Дивовижно, але дізналася пані Наталя про те, ким був її тато, майже у 50 років. Відтоді життя столичного інженера, проектувальника мостів, киянки Наталі Осьмак кардинально змінилося. В одному з листів до своєї сестри Галини президент УГВР якось написав про свою дочку: «Сподіваюся, що вона понесе в життя ідеали свого батька». Так воно й сталося.

— ПАНІ НАТАЛЮ, ПОВЕРНІМОСЯ У ВАШЕ ДИТИНСТВО. ВИ ВИРОСЛИ БЕЗ БАТЬКА І ДОВГО НЕ ЗНАЛИ ПРО ЙОГО ДОЛЮ. РОЗКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ПРО ТІ ЧАСИ.

— Знаєте, я росла в такий час, за таких обставин, коли в багатьох дітей не було батьків: хтось помер, загинув, когось посадили. Тому той факт, що я росла без батька, не надто травмував мою дитячу душу. Сприймала це, як данність...

Тата я знала до двох років і семи місяців. До того як його обрали президентом УГВР і він пішов у підпілля, мій тато працював легально у Стрию директором товариства «Сільський господар». Після створення УГВР наша родина якийсь час жила у партизанському селі Недільна, де був Головний штаб УПА, далі нас iз мамою під опікою УПА перевезли до села Тур’є–Горішнє, затим було село Опака. Там якийсь «енкаведист» (напевно, ця людина співпрацювала з підпіллям) сказав мамі, щоб вона пішла в районне село Підбуж і там зареєструвалася (у нас же не було жодних документів!). «Бо інакше перша облава — і вас схоплять», — сказав він і дав мамі якусь довідку. Із нею мама зареєструвалася й отримала роботу.

Так ми й жили в Підбужі в різних хатах, у незнайомих людей. Не всюди нас радо приймали (бо ми ж «східняки», і хто там знав, яким духом ми дихали). Та знайшлися прекрасні люди — родина Катерини та Ігната Павликiв. Вони нам iз мамою дали маленьку кімнатку з сінями — прибудова до хати, певно, для прислуги. І це помешкання є для мене підбузькою батьківщиною. Цим людям мама дещо розповідала і про себе, і про свого чоловіка. Я про це дізналася вже після маминої смерті.

А це якраз був час «установлєнія совєцкой власті»: добре пам’ятаю тих вояків iз «тамбовсько–вологодською» специфічною мовою...

— ВАЖКО, МАБУТЬ, ВАМ ЖИЛОСЯ?

— Мамі було важко. Бо мусила дбати про все: і про дах над головою, про дрова, харчі, роботу. А ще дамокловим мечем над нами висів той факт, що нас будь–коли можуть вивезти в Сибір. Звісно, вона боялася... Моя мама закінчила Київську жіночу гімназію. І освіта, і виховання у неї були не пролетарські. На маминому похороні начальник відділу, в якому вона працювала, сказав, що мама була людиною XIX ст. Але коли ми жили там, у Підбужі, мама не проявляла себе, щоб, не дай, Боже, не дізналися, хто ми такі. З того, що я вчила в школі, мама мені багато пояснювала. Це мене зовсім не дивувало, не було чимось особливим: ну знає мама французьку мову, алгебраїчні теореми, російську літературу… мама все знає! Вона колишній метеоролог, працювала кравчинею (хоча спершу ми навіть швейної машинки не мали). Те, що вона гарно шила, нам допомагало не тільки фінансово, а й, так би мовити, політично. Бо мама шила одяг дружинам начальників НКВС. І це певною мірою нас оберігало.

Мама моя була людиною закритою. Ми на особисті теми не говорили. Навіть не знаю про стосунки мами з батьком. Ми не обговорювали листи батька до мами. Він же окремо писав мені і мамі.

Уже коли мами не стало, я взялася за ті листи. Я читала, перечитувала і «виридала» кожен лист. Я їх аналізувала. Листи батька до мами проходили через тюремну цензуру. Отже, все прямим текстом батько не міг сказати. То звертався до біблійних виразів, до українських приказок. Вони з мамою були людьми одної культури, одної мови. Мамина гімназійна освіта і батькова освіта реального училища давали їм можливість говорити одною мовою. І коли він вживав біблійний вислів, мама розуміла, про що йдеться. Спочатку він змушений до мами писати російською мовою, а в році 1956-му з’явився, очевидно, цензор, що знав українську мову, і батько вже і мамі писав листи українською мовою.

У 41-му томі Літопису УПА (Наталя Осьмак є укладачем і співредакторкою видання, – Трибуна) ці листи надруковані. Літературна редакторка Олена Лук’янчук порадила видати ці листи окремим виданням. За фінансовою допомогою я звернулася до фундації «Будучність» у Канаді й одержала фінансову допомогу, за що дуже вдячна. Також моя подяка за фінансове сприяння у виданні книжки «Середовищу УГВР» (США) – голові президії середовища УГВР Євгену Стахову. Також і свої кошти я вклала.

Книжка «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу» була надрукована 2014 року. Написала до листів блискучу передмову і подарувала назву книжки Михайлина Коцюбинська – літературознавиця, шістдесятниця.

— А ЩО МАМА ВАМ КАЗАЛА ПРО ТАТА?

— Казала, що батько пропав безвісти. А потім, у квітні 1954–го року, несподівано прийшов лист iз Володимирської тюрми. Я пам’ятаю цей момент: заходить у двір листоноша (я якраз була на подвір’ї) і дає мені конверт. Я читаю: «Поштова скринька, місто Володимир, Осьмак Кирило Іванович». Я собі думаю: «Я теж Осьмак. Але хто такий Кирило?» Мама ж, переймаючись моєю безпекою, мені змінила метрику: по батькові я була Богданівна (напевно, вони з татом про це домовилися). Змінила рік і місяць мого народження...

І ось зайшла я до хати, даю мамі листа, вона тільки глянула і каже: «Це батько. — А чому Кирило? — Бо так його звуть». Лист був коротенький — тато уточнював, чи це ми. Він нас давно шукав.

На батьків лист і мама, і я відповіли. Тоді ж я дізналася, що народжена насправді у Києві, а не в Тернополі, як до цього мені говорила мама. Відтоді почалося наше листування з татом. І в цьому ж році ми поїхали до Києва до родичів.

— ЯК І ЧОМУ ВИ ПЕРЕЇХАЛИ ДО КИЄВА?

Батько з мамою вирішили, щоб я закінчувала школу тут, у Підбужі. Я школу закінчила в 1958 році і восени за допомогою Валіного чоловіка Олександра Томіна ми переїхали спочатку в Переяслав-Хмельницький, а через 2 роки – до Броварів. Мушу нагадати, що в ті часи люди не мали права вільно пересуватися і одержувати десь прописку. Для прописки потрібна була робота, а для роботи потрібна була прописка. У 2009 році, коли при президентові Вікторові Ющенку були відкриті архіви і я познайомилася з усіма томами слідчої справи Кирила Осьмака 1944 – 1948 років, я дізналася, що як тільки ми з мамою переїхали до Переяслав-Хмельницького, відразу в місцеве відділення КГБ була надіслана для ознайомлення «Слідча справа Кирила Осьмака», щоб стежити за нами.

У 1960 році я подала заяву на вступ у Київський автомобільно-дорожній інститут на механічний факультет (нині Національний транспортний університет). Це була не моя ідея – туди поступити порадив Олександр Томін.

Тут було, наскільки я розумію, дві причини. По-перше, після закінчення навчання я могла би працювати на тому підприємстві, де Олександр Томін був керівником. А з іншого боку – щоб я не вступала куди-небудь на українську філологію і не мала контактів із українським світом. Олександр Томін знав мою долю і розумів, що для мене це може бути небезпечним. Коли я поступала в інститут, батька вже не було і не було потрібно писати в автобіографії, що батько в тюрмі.

І я, дійсно, жила в російському світі і в КАДІ, і потім у проектному інституті. Хоч я себе його часткою не відчувала ніколи! Внутрішньо я була українкою. Говорила я російською мовою, причому перфектною мовою. Я вчилася в школі, де російську мову і літературу нам викладала природна росіянка, дружина начальника НКВД. І, Богу дякувати, вона була дуже культурною, дуже вихованою людиною. Такою, знаєте, тонкою. Вона дуже гарно викладала російську літературу. Я від неї навчилася правильної російської мови. Але в мені все одно відчували українськість: і в інституті, і на роботі в проектному інституті.

Коли вступила з Переяслава в інститут, стала жити в гуртожитку в Києві. А через два роки Олександр Томін у Броварах збудував завод торгового машинобудування («Торгмаш»), це було підприємство в системі Укоопспілки, а він був директором Укоопспілки. Одночасно на Торгмаші будувалися двоповерхові житлові будинки.

— БАРАКИ?

Ні, це не були бараки.

Мама влаштувалася працювати, здається, статистиком на заводі «Торгмаш», і в 1962 році ми одержали однокімнатне помешкання в одному з таких будинків.

Моя мама закінчила Київську жіночу гімназію. І освіта, і виховання у неї були не пролетарські. На маминому похороні начальник відділу, в якому вона працювала, сказав, що мама була людиною XIX ст. Але коли ми жили там, у Підбужі, мама не проявляла себе, щоб, не дай, Боже, не дізналися, хто ми такі. З того, що я вчила в школі, мама мені багато пояснювала. Це мене зовсім не дивувало, не було чимось особливим: ну знає мама французьку мову, алгебраїчні теореми, російську літературу… мама все знає!

— З ЯКОГО РОКУ ВИ ПЕРЕБРАЛИСЯ В БРОВАРИ?

Мама з 1960-го року. Я в цей час жила в гуртожитку в Києві, спочатку на вул. Боєнській (зараз вул. Джона Маккейна, – Трибуна), а потім на вул. Кіквідзе (нині вул. Михайла Бойчука, – Трибуна). Я жила офіційно в Переяслав-Хмельницькому, тож мала право на поселення в гуртожиток.

Але потім наша декан дізналася, що я в Броварах, тож мене з гуртожитку одразу виписали. І десь із 1963-го року я жила тут, у Броварах, щодня їздила на навчання.

А потім почала працювати в проектному інституті в Києві. Я взагалі, як написано в дипломі, «інженер-будівельник мостів і тунелів». Правда, тунелями я не займалася, лише мостами.

Туди і назад щодня – на електричці. Скільки книжок перечитала (сміється)! Зі скількома людьми перезнайомилася! З 1996 року я живу в Києві.

— РОЗКАЖІТЬ ПРО ОСВІТУ ТА РОБОТУ ДЕТАЛЬНІШЕ. ДЕ ПРАЦЮВАЛИ?

Коли я вступала в КАДІ, там було лише два факультети: дорожній і механічний. Я написала заяву на механічний факультет, як мені порадив Олександр Томін, і коли її подавала, то секретар комісії, що приймав заяви, каже: «Дівчино, вуса у вас ніколи не виростуть. Нащо вам той механічний факультет?». Я зрозуміла слушність його зауваження, але була розгублена: «А що ж мені писати?» А він і каже: «Пишіть дорожній факультет, спеціальність мости і тунелі». У той рік при дорожньому факультеті вперше створили «мостову» групу. Причому конкурс був великий. Тоді було правило, що вступати можна було, маючи 2 роки трудового стажу. А я мала цей стаж, адже працювала з 1958-го, а вступати пішла в 1960-му. Але при вступі набрала таке число балів, якого було достатньо для вступу для абітурієнтів і без такого стажу.

Після закінчення інституту я одержала направлення в Черкаси – на роботу в інститут Гипрогражднпромстрой (нині ПРАТ «Черкасицивільпромпроект», – Трибуна). Там я пропрацювала 1,5 року. А потім мама тяжко захворіла, тож мені дозволили звільнитися.

У ті часи, після закінчення інституту, треба було відпрацювати 3 роки. Тож я мусила повертати гроші, які мені видали перед початком роботи.

Тут я поступила в «Союздорпроект», що на початку Кудрявського узвозу, і пропрацювала там… майже 50 років – з 1967-го по 2014-ий.

— РОЗКАЖІТЬ ПРО ВАШУ УЧАСТЬ У ПРОЄКТУВАНІ МОСТІВ. Я ЧИТАВ, ЩО ВИ БРАЛИ УЧАСТЬ У ПРОЄКТУВАННІ МОСТОВИХ СПОРУД НА ПІВНІЧНОМУ І ПІВДЕННОМУ МОСТОВИХ ПЕРЕХОДАХ ЧЕРЕЗ ДНІПРО В КИЄВІ, І, НАВІТЬ, НА СПОРУДАХ ПОДІЛЬСЬКО-ВОСКРЕСЕНСЬКОГО МОСТОВОГО ПЕРЕХОДУ.

Над першими проектами працювала ще в Черкасах. У 1970-му, коли вже працювала у Київському філіалі «Союздорпроект» (з 1967 року), мене спрямували в бригаду головного інженера проектів Георгія Фукса. Це – видатний інженер, заслужений будівельник України. Тоді саме розпочалося проектування, Північного мостового переходу через Дніпро в Києві. До його складу входять 5 великих споруд, у тому числі вантовий міст через Дніпро з довжиною прогону 300 м, названий «Московським» (ідеться про нинішній Північний міст, – Трибуна). Георгій Борисович доручив мені проектування частини опор моста.

У 70-і роки минулого століття інститут мав завдання проекту реконструкції дороги Ленінград – Мурманськ. Я там запроектувала 15 чи 17 мостів на ділянках дороги в Карелії. Кілька років я їздила туди з авторським наглядом – контролювати, наскільки будівельники мостів будують споруду відповідно до креслень.

Під час тих поїздок я трохи звільнилася від страху висоти. Знаєте, коли опори мосту вже збудовані і обсипані землею і їх висоти не видно. А буває висота по 10 – 12 м від землі. І от доводилося на ту висоту залазити по драбині, щоби там усе роздивитися. А я висоти боюся страшенно (сміється). Але я інженер – я ж не можу показувати, що боюся. Отак я переборола свій страх висоти.

Потім я ще проектувала міст через Прут у Чернівцях. Ну, а після цього ми почали проектувати Південний мостовий перехід через Дніпро в Києві. Головна споруда – вантовий міст довжиною прогону 270 м. Георгій Фукс, як і на Північному, також довірив мені проектування кількох опор.

Знаєте, ми хотіли Північний міст, коли він був «Московським» назвати іменем Георгія Фукса. На жаль, цього на вдалося зробити. А він – дуже достойна людина для такого вшанування.

— ВИ ЗНАЛИ, ЗА ЩО СИДИТЬ БАТЬКО?

— Ні, не знала. В одному листі тато написав, що йому дали 25 років. Я запитала маму: за що? А вона відповіла: за те, що він під час німецької окупації працював. Це було цілком вичерпна відповідь для мене.

А що вона мені могла сказати? Я сумніваюся, що мама взагалі знала щось про УГВР. І навряд чи знала достеменно, хто був її чоловік. Якось батько написав мамі у листі: «У своїй діяльності я намагався не втаємничувати тебе в ті речі, за які мав відповідати я сам». Так воно і було.

— АЛЕ Ж ВИХОВУВАЛА МАМА ВАС В УКРАЇНСЬКОМУ ДУСІ?

— Інакше й не могло бути! Я жила в українському світі, у карпатському селі! Та ще й на межі із ворожим російським світом. Ми всі чітко усвідомлювали, що є українцями: шанували українські свята, співали українські пісні. Тарас Шевченко й Іван Франко для нас були такими природними, як повітря чи вода...

У Підбужі я закінчила школу, вчилася добре. А не одержала золотої медалі через політичну помилку — не згадала про Леніна у своєму творі з української літератури за п’єсою О. Корнійчука «Загибель ескадри» (посміхається). Поставили трійку, хоча жодної помилки не було. Але я не надто переймалася з цього приводу. Коли закінчила школу, ми з мамою переїхали у Переяслав–Хмельницький — допомогла нам у цьому прийомна донька мого батька Валя (вона була племінницею першої дружини Кирила Осьмака Марії Василівни Юркевич). До речі, Валя, завдяки своєму чоловікові, дуже допомагала татові в тюрмі. Присилала йому щомісяця гроші, що було не лише фінансовою, а й моральною підтримкою.

— А ЩО В ЦЕЙ ЧАС ВІДБУВАЛОСЯ З ВАШИМ БАТЬКОМ?

— Ми листувалися. Здоров’я батькове весь час погіршувалося. Він переніс чотири роки слідства. Які там були катування, це знають ті, хто через це пройшов... У 1957 році йому стало так зле, що його навіть винесли в морг. Але батько там прийшов до тями, і його повернули назад у камеру. Після того тато усім нам написав прощальні листи–заповіти. Він весь час тривожився тим, щоб я вступила до інституту. Але розумів, що його перебування в тюрмі робить це неможливим.

У травні 1960 року (йому якраз виповнилося 70 років) Кирила Осьмака викликав заступник начальника тюрми і запитав, куди б він хотів поїхати у разі його звільнення. Батько попросив залишити його у Володимирі, в інвалідному будинку. Начальник здивувався: «Чому ж не до родини?» Батько відповів, що сім’я бідує, живе у чужому помешканні, і я, мовляв, тяжко хвора людина, не вважаю за можливе ще більш ускладнювати життя родині. Раптом він дізнається, що по нього приїхав співробітник КДБ, щоб везти до Києва. І Кирило Осьмак відмовився виходити з тюрми. Він добре розумів, для чого його захотіли везти до Києва.

Сусідою в камері був грузин Шалва Несторович Беришвілі. Саме він (як потім написав у листі) умовив батька не відмовлятися. Батько погодився, повідомив про це адміністрацію і повернувся до камери. Разом із Шалвою Несторовичем почали його збирати на волю. Аж раптом батько впав на одне коліно, у нього почав заплітатися язик — у нього стався інсульт. Такого нервового напруження він не витримав.

Шалва Несторович весь час був із ним, і коли побачив, що наступають останні хвилини, почав підносити до його очей наші фото. І тато прощався з кожною із нас... 16 травня 1960 року він помер. Поховали його на міському Князь–Владимирському кладовищі. Воно межує з тюрмою. За царської Росії це була околиця міста на шляху до Сибіру.

— ПАНІ НАТАЛЮ, БУЛО СКЛАДНО ЗНАЙТИ БАТЬКОВУ МОГИЛУ?

— Це найперше, що я хотіла зробити у Владимирі,— знайти батькову могилу. Ми з мамою не їздили: дорого, далеко — дві тисячі кілометрів. Із чоловіком ми одразу після приїзду пішли на тюремний цвинтар. Номер могили 5753 ми знали з листа Шалви Беришвілі, і що вона «близько тюремної стіни, біля її середньої сторожової вежі». А ще була фотографія цієї могили. Це були наші єдині орієнтири.

Ми шукали три дні, але ніяк не могли знайти. Надвечір останнього дня (завтра вранці ми від’їздили з Владимира) знову пішли на кладовище. Був кінець вересня, бур’яни стояли вище голови. Я в них пірнула, і чоловік втратив мене з поля зору. І раптом я виходжу просто на те місце, звідки була зроблена фотографія батькової могили, тільки замість горбочка з дерев’яним хрестом, оточеним дерев’яною огорожею, — півтораметрова купа сміття, але зліва, як на фотографії — дві могили з металевими огорожами і бетонними пам’ятниками різної конфігурації. І моя душа заспокоїлася. Кричу чоловікові: «Я знайшла!». Далі записала шлях до могили, орієнтиром до неї мало бути четверте вікно тюрми. Наступного року ми знову приїхали, зробили металеву табличку, привели до ладу могилу.

— А КОЛИ І ЯК ПОСТАЛО ПИТАННЯ ПРО ПЕРЕПОХОВАННЯ КИРИЛА ОСЬМАКА?

— Коли я розказала Василеві Куку, що знайшла батькову могилу, він відповів, що треба подумати про перевезення праху Кирила Осьмака до України. Я погодилася не вiдразу. Зважилася на це лише через десять років. Ми перевезли прах батька до Києва у грудні 2004 року, у розпал Помаранчевої революції. Насправді все це було не так просто: треба було зібрати купу довідок і дозволів, бо це здійснювалося на міждержавному рівні.

— ВИ БУЛИ ПРИСУТНІ НА ЕКСГУМАЦІЇ ВЛАСНОГО БАТЬКА. МЕНІ ВАЖКО УЯВИТИ ВАШІ ЕМОЦІЇ. ВАМ НЕ БУЛО СТРАШНО? ЩО ВИ ВІДЧУВАЛИ В ЦЕЙ МОМЕНТ?

— Знаєте, я не боялася. Мені було страшно не знайти могилу, помилитися. Попросила Тетяну Малишеву — наглядача кладовища (а воно вже меморіальне) — піти з нами. Вона підтвердила, що це саме та могила. Робітники почали копати. Копають–копають...а нічого немає. Тетяна Малишева бачить, яка я напружена, і каже: «Це він, це точно він! Раз нічого немає, значить, він — це одиночна могила, не групова». Те, що шукали, ми знайшли на глибині 1 м 70 см. Коли розкопали, я звернула увагу, що захоронення зроблене навскіс. Працівниця знизала плечима: «Так їх же вночі ховали, скидали як–небудь...». Це було 1 грудня 2004 року. Аж тоді мій батько звільнився з тюрми.

А потім була важка і довга дорога мого батька на Україну: машиною з Владимира до Москви і потягом з Москви до Києва. Коли ми приїхали додому (а мій чоловік був уже важко хворий, йому було складно ходити, але ми їздили разом — інакше не могло бути), я сіла на диван — і все, у мене не було сил ні на що... Це було не фізичне, а повне психологічне виснаження ...

Перепоховання ми робили спільно з Товариством репресованих. Було домовлено з Патріархом Філаретом — відспівували мого батька у Володимирському соборі, біля пам’ятника Тараса Шевченка було віче. На Байковому кладовищі виділили дивовижно гарне місце, мій тато похований там, де спочивають Іван Світличний, Іван Гончар, Іван Миколайчук, Василь Стус. У 2007 році на могилі постав пам’ятник — козацький хрест. 1 грудня 2007 року він був освячений. Автор цього прекрасного пам’ятника — скульптор Микола Малишко.

Ще маю плани перевезти до батька і прах своєї мами (вона померла у 1986 році і похована в Броварах). Біля тата вже спочиває мій чоловік...

— ПАНІ НАТАЛЮ, КОЛИ Ж ВИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО ТЕ, КИМ БУВ НАСПРАВДІ ВАШ БАТЬКО?

— Коли розвиднялося на незалежність, почали з’являтися публікації про УПА, і я стала усвідомлювати, що мій батько «десь там» був — з’явилося таке відчуття.

...Того дня я йшла по майдану Незалежності. Тоді ще били фонтани, а на гранітних парапетах продавали українські книжки. Мою увагу привернула книжка невеликого формату з наз­вою «Українська Головна Визвольна Рада». Я взяла її в руки, розгорнула і читаю: «Присвячуємо цей том Літопису УПА про діяльність УГВР в 1944—1945 роках, тим членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: президентові УГВР Кирилові Осьмакові…» Мене охопило таке хвилювання, що я мало не знепритомніла! Неймовірним зусиллям волі я себе втримала.

Так я дізналася про те, ким був мій батько. Прочитала там його короткий життєпис, і мене особливо вразило, що він був членом Центральної Ради. Відтоді я почала відслідковувати заходи, пов’язані з тим періодом, із УПА, збирала літературу.

На одному вечорі в Будинку письменників я підійшла до Василя Кука — командира УПА, який сказав, що працював в Інституті археографії. Я подумала, що він зможе мені допомогти знайти документи про батька. Підійшла і навіть не знала, як його запитати... Кажу, мовляв, мій батько працював у структурі УГВР, був членом Центральної Ради. «А як зветься ваш батько?» — питає Василь Кук. «Осьмак», — кажу. «Кирило? То це ж президент УГВР!» — каже Василь Кук і дивиться на мене такими очима, наче перед ним зненацька з’явилося якесь чудо. Бо впродовж 50 років не було жодної інформації, не було нікого, хто б хоч щось повідомив про Кирила Осьмака. Знали, що він сидів, що помер у в’язниці. І раптом з’являється якась дочка. «А скільки вам років, — спершу недовірливо питає Кук. — Чи є у вас якісь документи?». Кажу: «Тільки батькові листи». — «А Ви могли б мені їх показати?». — «Можу», — відповідаю я.

У мене було багато татових листів: до мене і мами, до прийомної доньки Валі. І були ще листи, які він писав до своєї молодшої сестри Галі — вона жила в Рибінську. (Їх я забрала, коли поїхала ховати тітку Галю, — це було її передсмертне бажання). Кук, проглянувши листи, сказав мені: «Мусите їх тематично опрацювати». І я почала працювати над батьковими листами. Наступного року Василь Кук поїхав до Америки, і я дала йому свої записи, які стосувалися біографії Кирила Осьмака. Там він показав їх у видавництві «Літопис УПА». І раптом приходить мені лист із Канади, редактор видавництва пише: «Ми б хотіли надрукувати листи вашого батька». Це для мене була фантастика!

— ВІДТОДІ ВИ ПОЧАЛИ ДОСЛІДЖУВАТИ БАТЬКОВУ БІОГРАФІЮ?

— Саме так. Пригадую, у 1992 році було святкування річниці УПА. Я через Народний рух попросила запрошення. Із присутніх нікого не знала. І, знаєте, мабуть, усе, що не робиться, воно на краще. Я ж там могла познайомитися з ще живими членами УГВР. Але що б я їм сказала? Я ще була чиста, як аркуш паперу.

Але, відкриваючи для себе батька, я багато в чому змінювалася сама.

Пригадую, це було в 1994 році. Відзначали 50–річчя УГВР, і Всеукраїнське Братство УПА запросило мене на святкування до Львова. Мені запропонували виступити на Урочистій академії з нагоди 50–річчя УГВР у Львівському оперному театрі і розповісти про нього. Що я мала розповідати? Я ж нічого ще не знала! І я побудувала свій виступ на уривках iз батькових листів. Зала була переповнена. Стоячи за лаштунками сцени, я раптом усвідомила, що майже не хвилююсь перед виступом. Мене оголосили, я вийшла на сцену, зал завмер. І це був той момент, коли я перестала боятися сцени, аудиторії — говорила від душі те, що знала...

Знаєте, мені дійсно шкода, що я не виросла під опікою свого батька. Мабуть, я була б такою розкутою від самого дитинства.

— ЩОБ ЗНАЙТИ ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ ПРО СВОГО БАТЬКА, ВИ БАГАТО ПОЇЗДИЛИ ПО РОСІЇ. РОЗКАЖІТЬ, ЩО ВИ ТАМ ВІДКРИЛИ ДЛЯ СЕБЕ?

— Спершу після святкування 50–річ­чя УГВР, у липні 1994 року, осмілівши, я пішла в СБУ з проханням дати мені познайомитися з батьковими слідчими справами. У вересні того ж року ми з покійним чоловіком поїхали до Москви, де батько навчався у вищій школі, до Владимира, де він 12 років просидів у в’язниці, у Рязань, де понад два роки перебував під слідством...

Співробітник Рязанського УФСБ, до якого я звернулася, був здивований: мене цікавив 1938 рік. До них, певно, ніколи не зверталися з таким проханням. Уже наступного дня він зустрічав нас, як знайомих, каже: «Знайшов я справу вашого батька і здивувався її обсягу. Справи тих років тонесенькі: арешт — вирок — розстріл. А тут — 370 сторінок! А коли почав читати, зрозумів, що ваш батько сам себе врятував від смерті. Бо він не визнав жодних звинувачень».

Коли розстріляли Єжова, тих, хто не визнав обвинувачень, звільнили. Так у 1940–му році звільнили й мого батька. Потім він вернувся до Києва, зустрів мою маму, народилася я... А згодом був знову арешт і ув’язнення на 25 років «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну контрреволюційну націоналістичну діяльність».

— ЩО ВАС ВРАЗИЛО У ТИХ СПРАВАХ?

— Я багато що там побачила. Протоколи допиту, підписані рукою батька... Уявіть собі, перелік викликів мого тата на допити був на 9 сторінках — 218 викликів на допит! Я потім вночі спати не могла, коли думала про це... Як він це пережив? Побачила у справах і свідчення знущального ставлення: наприклад, батько пише звернення до начальника тюрми: я стара людина, навіщо мені голити голову? Ні — треба.

Дивилася я і в тюремному архіві у Володимирі особисту справу батька. Пам’ятаю добре: лежать на столі течки невеликі. Я сіла і не можу зважитися розгорнути: знала, що мій батько не злочинець, але боялася знайти там щось таке, що могло понизити образ батька в моїй уяві... Пригадується, як керівник Інформаційного відділу УФСБ мене запитав: «А хто був ваш батько в масштабах України?» А я тоді ще не могла відповісти — не усвідомлювала.

— ПАНІ НАТАЛЮ, А ВАМ НЕ ОБРАЗЛИВО, ЩО ПРО ВАШОГО БАТЬКА, ПРО ЙОГО РОЛЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ ТАК МАЛО ЗНАЮТЬ?

— Ні! Я горда з того, що про нього вже так багато відомо. Знаєте, коли я довідалася, ким він насправді був, то сподівалася, що мені хтось буде розповідати про мого батька. Але якою справедливою буває доля! Я сама це все познаходила. І тепер уже я можу розказувати про свого батька!

"Ім’я Кирила Осьмака – одного з провідних борців за нашу незалежність - до цього часу не відоме більшості співвітчизників. А тим часом, у першій половині 20 століття 54-річний політик і мислитель був творцем та очільником підпільного парламенту і найвищого політичного органу визвольного руху - Української Головної Визвольної Ради (УГВР)".

Кирило Осьмак народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки на Полтавщині. Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському інституті. Перша світова війна застала його в Омську. Тут познайомився з волинянкою Марією Юркевич. Вони побралися у 1916 році, у них народився син. Наприкінці 1916 року подружжя оселилося в Києві.

Кирило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створював Центральну Раду. З 1917 року він працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом. Із початку 1925 року працював в Інституті Української наукової мови Всеукраїнської академії наук, створював сільськогосподарський термінологічний словник. П’ятого березня 1928 року Кирила Осьмака заарештували «за участь у контрреволюційній організації правих українських націоналістів». Його вислали за межі України на три роки — як «соціально небезпечний елемент». У Курську Осьмак і далі працював над словниками сільськогосподарської та лісової термінології. У 1930 році його знову заарештували, присудили три роки концтабору на Півночі, де він будував залізницю на Сиктивкар. Наприкінці осені 1933 року Кирила Осьмака звільнили, і він оселився з сім’єю під Москвою. Потім родину закинула доля на Рязанщину, де Кирило почав працювати агрономом у колгоспі, але скоро знову опинився під слідством. Був звільнений у лютому 1940 року, але загинула його дружина: її шантажували, вимагали, щоб свідчила проти чоловіка, вона не витримала й кинулася під потяг... У березні 1940 року Кирило Осьмак повернувся в Київ, а незабаром почалася війна. У жовтні 1941 року в Києві було створено Українську національну раду, Кирило очолив у ній відділ земельних справ. Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН. Підтримував зв’язок із протинімецьким українським підпіллям упродовж усієї окупації Києва. Наприкінці вересня 1943 року з другою дружиною і донечкою Наталею Кирило приїхав до Львова (старша дочка Лариса залишилася в Житомирі, де працювала в сітці ОУН, зникла безвісти). У Львові Кирило Осьмак зустрічається з діячами ОУН та командуванням УПА. 11—15 липня 1944 року відбувся Великий збір УГВР, обрали президію та Генеральний секретаріат — підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали Кирила Осьмака, головою уряду — Романа Шухевича. 23 серпня 1944 року відбулася сутичка між відділами УПА та частинами Червоної армії. Кирило Осьмак був поранений, але дістався села Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, маючи документи на чуже ім’я. 12 вересня під час облави, влаштованої НКВС, Кирила Осьмака заарештували. Побачити волю йому більше не судилося...

• Наталя Осьмак: Дізнавшись, ким насправді був мій тато, я мало не знепритомніла / Марина Ткачук // Україна молода. — 2011. — 08 липня.

• Донька президента України Кирила Осьмака жила в Броварах: інтерв’ю / Дмитро Карпій // Трибуна. Бровари. – 2021. – 03 лютого.