Народився 14 лютого 1941 р. в с. Ясіня Рахівського району Закарпатської області в родині Головного команданта Карпатської Січі (1938-1939 рр.) Дмитра Климпуша. Закінчив Ясінянську середню школу.

Трудову діяльність розпочав у 1957 р. робітником, автослюсарем Ясінянського ліспромгоспу та заочно вчився у Хустському лісотехнікумі.

З 1959 р. навчався у Київському автомобільно-дорожньому інституті, який із відзнакою закінчив у 1964 р. Здобув фах інженера-механіка. По закінченні обійняв посаду головного інженера Хустської автобази «Головльвівбуду».

Під час навчання в аспірантурі КАДІ (1967-1970) Орест Дмитрович здійснював наукові розробки та дослідження у сфері конструкції та експлуатації двигунів внутрішнього згорання, а у 1973 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук на тему «Дослідження вибір діагностичних параметрів автомобільних дизелів родини ЯМЗ».

З 1971 р. пройшов шлях від інженера до заступника директора з наукової роботи (1975) Державного науково-дослідного і проектного інституту «Державтотранс НДІпроект». З 1988 р. — генеральний директор створеної на його базі науково-виробничої організації «Автотранспорт». Під його керівництвом інститут брав участь у розробці загальноукраїнських народногосподарських і галузевих програм у сфері транспорту.

З 1992 до 1994 pp. Opест Климпуш був Міністром транспорту — першим в історії незалежної України. На цій посаді він зробив найважливіші для розбудови транспортної галузі молодої держави нововведення та зміни. Це дозволило створити Міністерство транспорту України як єдиний орган центральної виконавчої влади у транспортній сфері за європейськими зразками, що визначає діяльність п'яти видів транспорту.

У 1994 р. обраний до Верховної Ради 2-го скликання по Рахівському виборчому округу № 172. 

З 1995 р. — радник Прем'єр-міністра України. У Верховній Раді очолював підкомітет залізничного та авіаційного транспорту Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв'язку. Був

активним учасником розробки і прийняття Конституції України, Законів України «Про транспорт», «Про статус гірських населених пунктів України» та цілої низки законів, що стосувалися транспортної (Повітряний кодекс України, Кодекс торгівельного мореплавства України») та соціальної сфери, органів самоврядування. 

Упродовж 1997-2002 років Орест Климпуш — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці та Республіці Словенія (за сумісництвом). Як представник України в Дунайській комісії, виконував складну місію з відновлення сполучення по Дунаю, фактично припиненого внаслідок війни в Югославії, а у 1999-2001 рр. обіймав посаду віце-президента цієї поважної міжнародної організації.

У 2002-2006 рр. виборці Рахівщини і Тячівщини вдруге довірили пану Климпушеві бути народним депутатом України, тепер уже 4-го скликання. Був головою підкомітету з автомобільного транспорту і дорожнього господарства Комітету з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв'язку, членом Постійної делегації Верховної Ради України в ПАРЄ. Автор і співавтор Законів України «Про автомобільний транспорт», «Про автомобільні дороги», а також низки змін до законів, що стосуються митної справи й оподаткування, соціальної та економічної сфер.

3 2006 р. всі сили, знання та багаторічний досвід Орест Дмитрович Климпуш віддає Всеукраїнському об'єднанню організацій роботодавців транспорту «Федерація роботодавців транспорту України», яке очолює і сьогодні. Він переконаний, що представники роботодавців повинні бути присутніми у кожному міністерстві і відомстві, чия робота так чи інакше зачіпає їхні інтереси. Це практика розвинутих країн. 

Повага до роду. Перше знайомство

Відколи себе пам’ятаю, у родині завжди цінували та поважали предків. Тут, у Києві, жили батько, його рідний і двоюрідний брати. На Різдво та Великдень усі збиралися разом і завжди говорили про велику родину, яка має глибоке коріння. Так-от, двоюрідний брат батька був найстаршим і навіть встиг повчитися в Будапешті в міжвоєнний період, як син заможного підприємця Василя Климпуша. Про те, ким був мій дід і за що його оголосили ворогом народу – я знала з дитинства. Бабуся розповідала, як їй жилося, коли його забрали в табори. Мені було 16 чи 17 років, коли вона дістала з горища й показала мені пачку листів, які дід Дмитро надсилав додому. Це був дуже зворушливий момент. Через ці листи відбулося моє своєрідне спілкування з дідом, якого я ніколи не бачила. Там не було ідеологічних послань, бо їх, очевидно, вилучили б. Натомість листи промовляли до двох синів Дмитра Климпуша, яких він просив допомагати мамі, турбуватися про неї.

Тоді я навіть не могла уявити, що через 30 років, 2018-го, потраплю до архіву СБУ, де мені покажуть дідову справу, а там як “речові докази” будуть і його листи до бабусі. Вони ще тоді не були одружені. Рядки такі особисті, написані з шаленою теплотою, любов’ю, тремтливою повагою. Це було як складання окремого пазла в моїй голові, уявляла, якою людиною був дід.

Підприємство Климпушів і цинізм радянської влади

Брати Климпуші стали підприємцями після утворення Гуцульської Республіки. Вони мали лісове господарство, пилораму і млин. Дід Василь найкраще орієнтувався в інженерії, дід Іван – у лісовій справі, а мій дід Дмитро Климпуш розумівся на фінансах, вів облік, займався міжнародними контрактами. Брати Климпуші були відомі на все Закарпаття, активно підтримували “Просвіту”. В Ужгородському музеї, наприклад, є світлини з однією з виставок тих років, яку профінансували Климпуші. Або, приміром, вони фінансували участь великих делегацій із Гуцульщини в етнічних фестивалях у Празі. Для цього орендували цілий поїзд до Праги, окремо везли туди коней та інвентар, щоб яскраво колоритно презентувати край. Вони не ідентифікували себе кожен окремо, а переважно – як три брати. Наприкінці 1920-х разом створили спортивне товариство “Січ”, яке очолив дід Дмитро і яке пізніше стало основою для Карпатської Січі.

Брати Климпуші були незвичайними підприємцями. Я зустрічала багато людей, що згадували, які вони були порядні, завжди з повагою ставилися до своїх працівників.

Натомість радянський режим був геть інакшим, цинічним. Усі три брати потрапили до таборів, а їхнє підприємство націоналізували. Коли 1956-го дід повернувся, то був дуже хворим. Мав і цингу, і туберкульоз, і проблеми зі шлунком і через два з половиною роки помер.

Уявіть собі, що його, аби не був “тунеядцем”, змусили працювати охоронцем – де? – на його ж заводі. Бабуся розповідала, що ті люди, які там працювали й були колись найманими працівниками Климпуша, до нього ставилися з великою повагою. Намагалися його підтримати.

Мені складно уявити, що він тоді відчував. Але дід ніколи про це не казав – ні дітям, ні дружині. Хоча це, очевидно, був для нього додатковим психологічним ударом. Проте він був винятково сильним і мав гідність.

Справа Дмитра Климпуша

Є речі, які підтверджують, якими білими нитками була шита ця справа. Так в одному з листів дід писав, як хтось йому розповів, що відбувається, до прикладу, в Англії чи інших країнах. Це також вважали доказом. Діда звинувачували в тому, що він був агентом німецької розвідки лише тому, що хтось заявив, що він нібито їздив до Німеччини. І хоча на допиті він неодноразово відповідав, що ніколи там не був, і це можна перевірити, та для них це не був аргумент. Уявляєте, який абсурд?!

Додатково звинувачували в куркульстві, попри те, що брати все заробили власною працею. Серед речових доказів була й книжечка українською мовою з написом “Діточа бібліотека”, яку пов’язували з націоналізмом.

Найбільше мене вразило те, що радянська влада обвинувачувала Дмитра Климпуша в націоналізмі, коли СРСР ще там не було. Адже він боровся за українську самоідентифікацію, за творення державності й хотів об’єднання з так званою Великою Україною. Радянський Союз не мав тоді до цього жодного стосунку. Цікавий ще такий факт: на допитах дід скористався правом на перекладача з російської на українську.

Життя “до” і “після”

Після того, як діда забрали, бабусі не дозволили працювати вчителькою. Радянська влада сказала: “Будь-яка інша робота, але довіряти дітей дружині ворога народу не можна”. Тому вона швидко перевчилася на бухгалтера й розбудовувала кооперацію. Це було непросто, оскільки вчителювання вона любила і працювала у школі ще до заміжжя.

Мені приємно було чути, як батько і його брати говорили, мовляв, незважаючи на те, що виростали як діти ворога народу, однак завжди пишалися, що вони з родини Климпушів. 

Попри те, що в нас усе забрали, бабусі як дружині підприємця (хоч і колишнього) потрібно було щомісяця платити “куркульські” податки. Вона вміла шити на швейній машинці, тому вночі, окрім основної роботи, шила пальта. Усе, щоб назбирати гроші на ті податки, бо розуміла, що в разі несплати по неї та її дітей можуть прийти будь-якої миті.

На такий випадок на горищі бабуся зберігала мішок із теплим дитячим одягом, сухарями та солониною і говорила: “Якщо нас заберуть, ми мусимо доїхати живими до того місця, куди нас відправлять”. Заможніші родини, наприклад, ремісники та євреї, які залишилися в селищі, позичали їй гроші без процентів, коли вона не встигала до оплати податку достатньо заробити. Так вони нас поважали.

«…Ми з бабусею були дуже близькими. Вона розповідала про те, що на горищі зберігались два мішки із дитячими теплими речами і з сухарями та копченою солониною. Щоб, коли прийдуть уночі забирати, то можна було вхопити із собою. Бабуся жила у страху, що її можуть вислати на Сибір услід за дідом. Тато згадував, як мама просила його з братом писати батькові листи у Сибір, просила розповідати йому все – чим займаються, з ким дружать… Це був такий складний зв’язок, бо існував тільки через листування».

– Де місце моєї сили, запитуєте? (усміхається). Є таке. Воно – на порозі хати бабці та дідуся у Ясінях. Коли тато з вуйком робили ремонт цієї оселі, а вона — стара, понад 100 років, і хотіли залити сходи бетоном (там були дерев’яні), я не дала. Бо там завжди любила сидіти бабуся. І коли я приїжджаю, то люблю сісти на цей поріг і дивитись на гори. Просто відчуваю, як там струменить сила. Любов до всього!