ЦЕ ЦІКАВО

- Так. Я розумів, що при розподілі в Києві мене не залишать, та й хотілося спробувати свої сили в іншому місці. Коли запитали, куди б я хотів поїхати, відповів: «З дитинства мене приваблювали міста з подвійною назвою: Монте-Карло, Буенос-Айрес, Баден-Баден... Але туди ви направити не можете. Тому пошліть у Кзил-Орду, вона є в списку». Пролунав сміх. «Чому саме в Кзил-Орду?» - з усмішкою запитав голова. - «Я прочитав в енциклопедії, що там багато сушеної риби, а я рибу дуже люблю». Члени комісії знову розсміялися. І тут втрутився мій улюблений педагог, доцент Сюньї Георгій Камілович. Це був перший знайомий мені француз, від якого завжди пахло тонкими французькими парфумами. «Я знаю, чому Каневський хоче в Кзил-Орду, - промовив він. - Там жінки носять паранджу - це єдине, чого він із них ще не знімав». Пролунав регіт, і мені дали направлення».

«Коли ти ситий, твої очі гаснуть»: зі спогадів Олександра Канєвського:

«Покійна мама замкнула мене вдома, а сама понесла мої документи до автодорожнього інституту, який тоді тільки утворився. Там я відучився п'ять років. Тато благав мене не йти, отримати диплом. Мене тримали заради інститутської газети. Дівчата робили мені проєкти, бо я дуже погано креслив... Але був у мене улюблений професор Сюньї, француз. Це був перший мужик, від якого пахло не «Шипром», а якимись дивними парфумами, який носив не костюми майстра Рабіновича, а щось французьке... Георгій Камілович мені сказав - я запам'ятав це на все життя: «Я тебе дуже люблю, ти мені нагадуєш мене. Ти підеш далі за мене. Але! Коли в тебе горять очі, ти все можеш. Але коли ти ситий, вони гаснуть. Будь завжди напівголодним. Не пересичуйся грошима, їжею, жінками, випивкою. І ти досягнеш усього». Що довше живу, то більше розумію, яка це мудрість».

Трудова діяльність:

• Працював інженером у Київметробуді (1959–62); ст. н. с. НДІ буд. конструкцій Академії будівництва і архітектури УРСР (1962– 63); від 1963 – у КАДІ.

• Головний науковий консультант ВАТ «УкрНДІпроектстальконструкція ім. Шимановського».

• Викладач кафедри «Мости і тунелі» у Національному транспортному університеті.

• Наукові праці присвячено проблемам механіки підземних споруд. Запропонував модель розрахунку оправ підземних споруд з комплекс. урахуванням їх конструктив. особливостей, реальних властивостей масиву гір. порід і технол. факторів. Результати наукових праць знайшли впровадження у проектуванні та буд-ві односклеп. станцій метрополітену у С.-Петербурзі, мисових тунелів БАМу та деяких ін. підземних споруд.

Державні нагороди

У 2012 році удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки — «за розробку та впровадження нових ресурсозберігаючих і техногенно безпечних технологій будівництва метрополітенів і тунелів в Україні» (у складі колективу; посмертно).

Відгук «Мічмана»:

«Завідував секцією тунелів на кафедрі "Мостів і тунелів" Національного Транспортного Університету в м. Києві. Без перебільшення був провідним фахівцем у галузі тунелебудування в СНД. Його запрошували консультувати на всі великі НП, що відбувалися в СНД.

Юрій Миколайович був автором безлічі монографій, книг, підручників і посібників.

Айвазова знали в КАДІ-НТУ всі, навіть хто в нього не навчався. Він був найсуворішим викладачем. При цьому я не зустрів жодної людини, яка б відгукувалася про нього погано.

Юрій Миколайович був найкращим педагогом, який зустрівся мені в житті». (Студзона: викладачі)

Микола Олексійович - випускник нашого університету (КАДІ). Він все своє життя присвятив своїй Альма-mater.

В роки студентства набув досвіду громадської роботи, проявляв організаторські здібності, активність. Другокурсником він очолив загін студентів і успішно керував ним, підкорюючи цілинні землі Казахстану. Між іншим, це був один з перших студентських загонів в колишньому Радянському Союзі.

Після закінчення інституту був направлений на роботу в Пермську область на посаду головного механіка автобази ліспромгоспу. Праця на Уралі стала доброю школою виробничого досвіду, особливо в використанні автомобілів у екстремальних умовах.

А перебуваючи на стажуванні за кордоном, Микола Олексійович мав можливість познайомитись із чеською автомобільною промисловістю, системою вищої освіти, опанував чеську мову, якою вільно володіє.

Від 1943 викладав історію техніки і теорію машин і механізмів у Київському інституті народної освіти.

1945–1948 – автобудування у КПІ.

1949–1957 – у НДІ автомобільного транспорту (Київ).

1962–1977 – доцент кафедри виробництва і ремонту автомобілів КАДІ. Основний напрям наукових досліджень – удосконалення ДВЗ, подовження термінів його використання. Запропонував метод з колоїдал. графітом як додатком до мастил, що зумовило значне скорочення часу обкатки двигуна на стенді.

17 січня 1948 на засіданні вченої ради КПІ відбувся захист докторської дисертації на тему «Защитные покрытия, повышающие качества поверхности поршневой группы двигателя», яку після доносу не було затверджено ВАКом.

За своє 100-літнє життя О. М. Лазаренко зробив дуже багато справ для рідного Ніжина: зібрав унікальну колекцію предметів дорожнього побуту й документів з історії вітчизняних доріг та кінної пошти XVIII—XIX століть, яку в 1992 році передав для створення музею «Ніжинська поштова станція». Деякі експонати змайстрував власноруч і вони досі займають чільне місце в експозиції цього унікального музею.

Багато зробив він для висвітлення життя та популяризації діяльності свого небожа – головного конструктора космічних систем С. П. Корольова. Для увіковічення пам'яті Корольова, своїм коштом, установив меморіальну дошку по вулиці Овдіївській, брав активну участь в організації музею Генерального конструктора в ЗОШ № 14.

У 1992 році написав фундаментальну працю-спогади з історії Ніжина кінця XIX — початку ХХ століть «Воспоминания о дореволюционном Нежине Олександра Николаевича Лазаренко».

Фізик за освітою, доктор фізико-математичних наук, професор А.І. Даниленко все своє професійне життя присвятив також біології і медицині, працюючи у цій царині: до Другої світової війни у Київському рентгенорадіологічному інституті та Українському рентгенорадіологічному та онкологічному інституті (Харків), а після війни – позаштатним співробітником лабораторії біофізики Інституту фізіології імені О.О. Богомольця.

Арсеній Іванович Даниленко народився 29 лютого 1900 р. у с. Нова Басань Чернігівської губернії, у родині службовця. Закінчив фізико-математичний факультет Київського університету, отримавши гарну освіту. У його військовому білеті записано, що він володів німецькою, англійською і французькою мовами, які вивчив самостійно.

Цікаво, що Арсеній в університеті навчався з А.П. Александровим (1903–1994) і В.М. Тучкевичем (1904–1997) – у майбутньому відомими радянськими фізиками, яких народила українська земля, а освіту дав Київський університет імені Т.Г. Шевченка. Шляхи цих трьох учених будуть не раз перетинатися. Після закінчення навчання вони певний час працювали у рентгенофізичному відділі Київського рентгенорадіологічного інституту, будучи ще студентами.

Після закінчення Київського університету і аспірантури А.І. Даниленко отримав призначення до Українського рентгенорадіологічного та онкологічного інституту (Харків) на посаду завідувача фізичною лабораторією. Куратором лабораторії був професор Харківського фізико-технічного інституту К.Д. Синельников (1901–1966) – український фізик-експериментатор, один з основоположників ядерної фізики в СРСР.

У Харкові Арсеній Іванович зустрівся з В.М. Тучкевичем, який теж працював у фізичній лабораторії. Наукові дослідження лабораторії були присвячені вивченню внутрішнього фотоефекту в напівпровідниках, а також поведінки купроксних елементів у вакуумі та атмосфері різних газів. Цій проблемі присвячена спільна стаття А.І. Даниленка та В.М. Тучкевича «Der durch Rontgenstrahlung hervorgerufene Photoeffekt in Kupferoxydul Sperrschichtphotozellen» (Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion. Band 5, Helt 2, 1934). Автори статті виразили вдячність професору К.Д. Синельникову за допомогу у виконанні роботи.

У 1940 р. А.І. Даниленко захистив кандидатську дисертацію «Верхняя граница бетаспектров искусственно-радиоактивных элементов» і рішенням Харківського державного університету йому була присуджена вчена ступінь кандидата фізико-математичних наук.

А.І. Даниленко пройшов всю Другу світову війну. Був командиром автомобільного відділення, радіотелеграфістом. Нагороджений медалями: «За боевые заслуги», За отвагу», «За освобождение Варшавы», «За победу над Германией в ВОВ 1941-1945 гг.»

Керівництво Інституту цінувало позаштатного працівника і навіть порушувало клопотання щодо покращення його житлових умов. У дочки А.І. Даниленка зберігся лист директора Інституту клінічної фізіології АН УРСР Р.Є. Кавецького від 1949 р. начальнику житлової групи, щодо вирішення цього питання. У родині зберігається також оригінал листа академіка Є.О. Патона за 1950 р. (на той час віце-президент АН УРСР) на ім`я голови Печерського райвиконкому м. Києва щодо покращення житлових умов професора А.І. Даниленка: «Професор Даниленко проводить велику дослідницьку й педагогічну роботу та є одним з небагатьох спеціалістів, які працюють над прикладними питаннями фізики в галузі медицини та біології. Він є першим дослідником природної радіоактивності в Україні й співпрацює з ученими Київського медичного інституту, які працюють над проблемами радіоактивності біологічних об’єктів. Необхідно врахувати, що ненадання житлової площі професору А.І. Даниленко у м. Києві може заставити його переїхати до іншого міста, чого не можна допустити, оскільки це принесе значну шкоду роботі інституту». Квартиру у Києві А.І. Даниленко отримав тільки у 1955 р. (за 5 років до смерті).

А.І. Даниленко автор більше ніж 100 наукових праць, під його керівництвом захищено три кандидатські дисертації. Праці А.І. Даниленка цінували у науковому світі, їх друкували за рекомендаціями видатних вітчизняних вчених – академіків Л.А. Орбелі, Л.В. Громашевського, Р.Є. Кавецького. Відомі книги А.І. Даниленка і І.М. Шевченко «Природная бета-радиоактивность растений, животных и человека», які вийшли у 3 виданнях (1981, 1989 і 2007) – всі після смерті Арсенія Івановича, з передмовами академіків П.М. Сєркова, В.Г. Пінчука, В.П. Кухаря.

А. І.  Даниленко мав різноманітні інтереси, був завзятим мисливцем, рибалкою і бджолярем. У нього були прекрасні вокальні дані (баритон), він чудово співав, навчався у Київській консерваторії на вечірньому відділенні, де викладачі пророкували йому велике майбутнє. Дочка Арсенія Івановича розповідала нам, що батько був знавцем класичної музики, знав багато арій і дуже любив українські пісні. Нерідко співав разом зі своїм товаришем, видатним українським співаком, неперевершеним виконавцем українських пісень Б.Р. Гмирею. Обидва проживали на Хрещатику, збиралися вдома на свята і заходилися співати дуетом, при цьому батько акомпанував на фортепіано.

Арсеній Іванович любив все українське, носив вишиванки, грав ще на сопілці – найдавнішому музикальному інструменті в Україні, читав лекції і спілкувався українською. Навіть лекцію «Атом на службі людині» в ЦК КПУ читав рідною мовою.

Помер Арсеній Іванович Даниленко 30 квітня 1960 р., похований на Байковому кладовищі. В епітафії на могильному пам’ятнику написано: «Дорогому незабываемому учителю, первому исследователю естественной радиоактивности на Украине, доктору физ.- мат. наук. Институт физиологии им. А.А. Богомольца АН УССР».

М.П. Бойчак

Українська військово-медична академія

Народився 23 жовтня (4 листопада) 1891 року в Біленькому Катеринославського повіту, Катеринославської губернії (нині Запорізького району, Запорізької області) в багатодітній селянській сім'ї. Після закінчення сільської школи в 1904 році вступив в середнє семикласне механіко-технічне училище в місті Олександрівську (нині Запоріжжя), яке успішно закінчує в 1911 році і йому присвоюють кваліфікацію техніка-механіка. У цьому ж році він успішно складав конкурсні іспити і його зарахували на механічне відділення Київського політехнічного інституту.

Для того, щоб навчатися, йому доводилося працювати на різних підприємствах і заводах, бо з дому він не одержував майже ніякої підтримки, а платня за навчання становила 50 крб. на рік, стипендії студенти не одержували і проживали на приватних квартирах, оскільки гуртожитків у той час не було.

У роки першої світової війни разом зі студентами — випускниками КПІ виконав роботу з проектування лісопильного і деревообробного цехів, бондарного автоматичного цеху Київського заводу дубильних екстрактів на Куренівці. У 1916 році заснував у Святошині великі центральні майстерні з ремонту парових локомобілів, складних парових і ручних сінних пресів, двигунів внутрішнього згоряння та ін. У 1917 р. на базі цих майстерень за завданням уряду організував завод сільгоспмашин і до 1921 р. був його технічним керівником. У 1923 р. А. О. Василенко, будучи вже спеціалістом з великим досвідом і стажем інженерної роботи, захистив проект «Завод трансмісій». Разом з іншими молодими вченими А. О. Василенко організовував 1923 р. секцію сільськогосподарської техніки при Інституті технічної механіки Академії наук УРСР, на базі якої за їх клопотанням створено науково — дослідну кафедру сільськогосподарської механіки при Головнауці. Її очолив академік К. К. Семінський.

Учений був одним із фундаторів створення в 1929 р. у Харкові Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарського машинобудування і машиновипробування з філіалом у Києві та у 1930 р. — Українського науково-дослідного інституту механізації сільського господарства. В Українському науково-дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування та машиновипробовування А. О. Василенко працював завідувачем лабораторії, завідувачем відділу, заступником директора з наукової роботи; а в Українському науково-дослідному інституті механізації сільського господарства — консультантом, завідувачем методичної частини і заступником директора з наукової роботи, завідувачем відділу динаміки машин і механіки ґрунту.

Професор А. О. Василенко очолював колектив у складі 15 молодих інженерів створений за розпорядженням наркома важкого машинобудування для налагодження випуску першого вітчизняного зернозбирального комбайна на заводі «Комунар» у м. Запоріжжя.

Під керівництвом А. О. Василенка в 1933 р. був створений шестирядний, в 1934 — трирядний причіпний, а в 1935 р. — начіпний трирядний і шестирядний бурякопідіймачі для збирання цукрових буряків. Їхнє виробництво було налагоджено А. О. Василенком на заводах ім. Жовтневої революції в Одесі та «Плуг и молот» у Миколаєві.

У 1935 по 1941 рр. А. О. Василенко консультант із питань машинобудування заводу «Серп і молот» у Харкові. Після організації в 1939 р. при Інституті електротехніки АН УРСР (Харків) відділу сільськогосподарської механіки як керівник відділу в 1939–1941 рр. здійснював обґрунтування підвищення робочих швидкостей сільськогосподарських машин, застосування рентгенографії при дослідженні процесу сепарації зернового вороху в молотарці. Самостійно розробив нову систему шарового обробітку ґрунту з шаровим внесенням добрив.

Упродовж 1941–1944 рр. А. О. Василенко переважно займався створенням машин і знарядь малої механізації трудомістких процесів у сільському господарстві. Брав участь у розробці технології і налагодженні виробництва чавунних гільз для двигунів внутрішнього згоряння та ін.

Перебуваючи в евакуації в м. Алма-Ата А. О. Василенко організував секцію механізації сільського господарства у Казахському філіалі ВАСГНІЛ і як голова секції і член Президії філіалу здійснював методичне керівництво питаннями механізації сільського господарства республіки[.

В 1944 р. член-кореспондент Академії наук Української РСР А. О. Василенко створює Лабораторію сільськогосподарської механіки при Інституті будівельної механіки АН УРСР в складі п'яти наукових співробітників. Постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 328 від 9 березня 1945 р. та постановою Президії АН УРСР № 5 від 23 березня 1945 року ця лабораторія виділяється в самостійну наукову одиницю при Відділенні технічних наук АН УРСР з назвою «Лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки».

Помер 5 липня 1963 року. Похований у Києві на Новобайковому цвинтарі.

Будував, освоював нові технології, нарощував потужності... Історія життя цієї людини - по суті історія радіозаводу, якому він віддав понад 30 років. А разом з тим - історія доль тисяч чернігівців. За весь час функціонування заводу на підприємстві працював майже кожен четвертий житель нашого міста!

Люди отримували квартири, освіту в заводському технікумі, лікування в заводській лікарні. Завдяки мудрому керівнику в Чернігові виріс новий мікрорайон, були виховані фахівці найвищої кваліфікації. А база відпочинку «Електронік», побудована з легкої руки Леоніда Безверхого, і сьогодні радує підростаюче покоління.

Біля верстата зі шкільної лави

Народився майбутній генеральний директор Чернігівського радіоприладного заводу на Полтавщині, в селі Градизьк, 18 жовтня 1928 року. У 1934-му вся сім'я Безверхих переїхала до Києва, де і прожила до 41-го року. Батько, за професією маляр, працював на танкоремонтному заводі в Дарниці. З початком війни підприємство евакуювали: спочатку до Воронежа, а потім - до Астрахані та Саратова. Разом із ним виїхала і сім'я Безверхих.

Щоб допомогти батькам, Леонід почав працювати. Спочатку - трафаретником на рибному заводі, пізніше - токарем на оборонному, де працював батько. Паралельно навчався в школі. І так до 1944 року, доки не був звільнений Київ і родина не повернулася назад.

Після закінчення школи почалися студентські роки в Київському автомобільно-дорожньому інституті. Там Леонід познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олександрою, з якою прожив усе життя і завжди говорив про неї із захопленням і ніжністю.

Зі своєю дружиною Олександрою Леонід Безверхий прожив понад 60 щасливих років.

Трудову діяльність після інституту (1953 р.) Леонід Безверхий розпочав на військовому заводі №7 - конструктором і технологом. Щоправда, за «покликом партії» йому довелося рік «піднімати господарство» в одному з колгоспів країни. Але, незважаючи на загублений час, молодий фахівець повернувся до улюбленої справи. Працював старшим конструктором відділу автоматизації та механізації Київського радіозаводу. Керівництво помітило його наполегливість і старанність у роботі та запропонувало посаду начальника дослідно-експериментального цеху. Пізніше дільниця перетворилася на велику структуру з 300 працівниками.

До Чернігова - будувати!

Рішення уряду в середині 60-х років побудувати великий оборонний об'єкт в Україні стало переломним у житті Леоніда Івановича Безверхого. Саме йому запропонували очолити спочатку будівництво, а потім - і саме підприємство. Як зізнавався сам легендарний директор, прийняти таку пропозицію було нелегко: надто велика відповідальність лягала на плечі. Проте «з третього заходу вийшло вмовити» його. Не останню роль у цьому зіграла підтримка та розуміння дружини.

Отже, 14 лютого 1967 року наказом №16 міністра загального машинобудування було організовано дирекцію підприємства, що будується, і призначено директора - Безверхого Леоніда Івановича.

Цього дня в Чернігові заклали перший кубометр бетону першого корпусу (у ньому символічне послання нащадкам). І почалася робота.

У 1979 році Леоніда Безверхого було призначено генеральним директором уже діючого підприємства, і він пропрацював на цій посаді до 1990 року. Після цього ще 11 років він не міг залишити рідний завод, віддавши загалом підприємству, яке побудував, 34 роки свого життя.

І датчики для космічних кораблів, і СД-плеєри...

Чомусь у народі підприємство, про яке йдеться, прижилося під «брендом» «радіоламповий завод». Хто знає, може, цим хтось спеціально хотів приховати, що це за так звана поштова скринька В-8558. Завод був спроектований для загальних космічних потреб і тривалий час працював на оборонний і ракетно-космічний комплекс колишнього СРСР.

У ті часи будували швидко, тим паче підприємства оборонної галузі. Уже через рік було створено ремонтно-механічний цех, який спочатку виготовляв нестандартне обладнання для потреб будівельників.

А в серпні 1969 року став до ладу цех №1, і замовники почали отримувати продукцію військового призначення. Спочатку це були датчики для ракет і космічних кораблів, потім пішла телеметрична апаратура, обладнання для космічної навігації, високотехнологічна апаратура мікроелектронних вимірювань.

Виробництво такої високотехнологічної продукції потребує кадрового забезпечення, тож на підприємстві було створено потужні інженерні структури - відділи головного механіка, енергетика, технолога, конструктора, у кожному з яких працювали сотні висококваліфікованих фахівців. Їх запрошували з усього Радянського Союзу, але більшість були чернігівцями. І величезна заслуга Леоніда Безверхого - у створенні такого дієздатного колективу.

Підприємство зростало дуже швидко, збільшувалися виробничі потужності, розширювалася географія замовлень. Виконувалися надзвичайно жорсткі вимоги до якості та надійності, адже тут працювала військова прийомка. Результати не забарилися: уже 1982 року Указом Президії Верховної Ради завод було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Утім, ЧРПЗ займався не тільки оборонкою. Було створено виробництво товарів народного споживання, що випускало на рік до 700 тисяч комплектів вузлів для телевізорів «Берізка» і «Славутич», які збирали в Харкові та Києві.

А ще були магнітофони і радіоприймачі, п'єзозапальнички і СД-плеєри. Наприкінці 80-х на підприємстві разом із соціальною сферою працювало до 17 тисяч чернігівців, з яких 30 відсотків мали вищу освіту.

Чернігівці йшли на завод за благополуччям для своїх родин

Що приваблювало жителів міста та довколишніх сіл на заводі?

Леонід Безверхий розумів, що людям потрібне житло і гідна зарплата. Зарплата була найвищою в місті, а квартири щорічно отримували 200-250 сімей. Причому один будинок на рік будували власними силами.

У багатьох районах міста є будинки, побудовані «ЧеЗаРою», а мікрорайон біля 2-ї міської лікарні в народі називають «хутір Безверхого». А ще побудували п'ять малосімейних гуртожитків, найбільшу в місті поліклініку та лікарню із сучасним обладнанням, дошкільні заклади.

Завод створив базу відпочинку «Лада» в мальовничій Ладинці та піонерський табір «Електронік», де відпочивали працівники та їхні діти. Коштом «ЧеЗаРи» фінансувався стадіон ім.Ю.О.Гагаріна, на якому займалися спортом усі чернігівці.

Велика увага приділялася підготовці кадрів. Спочатку відкрили філію Київського радіомеханічного технікуму, потім побудували власний технікум і ПТУ. Люди не тільки працювали - жили, відпочивали, будували плани на щасливе майбутнє.

21 січня 2018 року на 90-му році життя серце Леоніда Безверхого зупинилося.

А люди, які знали Леоніда Івановича, завжди згадуватимуть про нього як про чуйну, чуйну, мудру Людину і Справжнього Професіонала.

«Хто часто відвідував його службовий кабінет, пам’ятає, що на робочому столі Леоніда Івановича незмінно були присутніми два мініатюрні зображення з надписами «Не пиляй» і «Не рубай с плеча». Це був не просто кабінетний антураж, а повсякденний зміст роботи Леоніда Івановича, і я особисто десятки разів з цим стикався», - писав Микола Бутко, другий директор заводу, вітаючи Леоніда Безверхого з 80-річчям.

Тодішній же голова правління - президент ВАТ «ЧеЗаРа» Костянтин Колесник зазначав:

"Він (Леонід Безверхий - Ред .) завжди навчав нас насамперед дбати про людей, своїх підлеглих. Це, казав він, головна якість керівника будь-якого рангу. І сам був у цьому яскравим прикладом».

Приступа Катерина

Стаття 2018 року

Ще в студентські роки пише наукову розвідку «О. П. Пнин. Опыт его биографии и обзор литературной деятельности», в якій виявив себе обдарованим дослідником.

Свою педагогічну кар’єру він розпочав як учитель, а згодом – як викладач педагогіки у Київському Фребелівському жіночому інституті. У складні роки після революції працював у різних навчальних закладах Києва, а з 1930-х років – у педагогічних інститутах Ніжина, Дніпропетровська та Кутаїсі. Він неодноразово очолював кафедри педагогіки, зокрема в Ніжинському педінституті, де працював тривалий час.

У повоєнні роки його діяльність була пов’язана з Інститутом педагогіки України та Київським педагогічним інститутом, де він керував відділом історії педагогіки й кафедрою педагогіки відповідно. Як вчений, Даденков зробив значний внесок у вивчення історії української освіти, зокрема періодів XVI–XIX століть. Його праці були спрямовані на систематизацію педагогічних ідей та розвиток естетичного виховання.

За свою працю він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та кількома медалями. Його життєвий шлях завершився в Києві 19 січня 1955 року, де й був похований на Лук’янівському кладовищі. Спадщина Даденкова і досі є цінною для істориків освіти, а його підхід до вивчення педагогіки – взірцем для багатьох дослідників.