ЗАВІДУВАЧІ КАФЕДР

У 1921 році перевівся до Московського університету, який закінчив у 1922 році. П'ятирічну програму навчання він успішно засвоїв за три с половиною років. Ще до закінчення почав працювати викладачем (1921—1929). У 1921—1940 роках — на викладацькій роботі у вищих навчальних закладах Москви (Московський Університет, Московське вище технічне училище, Московський хіміко-технологічний інститут).

У 1922—1926 рр. — аспірант професора Лузіна, яка розробляла в той час питання теорії функцій дійсної змінної.

Після успішного захисту дисертації у лютому 1927 року був відряджений Наркомпросом для подальшого вдосконалення до Франції. В кінці 1927 року, після повернення з Франції, був обраний приват-доцентом Московського державного університету і членом Московського математичного товариства.

У 1929—1935 рр. одночасно з викладанням у Московському державному університеті працює в Центральному аерогідродинамічному інституті (ЦАГІ).

З 1935 року — старший науковий співробітник Математичного інституту ім. В. А. Стеклова Академії наук СРСР.

У 1939—1941 роках — директор Інституту математики АН УРСР. Під час німецько-радянської війни перебував у евакуації в місті Уфі Башкирської АРСР, де керував відділом математики Об'єднаного інститут фізики і математики Академії наук УРСР.

1944 – завідувач кафедри вищої математики КАДІ.

У 1944—1949 роках — директор Інституту математики АН УРСР. У передмісті Києва — у Феофанії, в напівзруйнованій церкві, з колегами досліджував дію підводного вибуху, виконуючи експериментальну перевірку розвиненої ним теорії.

Одночасно у 1945—1948 роках — віце-президент Академії наук Української РСР.

У 1948—1953 роках — завідувач кафедри математики фізико-технічного факультету Московського державного університету імені Ломоносова. У 1950—1953 роках — директор Інститут точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР. Одночасно, у 1951—1953 рр. — академік-секретар Відділення фізико-математичних наук АН СРСР.

У 1953—1955 роках — заступник наукового керівника КБ-11 (Ядерний центр в Арзамасі-16). У 1954—1957 роках , знову — академік-секретар відділення фізико-математичних наук АН СРСР. З 1954 року — член Президії АН СРСР.

У 1957—1975 роках — віце-президент Академії наук СРСР, голова Сибірського відділення АН СРСР, директор Інститут гідродинаміки АН СРСР у місті Новосибірську. З 1975 року працював у Московському фізично-технічному інституті.

На честь науковця названо астероїд 7322 Лаврентина.

Після переведення академіка Лаврентьєва М. О. в Москву в період до 1952 року завідувачами кафедри були професор Зморович В. А., член-кореспондент АН УРСР України Гіхман І. І. і професор Білик М. І.

Саме М. М. Боголюбов звернув увагу молодого дослідника на вивчення властивостей рухів механічних систем під впливом випадкових факторів. Це визначило напрям майбутніх досліджень Йосипа Ілліча, а отримані ним результати принесли йому широке визнання. Його першу роботу «Про вплив стохастичного процесу на динамічну систему» було опубліковано в 1941 р. у «Працях Київського державного університету». Якраз напередодні війни молодий дослідник підготував кандидатську дисертацію на тему «Динамічні системи під дією випадкових сил», захист якої було призначено на червень 1941 р. Проте цю роботу, написану ним за два роки, зі зрозумілих причин не вдалося захистити вчасно.

Почалася війна, і Йосипа Ілліча було мобілізовано до лав радянської армії. У 1942 р. він проходив військову перепідготовку в м. Ташкент, куди було евакуйовано велику групу радянських математиків з різних міст СРСР. У той час у Ташкенті працював і відомий фахівець з теорії ймовірностей і математичної статистики, засновник ташкентської математичної школи, академік АН УзРСР В.І. Романовський. Високо оцінивши результати Й.І. Гіхмана, він запропонував йому захистити вже підготовлену дисертацію. Скориставшись наданою можливістю, Йосип Ілліч у квітні 1942 р. захистив кандидатську дисертацію в Інституті математики Узбецької академії наук.

Після захисту він знову на фронті – командиром мінометного взводу. Далі були бої під Сталінградом у складі 62-ї армії, тяжке поранення в жовтні 1942 р., подальша служба в навчальній дивізії з підготовки молодших командирів для діючої армії. За роки війни Й.І. Гіхмана було нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Сталінграда».

Після демобілізації у грудні 1945 р. Йосип Ілліч працював у Київському автодорожньому інституті завідувачем кафедри вищої математики, а з 1947 по 1966 р. — в Київському державному університеті спочатку доцентом, а з вересня 1963 р. – професором, завідував кафедрою теорії ймовірностей і математичного аналізу.

У повоєнні роки Йосип Ілліч починає систематичне вивчення випадкових процесів, які записані рівняннями в різницевій формі і породжуються загальним випадковим полем. Відомий російський математик С.Н. Бернштейн запропонував називати такі рівняння «стохастичними». Цей термін використовував і Й.І. Гіхман. Він формулює загальні теореми існування і єдиності їх розв’язків, вивчає залежність від початкових даних, доводить марковську властивість розв’язків і отримує рівняння Колмогорова для перехідних ймовірностей. Незалежно від робіт Й.І. Гіхмана і в цей самий час (1944–1951 рр.) японський математик К. Іто, керуючись зовсім іншими ідеями, будує стохастичний інтеграл за вінерівським процесом і вводить стохастичні інтегральні рівняння, що містять цей інтеграл. Об’єднання цих двох ідей дало можливість створити теорію стохастичних рівнянь, яка бурхливо розвивається вже понад 70 років. Результати Й.І. Гіхмана з граничних теорем для процесів Маркова та їх застосування до дослідження статистичних критеріїв за наявності емпірично встановлених параметрів стали основою його докторської дисертації «Марковські процеси і деякі проблеми математичної статистики», захист якої відбувся восени 1955 р. на засіданні вченої ради Інституту математики АН УРСР.

Після захисту Й.І. Гіхман продовжив дослідження асимптотичних властивостей розв’я­зків стохастичних рівнянь, функціоналів від них, отримав умови їх стійкості. Наукові результати Йосипа Ілліча привернули увагу молодого вченого Анатолія Володимировича Скорохода, і він також почав працювати в цьому напрямі. Спільно з А.В. Скороходом Й.І. Гіхман написав книги «Введение в теорию случайных процессов» (1965, друге видання — 1977), «Стохастические дифференциальные уравнения» (1968), «Теория случайных процессов» (у 3 т., 1971–1975), «Управляемые случайные процессы» (1977), «Стохастические дифференциальные уравнения и их приложения» (1982). Ці книги перекладено і видано в 11 країнах. Крім того, Й.І. Гіхман, А.В. Скороход і М.І. Ядренко створили підручник «Теория вероятностей и математическая статистика» (1979).

Всесвітньо відомий вчений, академік НАН України А.В. Скороход завжди називав Й.І. Гіхмана своїм учителем, їхня співпраця тривала довгі роки. У книжці «Асимптотические методы теории стохастических дифференциальных уравнений» А.В. Скороход писав: «…он лучше чувствовал «физическую» сторону математических теорий и умел передавать это в своем изложении. Кроме того, он знал гораздо больше того, что было написано в его (и чужих) работах».

У 1965 р. уряд УРСР прийняв рішення про створення в Донецьку академічного центру, до складу якого входитимуть спеціалісти з математики, фізики, хімії, економіки та біології. Для математиків було організовано Донецький обчислювальний центр АН УРСР, який у 1970 р. перейменували в Інститут прикладної математики і механіки АН УРСР (зараз — ІПММ НАН України). Одночасно на базі Донецького педагогічного інституту було створено Донецький державний університет.

У 1966 р. Й.І. Гіхман прийняв запрошення першого директора Донецького обчислювального центру АН УРСР, члена-кореспондента АН УРСР І.І. Данилюка взяти участь у розбудові математичної науки на Донбасі та обійняти посаду завідувача відділу теорії ймовірностей і математичної статистики Донецького обчислювального центру. Разом з Йосипом Іллічем до Донецька приїхали кандидати фізико-математичних наук Владислав Володимирович Баклан і Альберт Данієлович Шаташвілі, а також молоді співробітники, які тоді ще не мали наукових ступенів: В’ячеслав Миколайович Бандура, Юрій Миколайович Ліньков, Микола Іванович Портенко, Анатолій Фролович Тараскін.

Починається донецький період життя і творчості Йосипа Ілліча та його команди. У новоствореному Донецькому університеті він очолює за сумісництвом кафедру алгебри і теорії ймовірностей, читає як загальний курс математичного аналізу, так і нові для цього закладу спеціальні курси: теорію міри та інтеграла, теорію стохастичних рівнянь, теорію мартингалів. Слід зазначити, що на той час у бібліотеці педагогічного інституту бракувало відповідної літератури, наприклад книга П. Халмоша «Теорія міри» була лише в одному примірнику. Дбаючи про якісний навчальний матеріал для студентів, Йосип Ілліч пише і публікує в університетському видавництві навчальні посібники за спецкурсами «Теорія міри», «Теорія мартингалів», «Теорія стохастичних рівнянь». Взагалі, Й.І. Гіхман дуже багато уваги приділяв популяризації сучасної теорії випадкових процесів.

За досить короткий час Йосипу Іллічу вдалося згуртувати колектив активних дослідників, набрати перших аспірантів серед випускників інших університетів країни, а згодом почали приходити й перші випускники Донецького державного університету. Вони вносили свіжі ідеї, пожвавлюючи роботу спільного наукового семінару відділу теорії ймовірностей і математичної статистики ІПММ АН УРСР та кафедри алгебри і теорії ймовірностей університету. Наприкінці року кожен співробітник відділу робив доповідь на семінарах про свої наукові плани та роботу на наступний рік. Йосип Ілліч, маючи чітке бачення сучасних тенденцій розвитку теорії випадкових процесів, іноді їх коригував. «Це може бути нецікавим, спробуйте змінити напрям дослідження», — радив він доповідачу в разі незгоди з ним. Засідання семінару проводилися в ІПММ АН УРСР на регулярній основі й супроводжувалися гарячими дискусіями. Багато вчених, які підготували кандидатські й докторські дисертації, виступали в Донецьку з метою апробації своїх робіт. Часто приїжджали українські академіки А.В. Скороход і Ю.Л. Далецький зі своїми учнями та інші київські математики. Виступали Є.Б. Динкін з Москви, С.В. Нагаєв з Новосибірська, Є.Ф. Царьков з Риги, І. Ібрамхалілов з Баку, В. Сараф’ян і Р. Сафарян з Єревана та ін. Гостями семінару були математики з НДР і Болгарії. Йосип Ілліч організував видання в Донецьку збірників наукових праць «Поведение систем в случайных средах» і «Теория случайных процессов». Перший збірник проіснував недовго, до 1979 р., а другий переріс у журнал і зараз видається англійською мовою під назвою «Theory of Stochastic Processes».

У Донецьку триває активна наукова діяльність Й.І. Гіхмана. Він дає означення стохастичного криволінійного інтеграла вздовж випадкового поля і розглядає рівняння, що містять його. Доводить теореми існування і єдиності розв’язків. Такі рівняння добре описують поведінку систем із запізненням і застосовуються в теорії оптимального керування випадковими процесами. У цей час Й.І. Гіхман отримує результати про збіжність до марковських процесів і розв’язків стохастичних рівнянь. Він вводить новий клас випадкових функцій, який називає двопараметричними мартингалами, будує стохастичний інтеграл відносно таких мартингалів, розглядає стохастичні рівняння. Розбудовуючи цю теорію, він вводить поняття слабкого двопараметричного мартингалу, бімартингалу, сильного мартингалу, і досліджує зв’язок між цими поняттями. Він вивчив властивості введених об’єктів, знайшов умови існування характеристик квадратично інтегрованих різницевих мартингалів, довів для них аналоги нерівностей Дуба і Буркхолдера, отримав узагальнену формулу Іто, розпочав детальне дослідження різних двопараметричних дифузійних моделей. Ці нові дифузійні моделі, хоча і є узагальненням стохастичних рівнянь за вінерівським процесом з одновимірним часом, мають більш широкий зміст, оскільки є стохастичними аналогами гіперболічних рівнянь зі збуреннями типу двопараметричного білого шуму. Складність при переході в дослідженнях від однопараметричного випадку до двопараметричного приблизно така сама, як при переході від вивчення звичайних диференціальних рівнянь до гіперболічних рівнянь з частинними похідними. Досліджуючи стохастичні рівняння з частинними похідними, Йосип Ілліч починає вивчення стохастичних рівнянь з частинними похідними параболічного типу. У рівняннях, які він досліджував, стохастичні інтеграли містять похідні за просторовою змінною від невідомої функції. Такі рівняння не є простими узагальненнями рівнянь з частинними похідними. Для доведення існування і єдності розв’язків він розробив модифікований метод Гальоркіна.

У 1966 р. відбулася перша наукова конференція, організована відділом теорії ймовірностей і математичної статистики Донецького обчислювального центру, на яку з’їхалися провідні вчені з різних міст України. Її успішне проведення показало, що в Донецьку не за горами серйозні наукові досягнення в галузі теорії ймовірностей і математичної статистики. Життя повною мірою підтвердило ці прогнози. Можна без перебільшення говорити про створення Донецької наукової школи з теорії ймовірностей і математичної статистики. Її обличчя на довгі роки визначив Йосип Ілліч Гіхман. У цій школі зростало не одне покоління наукової молоді, яка увібрала дух творчості й пізнала радість перших самостійних наукових результатів. Теорію і методи дослідження стохастичних рівнянь, які розробив Й.І. Гіхман, плідно розвивають його учні. Наведемо досягнення деяких з них.

М. І. Портенко одержав вагомі результати в дослідженні невід’ємних адитивних функціоналів від марковських процесів і розвинув узагальнену теорію дифузійних процесів. А.Д. Шаташвілі вивчав абсолютну неперервність мір при перетвореннях випадкових процесів з використанням отриманих результатів до задач фільтрації, інтерполяції та екстраполяції частково спостережуваних випадкових явищ. Ю.М. Ліньков займався проблеми статистики випадкових процесів. С.Я. Махно розглядає граничні теореми для розв’язків стохастичних рівнянь з нерегулярними коефіцієнтами. Усі ці вчені в подальшому захистили докторські дисертації, а М.І. Портенко став членом-кореспондентом НАН України. Роботи В.В. Баклана були присвячені стохастичним рівнянням у функціональних просторах. Стохастичні процеси на алгебраїчних структурах досліджував О.С. Чані. Л.О. Зуєв зосередився на проблемах оптимального керування випадковими процесами. Ю.В. Жауров вивчав стохастичні рівняння в частинних похідних. Стохастичні рівняння Вольтерра стали предметом досліджень О.М. Колодія, а стохастичні рівняння з неоднозначним зносом — Т.М. Кравець. З наведеної вище тематики досліджень видно, які різноманітні завдання ставив перед своїми учнями Йосип Ілліч, ретельно обговорюючи з кожним проблеми, що виникали в процесі роботи, та шляхи їх вирішення.

Слід окремо сказати про видатні педагогічні здібності Йосипа Ілліча. Підтримуючи прогресивні педагогічні ідеї, він сам був автором багатьох з них. Кілька років він очолював на математичному факультеті Донецького університету навчально-методичну комісію, яка ініціювала розроблення і реалізацію заходів, спрямованих на вдосконалення підготовки математиків-професіоналів. Ідеї Йосипа Ілліча щодо методики викладання математичного аналізу майбутнім математикам, висловлені в його доповідях, набагато випередили свій час. Будучи прихильником прикладної спрямованості математики, він ще у 60-ті роки минулого сторіччя читав у Києві лекції для інженерів та природознавців на семінарах «Статистичні методи і питання точності та надійності». Збереглися тексти цих лекцій, які свідчать про важливість ґрунтовної математичної підготовки для тих, хто має справу з виробництвом, технікою, економікою, а їх тематика залишається актуальною й донині. Колективи, які очолював Й.І. Гіхман, завжди поєднували науково-дослідницьку діяльність у галузі фундаментальної теорії ймовірностей з виконанням робіт за угодами з підприємствами та галузевими науково-дослідними установами.

Ще студентом і аспірантом Й. Гіхман брав активну участь в організації та проведенні математичних олімпіад і пізніше, уже ставши всесвітньо відомим ученим, охоче долучався до проведення різноманітних математичних конкурсів та заходів пропаганди математичних знань серед учнів і вчителів. Він був прихильником раннього залучення шкільної і студентської молоді до серйозних наукових досліджень. З учасників його семінарів для студентів молодших курсів у Київському та Донецькому університетах виросли десятки докторів і кандидатів наук. Як згадують колишні студенти та інші слухачі лекцій Йосипа Ілліча, його некваплива, зовні неяскрава манера читання вражала глибиною і оригінальністю подання матеріалу. Його лекції завжди були точні й вивірені. Викладення теми закінчувалося до кінця пари і ніколи не залишалося «хвостів» на наступну лекцію. Фактично з того самого предмету він кожного разу читав нові курси для студентів, а серед його слухачів постійно були колеги, викладачі інших вишів і взагалі ті, хто хотів поглибити свої знання в галузі теорії ймовірностей та її застосувань.

Мабуть, однією з найістотніших складових наставницького впливу Й.І. Гіхмана на студентів, учнів, співробітників була його внутрішня духовна енергія, якою він щедро ділився під час особистого спілкування. Цій людині були притаманні широкий математичний світогляд, глибокі знання і увага до кожного. Доброзичливість, м’який гумор, готовність прийти на допомогу і дати пораду в складних ситуаціях, колосальна ерудиція, любов до художньої літератури, історії, музики, живопису – всі ці якості завжди викликали захоплення у тих, кому поталанило спілкуватися з Й.І. Гіхманом. Зазначимо, що і сам Йосип Ілліч приділяв такому спілкуванню значну увагу. Колоквіуми посеред навчального семестру, на яких, розмовляючи з кожним студентом, він перевіряв засвоєння матеріалу, дискусії на семінарах, численні формальні та неформальні збори з колегами. Приміром, у відділі ніколи не забували про дні народження співробітників, а 26 травня, на свій день народження, Й.І. Гіхман запрошував усіх колег до себе додому. Його дружина, Ірина Євсіївна, готувала святковий стіл з незмінним атрибутом — свіжою полуницею, якої в цю пору року ще не було в Донецьку. За нею рідні Йосипа Ілліча спеціально їздили до Криму, а інколи навіть до Сочі. Було шумно, дуже цікаво і весело. Про науку майже не говорили. Розмовляли і сперечалися про літературу, музику, живопис, кіно, і Йосип Ілліч завжди вмів аргументовано викласти свою позицію з будь-якого питання.

Й. І. Гіхман помер 30 липня 1985 р. після тривалої хвороби. Він був великим вченим і організатором науки, лауреатом премії імені М.М. Крилова АН УРСР (1970) і Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Внесок цієї людини у створення в Україні наукової школи з теорії ймовірностей та математичної статистики важко переоцінити. Наприклад, до його приїзду на Донеччині не було жодного кандидата наук з цієї спеціальності, а в 2014 р. в різних наукових і педагогічних закладах нашої країни працювали 5 докторів і понад 50 кандидатів наук за фахом «теорія ймовірностей і математична статистика», які мали безпосередній стосунок до донецької школи Йосипа Ілліча.

• З 1952 по 1972 рік кафедрою завідував професор Круковський Б. В., який працював професором на кафедрі з 1949 року.

• З 1972 по 1989 рік кафедрою завідував доктор технічних наук, професор Рябов О. Ф., який прийшов працювати на кафедру у 1959 році асистентом і за час роботи захистив кандидатську (1960) та докторську (1970) дисертації.

• З 1989 завідувати кафедрою став доктор фізико-математичних наук, професор Шуренков В. М., широко відомий в Україні і за кордоном спеціаліст в галузі ергодичної теорії випадкових процесів.

У 1966 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Контактні задачі теорії оболонок»,  а  в  1979 р.  — докторську дисертацію з проблем стійкості нелінійних механічних систем.

Протягом 1966–1969 рр. — молодший науковий співробітник Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР.

У 1969–1979 рр. був завідувачем відділу Проблемної лабораторії в  КІБІ, в  1979–1994 рр. — завідувачем кафедри теоретичної механіки в КІБІ.

Із 1994 р. й до 2024 року — завідувач кафедри вищої математики Національного транспортного університету.

Головні наукові інтереси професора В. І. Гуляєва — некласична та класична теорія оболонок складної форми, стійкість динамічних процесів у  нелінійних механічних системах,  небесна механіка і механіка космічного польоту,  динаміка робототехнічних систем, динаміка тонких роторів при складному обертанні,  сейсміка тектонічних середовищ, моделювання стійкості і коливань бурильних колон при дослідженні безаварійного буріння в сланцевих породах і в шельфових зонах морських акваторій.

Гуляєв Валерій Іванович пішов у вічність у травні 2024 року.

З 1953 по 1956 рік навчався в аспірантурі Українського НДІ механізації та електрифікації сільського господарства.

Пізніше працював в Українському НДІ механізації та електрифікації сільського господарства, у Державному НДПІ вугільної промисловості (Київ).

Кандидат технічних наук (1958), доктор технічних наук (1972).

З 1966 року на викладацькій роботі в Київському автомобільно-дорожньому інституті: у 1966-1978 роках - завідувач кафедри дорожніх машин, у 1978-1992 - професор цієї кафедри.

Брав участь у формуванні нового напряму наукової діяльності кафедри - дослідження гусеничного та рейко-крокового ходового обладнання важких землерийних машин масою до 2500 т і продуктивністю до 5250 м³/год, що згодом стала авторитетною та добре відомою в країні науковою школою.

Наукова діяльність

• Проводив дослідження зі створення розподільчих паливних насосів тракторних двигунів.

• Розробив теорію і методику розрахунків ходового обладнання землерийних машин.

• А. Г. Маєвський підготував сім кандидатів технічних наук.

• Автор понад 20 авторських свідоцтв СРСР на винаходи.

У 1993 р. він очолив кафедру комп’ютерної та інженерної графіки КАДІ.

Основні напрями наукових інтересів А. С. Дехтяра — прикладна теорія пластичності,  несна  здатність просторових конструкцій,   оптимальне проектування. 

Він підготував доктора і 15 кандидатів технічних наук.

Автор понад 250 наукових робіт, зокрема восьми монографій і підручників для вищих навчальних закладів, серед яких «Предельное равновесие оболочек» (у  співавторстві з О. О. Рассказовим, 1977), «Несущаяспособность тонкостенных конструкций»(у співавторстві з О. О. Рассказовим, 1990),«Форма и  несущая способность оболочек-покрытий»(у співавторстві з Д. Я. Ядгаровим, 1988), «Компьютернаяграфика в примерах и задачах AutoCAD» (у співавторствіз А.  І.  Лантухом-Лященком,  1998).  Довідник з теорії пружності,  підготовлений за участю Анатолія Дехтяра, перекладено чеською, угорською та китайською мовами.

А. С. Дехтяр — член Національного комітету України з теоретичної та прикладної механіки, спеціалізованої ради із захисту докторських дисертацій з прикладної геометрії в  Національному технічному університеті будівництва і архітектури (м. Київ).

У 1966 р. вступив до аспірантури в КАДІ. У 1969 р. захистив кандидатську ди­сертацію. Відтоді розпочав активну викладацьку діяльність, пройшовши шлях від асистента до доцента кафедри.

У 1971—1974 рр. очолював кафедру «Обчислювальної математики». На теренах наукових пошуків в обчислювальній математиці М. Н. Бідняк проявив себе ініціативним та прогресивним молодим ученим. Він створив один із перших у Радянському Союзі обчислювальний центр на базі машин «Мир-1» та «Мир-2», «Мінськ-32».

Тож внесок Михайла Несторовича у прогресивну науку мав принциповий загальнодержавний масштаб. У 1976 р. створив та очолив кафедру «Організація і управління». З січня 1983 року кафедра була перейменована в кафедру «Експлуатація автомобільного транспорту і організація дорожнього руху». В червні 1985 року кафедра одержала назву «Організація, економіка і управління автомобільним транспортом». У 1993 році кафедру було реформовано в кафедру «Менеджмент та підприємництво», а з 2006 року – «Менеджмент». З грудня 2012 року із введенням на факультеті нової спеціальності «Туризмознавство» (туристична діяльність) кафедра стала носити назву «Менеджмент і туризм», а з 2014 року, після формування окремої кафедри «Туризм» на цьому ж факультеті, кафедрі було повернуто назву «Менеджмент».

Від дня заснування по вересень 2017 року кафедру «Менеджмент» очолював відомий і талановитий вчений в галузі управління на автомобільному транспорті Бідняк Михайло Несторович.

У 1981 р. ним була захищена докторська дисертація. Ще через три роки йому присвоюється звання професора. Наукові розробки доктора технічних наук професора М.Н. Бідняка присвячені проблемам в галузі моделювання та управління на транспорті.

Під керівництвом професора Бідняка М. Н.  сформований колектив кафедри, здатний вирішувати складні питання навчального процесу та науково-дослідної роботи. Михайло Несторович був натхненником та духовним лідером багатьох молодих вчених. Він створив свою школу науковців, що несуть його ідеї в науку та виробництво, втілюють у життя результати наукових пошуків та досліджень з проблем теорії управління, моделювання та оптимізації виробництва. Під керівництвом Бідняка М. Н. більше 50 аспірантів підготували та успішно захистили кандидатські дисертації.

Він був науковим консультантом шести докторів наук: Тахтамишева Х. М. (Росія), Терешка С. І. (Білорусь), Ігнатенка О. С. (Україна, НТУ), Могілевича М. В. (Росія), Четверухіна Б. М. (Україна, НТУ), Біліченка В. В. (Україна, ВНТУ). Ним підготовлені спеціалісти вищої кваліфікації, які, на цей час, обіймають відповідальні державні посади.

Завідувачами кафедри, яка тоді мала назву «Мости та тунелі», були:

• 1944–1949 рр. – д-р техн. наук, професор Піковський А. О.;

• 1949–1952 рр. - канд. техн. наук, доцент Лівшиць Я. Д.;

• 1952-1956 рр. – д-р техн. наук, професор Товстоліс М. І.;

• 1956-1984 рр. - д-р техн. наук, професор Лівшиць Я. Д.;

• 1984 р. - кафедрою завідує канд. техн. наук, доцент Онищенко М. М.;

• 1984–1986 рр. – д-р техн. наук., професор Рассказов О. О.;

• 1987-2002 рр. – д-р техн. наук, професор Большаков В.О.;

• 2002-2019 рр. - д-р техн. наук, професор Ткачук С. Г.

Викладацьку діяльність у вузі Яків Давидович почав ще будучи студентом – читав у Київському машинобудівному інституті курс опору матеріалів. Потім викладав у Київському інституті  інженерів цивільної авіації, де вів інтенсивну наукову роботу в галузі будівельної механіки літаків, був одним з засновників цієї нової тоді дисципліни.

В роки Другої світової війни Яків Давидович очолював евакуацію обладнання інституту в м. Ахтюбинськ, де був призначений начальником штабу навчальної льотної ескадрильї ГВФ, керував штурманською підготовкою курсантів.

З січня 1945 року Я. Д. Лівшиць працює в КАДІ, завідує кафедрою будівельної механіки, з 1956 року -  кафедрою будівельних конструкцій і мостів. У 1955 році вчений захистив докторську дисертацію.

Талановитий вчений, автор понад ста наукових робіт, засновник наукової школи розрахунків мостів з урахуванням впливу тривалих процесів, блискучий полеміст, Яків Давидович мав велике обдарування виховання молоді. З юності захоплений наукою, він безпомилково умів визначити здібну молодь, допомогти їй зробити перші кроки у науці. З числа студентів, залучених Яковом Давидовичем до наукової роботи в інституті інженерів цивільної авіації, троє захистили в подальшому докторські дисертації, один став академіком.

З усією повнотою здібності вченого-наставника розкрилися у Якова  Давидовича в роки роботи у КАДІ. Він був науковим керівником у 55 аспірантів і тих, хто захистив кандидатські дисертації. Троє з його учнів за час роботи в КАДІ нині – доктори наук. Блискуче написана Я. Д. Лівшицем монографія «Розрахунок залізобетонних конструкцій з урахуванням впливу усадки і повзучості бетону» всесвітньо відома і є настільною книгою багатьох інженерів і наукових співробітників.

Педагогічна майстерність Я. Д. Лівшиця характеризувалась найвищим рівнем. Ті, хто слухав його кваліфіковані, змістовні лекції, запам’ятали їх назавжди.

Він був надзвичайно скромною, чуйною людиною, щирою в спілкуванні.

Всі, хто трудився поруч з Яковом Давидовичем Лівшицем, хто вчився в нього, переймав щедрий життєвий і науковий досвід, зберегли вдячну пам’ять про нього, його яскраве, сповнене вагомими справами життя.

У 1976 році захистив кандидатську дисертацію «Оптимальне проектування мостових переходів через блукаючі річки».

У 1985 році Сергій Григорович перейшов до проєктного інституту «Укрдіпроводгосп», де обіймав посади головного спеціаліста, старшого наукового співробітника та завідувача сектору.

Працював технічним директором Українського енергетичного консорціуму з відновлювання малих ГЕС України.

У 1995 році захистив докторську дисертацію «Математичні моделі руслових деформацій на мостових переходах». Брав участь у реконструкції та будівництві Гордашівської та Сандрацької ГЕС.

У 2000 році повернувся до НТУ на посаду професора кафедри мостів та тунелів, а через два роки очолив цю кафедру.

Професор С. Г. Ткачук є засновником аналітичних методів прогнозування розмивів на мостових переходах. Такий підхід до розв’язання складних інженерних проблем дозволив отримати прості функціональні залежності для прогнозування загальних розмивів у будь-який момент паводку під мостом і в зоні його впливу, а також вивести формули граничних глибин місцевого розмиву біля руслових опор у незв’язних і зв’язних ґрунтах.

Найбільш вагомий результат наукової діяльності вченого – теорема про момент максимуму загального розмиву та теоретична формула довжини доконаного гідравлічного стрибка, що відповідає світовому рівню.

Під керівництвом професора П. М. Варвака колектив кафедри почав працювати над розвитком числових методів розрахунку тонкостінних конструкцій. Основу цього наукового напрямку було закладено професором П. М. Варваком у монографії “Развитие и приложение метода сеток к расчету пластинок”, ч. I – 1949 р; ч. II – 1952 р.

Учні професора П. М. Варвака розвинули цей напрямок і застосували метод скінчених різниць (метод сіток) для розрахунку косокутних пластин, пластин на пружній основі, оболонок, а також вирішення задач стійкості та коливань пластин та пластинчастих систем.

Першим аспірантом професора П. М. Варвака був випускник інституту П. В. Боровський, який методом скінчених різниць розв’язував задачі міцності косокутних пластин і у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію.

Другим аспірантом був П. І. Сорокін. Наступні аспіранти продовжувати дослідження у цьому напрямку: В. С. Корунський (плити на пружній основі), Г. С. Пропастіна (метод релаксації до розв’язання задач теорії пружності), О. Ф. Рябов (температурні напруження в пластинах), В. Д. Шевченко (лінійні і нелінійні задачі пологих оболонок), В. Г. Піскунов (власні коливання пластин різної форми), О. О. Рассказов (оболонки у вигляді гіперболічного параболоїда), І. М. Бузун  (дослідження напружено-деформованого стану пластинчастих систем). Тут згадано лише аспіранти, які потім працювали в інституті. Всього професор П. М. Варвак підготував 30 кандидатів наук, а його учні О. Ф. Рябов, О. О. Рассказов, В. Г. Піскунов та В. М. Гордєєв стали докторами наук.

Вагомим результатом загальної праці було видання у 1971 р. книги “Справочник по теории упругости” (для инженеров-строителей) під редакцією П. М. Варвака і О. Ф. Рябова (співавтори В. Г. Піскунов, В. Д. Шевченко, Б. М. Лисицин та ін.).

Результати своїх досліджень і своїх учнів у розвитку метода скінчених різниць П. М. Варвак узагальнив в монографії “Метод сеток в задачах расчета строительных конструкций” (1977 р.). Методичні розробки П. М. Варвака було викладено у навчальному посібник «Новые методы решения задач сопротивления материалов» (1977 р.).

П. М. Варвак був видатним вченим і педагогом, він опублікував 6 монографій, 160 наукових і понад 300 реферативних і оглядових статей. Під керівництвом П. М. Варвака на кафедрі діяв науковий семінар, на якому з доповідями виступили видатні вчені та аспіранти різних міст країни.

У 1960 році Піскунов В. Г. вступив до аспірантури КАДІ на кафедру опору матеріалів.

Під керівництвом її завідувача П. М. Варвака (1907-1979) у 1965 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Исследование собственных колебаний пластинок», результати якої увійшли до видань:

Справочник по теории упругости : для инженеров-строителей. – 1971.

Справочник проектировщика. Том 2. Расчетно-теоретический.  - 1974.

З 1968 року В. Г. Піскунов працював доцентом кафедри опору матеріалів, а з 1979 року очолював її.

У 1982 році захистив докторську дисертацію на тему : «Неклассическая теория в задачах динамики и статики многослойных оболочек и пластин». У 1984 році здобув звання професора.

Під керівництвом В. Г. Піскунова виконано дослідження з теорії та методів розрахунку різноманітних конструкцій. На їх основі проведено розрахунки шаруватих одягів доріг, зокрема покриття автомагістралі Київ – Бориспіль; злітно-посадкових смуг аеродромів; прогонових будов та конструкцій мостів із застосуванням композитних матеріалів; кранів надвисокої вантажопідйомності; великогабаритних шин та кар’єрних автосамоскидів.

Вказані дослідження втілено В. Г. Піскуновим у підготовку наукових кадрів, з яких 21 кандидат та 5 докторів наук.

В. Г. Піскунов - автор та співавтор близько 250 наукових та навчально-методичних видань.

За період існування назва кафедри неодноразово змінювалася. Після назви «Експлуатація автомобілів, дорожніх і будівельних машин» кафедра мала назву «Технічна експлуатація автомобілів», потім «Технічне обслуговування автомобілів», «Виробничі системи і сервіс на транспорті». Від 2010 року кафедра має назву «Технічна експлуатація автомобілів та автосервіс».

В роки війни Яків Іванович займав різні інженерно-технічні посади у лавах Радянської Армії. Закінчив війну інженер-капітаном на посаді заступника начальника одинадцятого автомобільного полку. Його участь у Другій світовій війні було відзначено шістьма бойовими нагородами.

В 1946 році захищає кандидатську дисертацію в Українському науково-дослідному інституті механізації сільського господарства на тему: «Исследование топливоподающей системы трактора С-65».

З Київським автомобільно-дорожнім інститутом Яків Іванович пов’язав своє життя з 1948 року. В нашому інституті він самовіддано та творчо трудився на посадах доцента кафедри «Технічна експлуатація автомобілів», професора, завідувача кафедри «Економіка та експлуатація автомобільного транспорту», яку він створив і яка стає науковим центром з розробки корінних проблем підвищення надійності автомобілів і вдосконалення методів їх технічної експлуатації, обслуговування і ремонту. Названу кафедру професор Несвітський Я. І. очолював до кінця свого життя.

Певний період він працював деканом загально-технічного факультету, пізніше — деканом автомобільного факультету, водночас постійно проводив велику наукову роботу.

В 1963 році Яків Іванович захищає докторську дисертацію на тему «Технічна експлуатація автомобілів». В 1966 році йому було присвоєно звання професора. До кожної справи він відносився творчо, з великою відповідальністю. Понад 120 наукових праць носять його авторство, серед них — 20 навчальних посібників та підручників. Його праці видавались українською, німецькою, литовською, польською, російською, болгарською та китайською мовами великими тиражами.

Головні праці: «Вантажні автомобілі підвищеної проходимості», «Вантажні автомобілі». А перший в нашій країні підручник з технічної експлуатації автомобілів — «Технічна експлуатація автомобілів» став настільною книгою працівників автомобільного транспорту та студентів автодорожніх вузів. За цей підручник Я.І. Несвітському в 1976 році було присвоєно звання лауреата Державної премії Української РСР.

Характерною рисою наукової діяльності науковця був постійний зв’язок з виробництвом. Талановитий учений організував та керував галузевою науково-дослідною лабораторією надійності машин на базі Міністерства автомобільного транспорту УРСР і Кременчуцького об’єднання з виробництва великовантажних автомобілівсамоскидів «АвтоКрАЗ».

Все своє плідне життя Яків Іванович знаходився у вирії громадської та наукової роботи. Він майже 25 років був членом редколегії низки багатьох науково-технічних журналів та інших видань.

Довгий час він був членом науково-технічної ради Міністерства автомобільної промисловості СРСР, Міністерства автомобільного транспорту УРСР, інших міністерств та відомств, співробітничає з редакцією Української радянської енциклопедії, впродовж багатьох років був членом Комісії з присудження Державних премій Української РСР, нагороджений золотою медаллю ВДНГ СРСР.

Яків Іванович завжди чуйно ставився до колег та учнів, відзначався скромністю, інтелігентністю, оптимізмом, був щасливим у сімейному житті, виховав шістьох дітей.

Помер Я.І. Несвітський у Києві 28 квітня 1974 року.

Чимало учнів вчителя зобов’язані йому своїми успіхами у науковій, педагогічній та виробничій діяльності. Він підготував 20 кандидатів технічних наук і понад 5000 інженерів автомобільного транспорту.

Серед чисельних аспірантів професора Несвітського багато тих, хто продовжив науково-викладацьку справу, зокрема і в нашому університеті: Л. В. Бабін, М. О. Білякович, М. Н. Бідняк, О. А. Лудченко, О. Д. Марков, В. О. Рубцов, О. Д. Клімпуш, О. Я. Остапик, Х. М. Тахтамишев, П. А. Дем’яненко, П. П. Ярошенко та інші.

Я. І. Несвітський належав до тих особистостей, що дарували людству свій талант та безкорисливу працю, освітлюючи шлях молодому поколінню. Любов, повагу та визнання від завойовував чесною працею. Наукові здобутки його учнів та їх професійна діяльність гідно продовжили справу свого вчителя. Непростий життєвий шлях Якова Івановича Несвітського від механіка до талановитого ученого є прикладом самовідданого служіння науці та людям.

Характерними рисами досліджень Миколи Олександровича завжди були актуальність задач, оригінальність і чіткість їхніх постановок, строгість дослідження, глибина аналізу. "Діяльність Миколи Олександровича лишить слід у нашій науці, досягнення його збережуться в книгах. Не знаю, хто в нашому поколінні висловив стільки оригінальних ідей і наблизився до нього по сумі накопичених знань", - писав чл.-кор. АН СРСР А. И. Лур'є в 1979 році.

Аналітичні методи побудови теорії пластин і оболонок, розроблені проф. Кільчевським, дозволяють не вводити спрощені кінематичні припущення, а застосування тензорного аналізу в сполученні з варіаційними принципами аналітичної механіки й іншими методами математичного аналізу призводять тривимірні задачі теорії пругкості до двомірних задач пластин і оболонок. Велике практичне значення мають методи аналітичного дослідження динамічних процесів у системах коаксіальних оболонок, що містять рідину і нагрітий газ. За цикл робіт із теорії оболонок М.О. Кільчевський отримав Державну премію Української РСР в області науки і техніки в 1979 р. (посмертно).

Знаходячись під час війни в евакуації і завідуючим кафедрою теоретичної механіки Ташкентського інституту інженерів залізничного транспорту, Микола Олександрович починає досліджувати процеси контактного стиску твердих тіл і удару, особливо актуальні для транспорту у військовий час. Результати цих досліджень опубліковані в монографіях, виданих у 1949, 1969 і 1976 р. Остання з них " Динамическое контактное сжатие твердых тел. Удар " була визнана гідною в 1977 р. премії ім. акад. А.Н. Динника. Проф. А.И. Лур'є писав: "Було б помилково вважати цю книгу зведенням раніше відомих результатів по теорії удару, скоріше це результат багаторічних міркувань М.О. Кільчевського по однієї із самих актуальних і важких проблем загальної механіки і механіки суцільного середовища... Немає потреби перераховувати багатий зміст книги... Печатка оригінальності лежить на кожному розділі книги..."

У останні роки життя Микола Олександрович знову зосередив увагу на побудові й обґрунтуванні лагранжевої й гамільтонової механіки континуальних систем. Було обґрунтовано поширення на суцільне середовище варіаційних принципів механіки. Результати опубліковані в монографії "Аналітична механіка континуальних систем". Усього їм опубліковано понад 200 наукових праць, у тому числі 9 монографій і 11 підручників. У 1977 р. він отримав почесне звання заслуженого діяча науки УРСР.

М. О. Кільчевський був видатної, багатогранно обдарованою особистістю. Одна з цих граней - його лекторська майстерність. Блискучі його лекції завжди притягали "сторонніх". Це - або викладачі інших вузів, або колишні учні, тепер маститі спеціалісти і, незмінно, його колеги по кафедрі, аспіранти. Осягаючи педагогічну майстерність, уміння абстрактно мислити і робити узагальнюючі висновки, присутні проходили школу вдумливого і глибокого розуміння сутності класичної механіки.

Микола Олександрович був талановитим педагогом, прекрасним лектором, чуйним і принциповим вихователем. Вихованню наукових та інженерних кадрів вин приділяв велику увагу. Багато хто з його бувших студентів та аспірантів стали академіками, лауреатами Державних премій, професорами, докторами наук. Ним підготовлено 65 кандидати наук.

З 1966 по 1969 р. навчався в аспірантурі на кафедрі опору матеріалів. У 1974-1976 рр. був докторантом інституту. Кандидатську дисертацію за спеціальністю "Будівельна механіка" на тему "Напряженно-деформированное состояние и  несущая способность покрытий из гиперболических параболоидов" захистив у 1970 році. Докторську дисертацію за цією ж спеціальністю захистив на тему: "Многослойные ортотропные пологие оболочки и пластины" в 1978 році.

У цьому інституті пройшов шлях від асистента до професора, завідувача двох кафедр (протягом 1984-1987 рр. очолював кафедру будівельних конструкцій і мостів, а з 1987 року керував кафедрою теоретичної та прикладної механіки), декана-засновника двох факультетів – дорожніх машин і мостів (1985-1988) та автомеханічного (1990-2000).

Протягом 1984–1987 рр. очолював кафедру будівельних конструкцій і мостів; з 1987 по 2015 р. керував новоствореною кафедрою теоретичної та прикладної механіки, де опікувався підвищенням професійного та наукового рівня викладачів кафедри, підтримував своїх співробітників у складних життєвих ситуаціях. І навіть зараз, перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, цікавиться життям колективу кафедри, її проблемами і здобутками, надає слушні поради, ділиться багатим життєвим досвідом.

Заснував наукову школу з теорії і методів розрахунку багатошарових оболонок і пластин.

Він є автором та співавтором понад 230 наукових робіт, дев’ять із яких – монографії. Серед них праці «Расчёт оболочек типа гиперболических параболоидов» (1972), «Предельное равновесие оболочек» (1978), «Неразрушающий контроль материалов и элементов конструкций» (1981), «Теория и расчёт слоистых ортотропных пластин и оболочек» (1986), «Автоматизация расчетов транспортных сооружений» (1989), «Несущая способность тонкостенных конструкций» (1990), «Механика композитов» (у 12 томах) – том 6-й «Технологические напряжения и деформации в материалах» (1997). Розділ «Развитие теории и методов расчета слоистых конструкций», підготовлений разом з професором В.Г. Піскуновим, увійшов до ІІІ тому видання «Успіхи механіки» у 6 томах (Київ, Інститут механіки ім. С.П. Тимошенка НАНУ, 2008 р.)

Пішов у вічність 30 липня 2025 року.

Народився 25 липня 1925 року в Києві.

З 1956 р. по 1959 р. навчався у Військовій Повітряній Академії імені Ю.О. Гагаріна. Мав звання полковник у відставці "Військовий штурман І класу".

Загальний стаж роботи 67 років, з них – 50 років в КАДІ-НТУ.

У Київському автомобільно-дорожньому інституті навчався і працював з 1959 року після звільнення з лав Радянської Армії. У 1964 р. закінчив КАДІ за спеціальністю «Автомобільний транспорт», отримавши кваліфікацію інженер-механік, та продовжив навчання в аспірантурі. У 1973 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата технічних наук. У 1974 р. йому присвоєно вчене звання доцент, а у 2004 р. – вчене звання професор по кафедрі транспортних технологій.

З 1968 по 1985 рр. працював деканом загально-технічного факультету, з 2001 р. – завідувач кафедри  транспортних технологій.

Мав понад 100 друкованих робіт, в тому числі 4 монографії, був розробником близько 90 методичних рекомендацій та вказівок, отримав 5 авторських свідоцтв, підготував 5-х аспірантів, які успішно захистили кандидатські дисертації. Написав 11 навчальних посібників, з яких – 8 з грифом МОНУ; найбільш затребувані з них "Основи маркетингу", "Загальний курс транспорту" (у 2-х книгах), "Основи теорії транспортних процесів і  систем» користуються популярністю серед студентів і понині.

Любомир Юрійович за період роботи в НТУ показав себе як висококваліфікований педагог вищої школи. Викладав дисципліни «Загальний курс транспорту», «Взаємодія видів транспорту». Педагогічну діяльність поєднував з науково-дослідною роботою.

На посаді завідувача кафедри «Транспортні технології» доклав багато зусиль до підготовки спеціалістів, магістрів з напряму транспортних технологій, покращення методичного, лабораторного забезпечення навчально-виховного процесу, проведення наукової роботи зі студентами та аспірантами.

Як педагог, як керівник користувався заслуженою повагою серед студентів та співробітників кафедри та університету. Йому були притаманні такі риси як високе почуття відповідальності, увага до людей – кожен міг звернутися до нього у скрутний момент і отримати пораду. Завдяки йому на кафедрі завжди панувала атмосфера спокою і впевненості у завтрашньому дні.

Любомир Юрійович пішов з життя 8 квітня 2010 року, залишивши по собі відчуття непоправної втрати, але й почуття світлого смутку, щастя і гордості за те, що мали можливість бути поруч і спілкуватися з такою видатною людиною.

Після закінчення аспірантури в 1930 очолив відділ рентгенофізики в Інституті фізики АН УРСР, що згодом став відділом металофізики. У 1931 заснував і очолив кафедру рентгенометалофізики в Київському інституті народної освіти, у 1932 там же ним було засновано кафедру рентгенометалології. У 1936 захищає кандидатську, а вже в 1939 і докторську дисертації.

З 1940 професор Київського університету, завідувач кафедри і одночасно завідувач відділу Інституту фізики АН УРСР. З початком Великої Вітчизняної війни перебуває в евакуації і в 1941-1944 завідує кафедрою фізики Свердловського університету. Після визволення Києва повертається до Києва і в 1944 р. стає засновником і завідувачем кафедри фізики у створеному Київському автомобільно-дорожньому інституті. З 1945 р. після створення Інституту металофізики АН УРСР очолював там відділ дифузії металів.

У 1934 винайшов берилієве скло, прозоре для м'яких рентгенівських променів, що дало змогу налагодити в Радянському Союзі виробництво запаяних рентгенівських трубок, а не завозити їх з-за кордону. Працював у сфері фізики рентгенівських променів, дифузії металів, виникнення та рухливості дефектів кристалічної решітки в металах та інших напрямках металофізики. У 1950-х був піонером дослідження дефектів, уточнював метод Лауе, розпочав великі дослідження дефектів структури в металах і сплавах під дією різноманітних фізичних впливів: загартовування, деформації, опромінення тощо. За його ідеєю на кафедрі рентгенометалофізики було створено оригінальний дилатометр, який давав можливість вимірювати незначні відносні зміни об'єму, що відбуваються в багатьох процесах, пов'язаних із наявністю дефектів. У 1960 у співавторстві з І. Я. Дехтярем опублікував першу в Радянському Союзі фундаментальну монографію про дифузію в металах, що не втратила актуальності й донині.

У 2005—2015 рр. — завідувачка кафедри філософії та педагогіки Національного транспортного університету. 2011 отримала вчене звання професора.

У 2015—2018 рр. — професор кафедри.

Викладала навчальні дисципліни: «Релігієзнавство», «Соціологія», «Конфліктологія», «Основи філософських знань» тощо. Вела курс «Глобалізація і релігія» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Працювала в редколегіях наукових журналів «Українське релігієзнавство», «Історія релігій в Україні», «Humanities and Social Sciences» (Польща), заступником головного редактора журналу «Релігійна свобода». Входила до експертної ради Державного органу (департаменту, комітету, служби) у справах релігій та національностей, Експертної ради МОН, спеціалізованих вчених рад.

Членкиня Ради правління Української асоціації релігієзнавців.

З 2019 р. — завідувач відділом соціогуманітарних наук Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», учасниця національного наукового проєкту зі створення «Великої української енциклопедії», відповідальний секретар редколегії ВУЕ.

Наукова діяльність

Закінчила заочну аспірантуру Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (керівники — професори Лобовик Б. О., Колодний А. М.), з 1990 р. брала участь у наукових дослідженнях і проєктах Відділення релігієзнавства, з 2008 — старший науковий співробітник (за сумісництвом), почесний співробітник.

1994 р. захистила кандидатську дисертацію: «Проблеми філософії релігії у творчості П. Д. Юркевича», авторка низки статей з філософії «київської школи».

З 2000-х рр. основна сфера зацікавлень — соціологія релігії та конфліктологія, сучасні соціорелігійні процеси в Україні та світі, глобалізація і релігія.

2008 р. захистила докторську дисертацію за темою: «Релігійні конфлікти в перехідних європейських суспільствах: природа, динаміка, вплив на релігійно-суспільні процеси».

Авторка понад 220 наукових і навчально-методичних праць, у тому числі 12 монографій (2 — індивідуальні, 10 у співавторстві), 6 навчальних посібників, понад 100 довідкових та енциклопедичних статей до видань «Релігієзнавчий словник», «Українська релігієзнавча енциклопедія», «Велика українська енциклопедія».