– НАЗВІТЬ П'ЯТЬ ПРАВИЛ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ВАМ ЖИТИ.

– Складне запитання... За багато років я виділила для себе таке правило: можна вірити в те, інше, третє, можна ні в що не вірити, але залишатися гарною людиною. Моя "релігія" полягає в такому: життя – це постійний розвиток. І сенс життя – рухатися вперед, не стояти на місці, займатися пізнанням і самопізнанням. Прочитати книжку, статтю, поговорити з розумною людиною, подивитися новий фільм – це тільки пів справи. Треба вміти розпочати новий проєкт, взятися за те, що вчора б тільки відлякало тебе чи зовсім не спало на думку. Як говорила Аліса, яка побувала у Країні Чудес: "Треба бігти щодуху, щоб тільки залишитися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти щонайменше вдвічі швидше!"

– ВИ ЛЮДИНА ІНТУЇТИВНА ЧИ ЧАСТО РОЗДУМУЄТЕ ПРО ЖИТТЯ?

– Швидше, я колекціоную враження, емоції, і вони визначають мої думки й уявлення. Ось одна історія. Мій батько, Володимир Максимович Горощеня, пройшов усю Другу світову війну, нагороджений багатьма орденами і медалями, зокрема й унікальною медаллю "За оборону Радянського Заполяр'я". До речі, така нагорода – велика рідкість, він нею дуже пишався. 17-річним добровольцем 1941 року тато пішов на флот, потрапив у Мурманський екіпаж і був скерований у школу зв'язку навчального загону Північного флоту, яка була на Соловках. Довгі роки я жила мрією побувати там, де вчився мій батько-хлопчисько, і нарешті поїхала туди.

Окрім школи юнг, від якої вже нічого не залишилося, на Соловках розташований Спасо-Преображенський чоловічий монастир, в'язнем якого був останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Ув'язнення його було суворим. Ми побачили й залишки ГУЛАГу – табору, що дістав назву СЛОН (Соловецький табір особливого призначення). Як це там химерно поєднано – пам'ять про страшні людські муки і незвичайна краса природи. Ми летіли маленьким літаком над Білим морем у момент білих ночей, коли небо було буквально перекинутим у море... Як можливе поєднання абсолютного зла й абсолютного дива? Але диво в моїй душі перемогло, можливо, через юного тата, який теж ходив цим камінням, бачив усе це багато років тому... Я об'їздила весь світ: була в Японії, Ірландії, на Сицилії, у Південній Африці, але Соловки наповнили мою душу особливим світлом. Такі враження підтримують мене на плаву довгі роки, ними я живу: поїхала щось дізнатися про батька – дізналася і про старого українського отамана, і про ГУЛАГ, і про безсмертну й байдужу до всіх наших пристрастей, але таку прекрасну природу. Тому я людина емоцій, вражень, інтуїції, хоча це не означає, що я не думаю над тим, що відбувається.

– У ВАС ВЕЛИКА СІМ'Я. РОЗКАЖІТЬ ПРО НЕЇ.

– На жаль, цю тему мені доведеться почати з утрат. 5 років тому пішла моя улюблена сестра Ірина Володимирівна, яка довгі роки мужньо боролася з тяжкою хворобою. Не буду навіть говорити про те, що я відчувала й відчуваю, тим більше, ми були дуже близькими і спілкувалися щодня. Потім пішов тато, йому було 92 роки, але він був, що називається, живий патріарх – людина прозорої свідомості, величезного авторитету, широкого кола друзів. Колись він був одним із керівників "Укррічфлоту", а потім просто улюбленцем усіх Максимичем. Він так довго жив, багато знав і все пам'ятав, що я іноді думала, що він буде жити вічно. Але див не буває, хіба тільки трохи. Був такий фільм Данелії "Не горюй!", у якому лікар Дядечко Леван у виконанні Серго Закаріадзе перед смертю зібрав усіх своїх друзів і влаштував у своїй присутності щось на зразок поминок. Так ось, за кілька годин до того, які піти, тато зібрав усіх своїх дітей і онуків і за келихом вина розповів нам, як треба жити без нього... Досі мурахи по шкірі... Про маму я вам уже казала.