світу» в джунглях з’явився автобан!

Часто шкодую, що не почав працювати в цій галузі років двадцять тому, коли, скажімо, в Новій Гвінеї ще їли людей. (Усміхається).

Є список пріоритетних місць, куди хочу встигнути.

Коли довго перебуваю в Києві без нової подорожі, «шило» починає заважати, і йому треба давати волю...

— Як традиційно готуєтеся до нового сезону зйомок? Працює цілий колектив?

— Ні, все досить просто. Відкриваю інтернет, книжки, журнали, фільми і знаходжу все цікаве про країну. Потім складаю список того, на що в ній варто витратити час. До стандартних визначних місць знаходжу новий підхід, щоб не показувати банальщину. Не побачити в Індії Тадж-Махал — це маячня, але показувати його, як у путівниках, — маячня не менша. Тому ми показали людей з околиць Тадж-Махалу, яким влада заблокувала дороги задля безпеки і тим створила для них серйозні проблеми.

Знаходимо хороших провідників, бажано земляків чи місцевих мешканців, котрі вміють думати як європейці, — людей з нашим мисленням, які розуміють, що ми хочемо. Дуже допомагають дипломати, сходознавці, круті гіди, котрі добре знають країну. З ними сідаємо, обклавшись картами, і розписуємо маршрут.

Цікавий спосіб ми винайшли для підбору гідів. Часто у нас із місцевими людьми таке різне мислення, ніби це інопланетяни. Буває й проблема з чесністю — вам підтакують, незважаючи ні на що, аби лише догодити. Вибираємо гіда з 10–15 кандидатів, застосовуючи тест «ліва нога оператора». Мовляв, ви ж знаєте, у вашій країні йде полювання на відеооператорів, от у нашого вже хотіли з’їсти ліву ногу... Якщо обіцяють «вирішити питання» (сміється), відразу прощаємось, а якщо чесно кажуть, що це нісенітниця, продовжуємо спілкуватися.

— А скільки людей допомагають вам у процесі зйомок?

— Я й оператор — основа команди, плюс місцевий провідник. Більше — дуже рідко.

Винятком є найдикіші племена, де потрібна додаткова допомога племінного гіда чи носіїв мови.

Інколи наш вантаж може сягати 500 кіло. Як тоді, коли ми жили місяць у джунглях Нової Гвінеї. Тут є кумедний і парадоксальний момент: щоб ми із Сашком могли знімати, нам потрібні дві-три людини, які нестимуть наші 40-кілограмові рюкзаки, поки ми працюємо. Але носії теж повинні жити у джунглях, і їм теж потрібні помічники... Це замкнуте коло. Оптимально мати 10–15 носіїв.

Бувають регіони, де необхідна охорона. Наприклад, у плем’я мурсі ми брали охоронця з автоматом, який весь час сидів у відкритому багажнику джипа. А коли знімали кенійську столицю Найробі, нам орадили в охорону бандитів, яких бояться у міських нетрях.

Але власне знімальна група — це двоє людей. У цьому ми унікальні. Усі інші знімальні колективи — осіб по вісім. Але нам важливо не «розлякати» людей. Коли на мопеді приїжджають двоє хлопців із фотоапаратами й представляються студентами, усе виходить простіше і натуральніше.

— Чи завжди в експедиції дотримуєтесь планів?

— Вони часто сходять нанівець. Наприклад, збираємося знімати водіїв тук-тука в Індії, але раптом дорогою бачимо слонів і переключаємося на них. Експромт — постійний наш супутник. Попервах, коли ми зустрічали щось цікаве «не за планом», думали — на зворотному шляху знімемо. А потім зрозуміли: зворотного шляху немає, треба брати, що дарує доля.

— В екзокраїнах чимало табу. Як із цим боретеся?

— Якщо запитувати в місцевих, чи можна знімати, то весь час буде «не можна». Чим більше запитуєш, тим більше заборон. Знімаємо без дозволу. Якщо забороняють увійти в двері, ми ліземо у вікно, — це правило програми «Світ навиворіт».

Завжди знаходимо обхідні шляхи, коли все під жорстким контролем держави. Так було на Кубі, звідки нас депортували і куди ми знову повернулися. У В’єтнамі за заборонену зйомку садять лише після другого затримання. Першого і єдиного затримання нам вдалось уникнути за 50 доларів…

— Як ви долаєте мовний бар’єр у диких племенах?

— Звісно, там не допомагають мої російська, українська та англійська. Беремо в команду гіда, який знає мову країни. А в племені намагаємося знайти того, хто володіє й основною мовою, і мовою аборигенів. А буває і такий «багатоповерховий» переклад, як в індонезійському племені караваїв.

Основний гід перекладає місцевому індонезійською, той запитує в місцевих їхньою мовою, і потім весь ланцюжок розмотується назад. А в цей час ми з аборигенами будуємо хатину на височенному дереві, тож перекладачі кричать знизу в мегафон. Це був найекстремальніший переклад!

— Чи виглядає все так класно і драйвово за кадром, як у кадрі?

— Звісно, ми любимо свою роботу, але й багато переживаємо, поспішаємо, спимо по п’ять годин на добу, на нас тисне відповідальність...

Пам’ятаю 119-й день в Індонезії. За цей час ми мали понад 60 перельотів по країні, всі через Балі.

Щодня — переїзди по 10–12 годин машиною. І ось черговий переліт звідкись кудись. Наближаємося до Балі. 90 відсотків пасажирів літака — це закохані парочки. Вони тримаються за руці, цьомаються, роблять селфі… І на весь літак — двоє насуплених хлопців, які сидять і говорять: «Балі! Як воно вже дістало!» — «Кому телефонуємо, Махмуду чи Мехмеду?» — «Ні, краще Шараду» (все це наші знайомі таксисти).

Ось вам «виворіт» «Світу навиворіт».

— Як ваша мама відпускає вас у такі небезпечні поїздки?

— Жодна нормальна мама не витримає такого ненормального сина. Але моя дуже поступово звикла до того, як я живу. Хоча буває й шокотерапія: наприклад, приїжджаєш і відразу показуєш мамі, як тебе вкусила змія. Після цього, коли розповідаю їй про щось реально небезпечне, вона каже: «Ну, порівняно зі змією це дрібниці».

Звичайно, я мамі недоговорюю. Коли йду на 6-тисячник і розумію, що тиждень не буде зв’язку, телефоную їй і кажу, що найближчі три дні ми купатимемо слоників, і там не буде зв’язку.

Маму треба жаліти, бо інакше ніяк.

— Скажіть, а межа здивуванню буває? Чи можна звикнути до постійної зміни обстановки, несподіванок?.. Хоча «постійні зміни» і «звикання до несподіванок» — це поєднання непоєднуваного.

— За роки наше сприйняття подорожей змінилося. З одного боку, це погано, бо ми вже не дивуємося на кожному кроці. Десять років тому під час мого перебування в Непалі один крок із готелю в місто вже занурював у якийсь фантастичний світ. Цього ж сезону я зрозумів, що вже ніколи не поверну собі того відчуття. З іншого боку, це добре для програми. Бо ми вже не знімаємо все, що цікаве тільки з першого погляду, — шукаємо далі, щоб показати ще більше. Тому програма наша росте.

Коли я вперше потрапив до місць кремації тіл в Індії, то не міг спати: перед очима спливали страшні картини. На десятий день зйомки вже звик. А через два роки ми із Сашком знову були там.

Абсолютно спокійно кажу йому: «Дивися, ліворуч викотилася голова. Візьми її середнім планом, близьким не треба… А отам мозок у черепі кипить, не бери…». Ми не стали бездушними і черствими, але виробляється певний бар’єр сприйняття, який не дає пропускати все крізь себе.

— Через професійні обов’язки вам доводиться їсти всіляку гидоту. Чи є у вас рейтинг найогиднішої їжі?

— Мій секрет здобуття довіри в місцевих — це бути таким, як вони: разом із ними харчуватися, працювати… Якщо відмовляєшся їсти запропоноване господарями, ти відразу ж ставиш бар’єр між собою та ними. Виникає враження зверхності з твого боку, яка вже тут довіра?

Третє місце в моєму рейтинзі: живі черви із хлібного дерева у племені караваїв в Індонезії. До речі, на смак зовсім не гидкі — схожі на горіхову пасту. Друге — смажені павуки в Камбоджі. Перше — сира печінка щойно вбитої кози у племені мурсі в Африці, їхня святкова страва…

А ось єдине, чого я так і не зміг з’їсти, це паштет із гнилої риби у камбоджійському племені пнонгів.

До речі, часто ловлю своїх колег журналістів на обмані. В одній відомій програмі бачив, як ведучий брав отих камбоджійських павуків руками і казав, що це безпечно. Насправді ж отруйний зуб павука завдовжки півтора сантиметра відрізали, перш ніж підкласти тим ведучим.

— Коли ви в подорожі найдужче сміялися?

— Не знаю, але випадок, коли ми зупинили літак, — серед найвеселіших.

То була експедиція в найдикіше місце планети Земля, до колишніх канібалів Папуа – Нової Гвінеї.

Ми місяць провели у джунглях без зв’язку та електрики. І ось — знову аеропорт, схожий на старий сарай чи гараж, уніформою працівникам служать лише трубки на «причинному місці». Нам невимовно пощастило — саме в цей день вирушав літак, який курсує раз на тиждень. Місяць ми харчувалися «Мівіною», рисом, черв’яками та майонезом, який став для нас ласощами, і тут бачимо бабусю, яка продає курятину, таку смачну і запашну… Накинулися на їжу, й раптом почули, як загули турбіни літака. За планом наш рейс мав бути через півгодини, але ми вирішили перевірити.

Підбігаємо до «голого» працівника і називаємо пункт свого призначення. Той дивиться співчутливо і вказує на літак, який набирає швидкість на злітній смузі. Ми розуміємо, що це означає ще тиждень джунглів. Вискакуємо в отвір для багажу і біжимо, нецензурно лаючись. У кабіні видно профіль пілота. Він повертається анфас, літак гальмує й випадає трап. Заскакуємо в салон, повний папуасів, і нас розбирає істеричний сміх. «Ну що, — кажу, — Випив «Фанти» й зупинив літак?».

Це до того, як складно буває в самостійних подорожах.

— Але ви їхній затятий прихильник!

— Якщо у вас пакетний тур, то ваша подорож іде за чужим сценарієм, на експромт нічого не лишається. Якщо ж ви самостійно прокладаєте стежки, то сценарії для вас пише життя. Так що наважуйтеся, не переживайте, вирушайте у самостійні подорожі, й не важливо, куди. У юності ми з однолітками приходили на автостанцію і запитували: «Куди зараз є квитки? Давайте!». Приїжджаєш кудись — там своє життя, цікаво. Тихенько візьміть паспорт у коханої людини і купіть два квитки, зробіть їй сюрприз! До слова, в Індії можна жити і подорожувати за 20 доларів на день.

— Одна річ — з’їздити кудись, інша — жити таким життям. Що вам дає сили?

— Творчі зустрічі з глядачами, які я проводжу в різних містах. Вдячність, цікавість і теплота людей — це те, що тримає мене у програмі.

Хоча реально дуже важко. В експедиціях, окрім місії ведучого, мені доводиться виконувати обов’язки продюсера, режисера, редактора, адміністратора і навіть водія. Після Непалу був майже впевнений, що як мінімум піду на рік у відпустку. Але після того, як ми три місяці прожили в «монтажці» й усе вийшло, я вирішив, що не маю права зупинятись. Утім, так само було й торік.

Поки буде така реакція глядачів, ми продовжимо показувати «Світ навиворіт». 

Джерело: Міжнародний туризм

17 червня відсвяткував день народження. Зірці проєкту «Світ навиворіт» виповнилося 43 роки.

З нагоди свята Дмитро звернувся до шанувальників із роздумами про зміни, які відбулися в його житті останніми роками.

«Сьогодні мені 43. Дуже подобається, як вік змінює. Кожен новий день народження ти ніби стаєш трохи іншою людиною, і особливо це стало помітно після 40. Безумовно, дуже сильно прискорює процес «дорослішання» війна. А ще особисто у мене останні 4,5 роки якось неймовірно пришвидшився час: день, тиждень, рік - пролітають по відчуттях у якомусь турборежимі. Дуже швидко».

Замість привітання, на свій день народження, попросив розповсюдити інформацію про аукціон з приводу ДН. Раніше з молотка пішов його спорткар на допомогу ЗСУ. Зараз прийшла черга улюбленого ексклюзивного мотоцикла. Такий один в світі. Брендований Kawasaki Drifter «Світ навиворіт», у фірмових кольорах, 2001 року випуску. Їздив мало. Пробіг усього 41 тис км. Без ДТП.

«Він багато знімався в наших програмах та інших ТВ-проектах. В каруселі можете побачити деякі архівні фото, ще до повномасштабної війни, як жив цей мот. На ньому просто неможливо спокійно їхати містом, бо мотоцикл впізнають і фоткають).

Для мене це частинка особистої історії та історії проекту «Світ навиворіт». Я подарував собі його на день народження у 2016 році. Зараз, рівно через 10 років, прийшов час перетворити цей колекційний експонат на корисну справу.  Виставляю його на онлайн-аукціон у себе в ФБ та інстаграмі.

Моя мета – придбати НРК, наземний роботизований комплекс, «наземний дрон», який безпечно доставляє будь-що на передові позиції. А головне – НРК може евакуювати пораненого з точки, куди люди на допомогу прийти не можуть. Моя мета – придбати НРК, та привернути увагу до їх важливості».