КЕРІВНИЦТВО МИНУЛИХ РОКІВ

Ю. М. Даденков у 1933 році закінчив Харківський автомобільно-дорожній інститут і отримав кваліфікацію інженер шляховика.

У 1933-1934 роках працював в Українському науково-дослідному інституті автогужових доріг і транспорту.

З вересня 1934 року перейшов на викладацьку роботу в ХАДІ. Працюючи асистентом, під керівництвом відомого вченого в галузі проектування доріг Олександра Костянтиновича Бірулі, підготував кандидатську дисертацію, пов’язану з проектуванням радіусів вертикальних кривих на автомобільних дорогах, які забезпечували умови видимості уздовж їхнього подовжнього профілю. Висновки дисертації, успішно захищеної в 1936 році, надалі були використані під час розробки нормативних вимог до проектування автомобільних доріг. Ю. М. Даденков, одержавши у 1936 році вчене звання доцента, ще в Харкові почав дослідження в галузі гідравліки відкритих русел і гідрології суші.

4 квітня 1941 року доцент Ю. М. Даденков був призначений заступником директора Харківського автомобільно-дорожнього інституту з навчальної роботи, а з 11 серпня того ж року — керівником дисципліни «Гідравліка».

У перші місяці війни з фашистською Німеччиною Юрій Миколайович — на фронті. З вересня 1941 року по травень 1942 він на Південному фронті в якості головного інженера 62 військово-дорожнього загону. Потім його переводять на Південно-Кавказький фронт, де він стає старшим помічником начальника 2-го відділу керування автотранспорту і дорожньої служби фронту. З вересня 1942 року він на тій же посаді Сталінградського фронту, а з лютого 1943 року його перекидають на Південний фронт на посаду старшого помічника начальника 2-го відділу Дорожнього управління фронту; потім був начальником дорожньо-будівельного відділу Дорожнього управління Південного і 4-го Українського фронтів.

За участь у Другій світовій війни Ю. М. Даденков був нагороджений багатьма урядовими нагородами.

Влітку 1944 року інженер-майор Ю. М. Даденков був відкликаний з фронту. Йому доручається в звільненому від німецьких загарбників Києві заснувати новий навчальний заклад автомобільно-дорожнього профілю. Юрій Миколайович із кількома помічниками підготував матеріали, необхідні для ухвалення урядом рішення про створення нового вузу.

7 листопада 1944 року союзний уряд ухвалив постанову про відкриття Київського автомобільно-дорожнього інституту, а 21 листопада того ж року директором був призначений доцент Юрій Миколайович Даденков.

Завдяки активній підтримці українського уряду і столичних керівників Ю.М.Даденкову вдалося домогтися виділення приміщення для розміщення інституту в центральному районі міста на Печерську, залучити на штатну роботу й у якості сумісників видатних учених і досвідчених вузівських викладачів, вирішити складні питання про необхідне устаткування і комплектування вузу навчальною літературою, підготувати перший набір студентів.

Активність керівника і його помічників дозволили розпочати заняття вже у весняному семестрі 1944-1945 навчального року. З моменту організації інституту Ю. М. Даденков узяв на себе викладання курсу «Гідравліка, гідрологія, гідрометрія», а призначений 5 січня 1945 року завідувачем кафедри гідравліки, він організував дослідження в галузі гідравліки відкритих русел і дорожніх гідротехнічних споруджень, залучаючи до цієї роботи своїх асистентів і студентів.

Значною подією для керованого ним інституту стала передача 28 вересня 1946 року КАДІ із системи ГУШОСДОРА НКВС СРСР у підпорядкування Міністерства вищої освіти.

У 1947 році, у зв’язку з переходом на іншу роботу завідувача кафедри «Проектування доріг» професора А.Е. Орнатського, Юрій Миколайович узяв на себе керівництво цією профілюючою на Дорожньо-будівельному факультеті кафедрою, що довгі роки називалася кафедрою «Вишукування, проектування доріг і гідравліки». З огляду на гостру нестачу навчальних посібників для студентів і довідкової літератури для проектувальників, особливо необхідної в зв’язку з роботами, що разгорнулись у країні по відновленню дорожнього та іригаційного господарства, будівництву каналів і гідротехнічних споруд, він разом із М.І. Товстолісом і П.О. Зубрієм пише і видає ряд робіт, які активно використовувалися студентами під час виконання розрахункових робіт у ході курсового і дипломного проектування.

Результатом глибоких теоретичних розробок і їхньої експериментальної перевірки стала докторська дисертація Юрія Миколайовича «Дослідження пропускання зливових вод малими мостами», яку він успішно захистив на вченій раді КПІ в березні 1952 року. У липні того ж року ВАК СРСР ухвалила рішення про присудження йому ступеня доктора технічних наук і одночасно присвоїла Юрію Миколайовичу вчене звання професора.

У 1952 році при КАДІ була відкрита аспірантура з питань гідравліки. Ю. М. Даденков, що зразково працював з аспірантами цього профілю, за неповні сім років підготував 14 кандидатів і 2 докторів технічних наук, заклавши тим самим належні основи створення і подальшого розвитку широко відомої зараз школи гідравліки відкритих русел, водовідвідних і водопропускних споруд.

Як директор інституту Ю. М. Даденков розгорнув роботу зі зміцнення його матеріальної бази. Була розпочата широка реконструкція навчального корпусу, проведене оснащення сучасним устаткуванням навчальних лабораторій і кабінетів, побудовано гарний студентський гуртожиток, продовжена робота із залучення до викладацької і наукової діяльності багатьох талановитих учених, значно розширена власна підготовка кандидатів і докторів наук. КАДІ, здавалося був вузькопрофільний галузевий навчальний заклад, за кількістю осіб з ученими ступенями і званнями (стосовно загальної чисельності професорсько-викладацького складу), не мав собі рівних серед технічних закладів республіки.

Велику увагу приділяв Ю. М. Даденков залученню студентів до наукової творчості, зміцненню студентського самоврядування і розвитку спорту в КАДІ, турбуючись про побут і розумне дозвілля молоді. Саме він відшукав чудове місце під Києвом, біля села Плюти, для створення одного з перших у вищих навчальних закладах української столиці студентського спортивного оздоровчого табору і використання його як бази для польової навчальної практики з гідрометрії, геодезії, ґрунтознавства і застосуванню дорожніх машин.

Вміло привертаючи увагу колективу інституту до виконання завдань, поставлених народним господарством країни перед вищою школою, він творчо підходив до їхнього вирішення, протидіючи, якщо це було необхідно, бездумним чиновникам. Останнє, зокрема, стосувалося процентоманії, ідеї щоденного чергування навчання з роботою на виробництві.

Знання Ю. М. Даденковим вищої школи і її нагальних потреб, уміння знаходити потрібні, часто нестандартні рішення, зумовили призначення його в 1959 році першим заступником міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а з 1960 року — Міністром, на посаді якого він перебував до 1973 року.

Очолюючи міністерство, Ю. М. Даденков активно сприяв удосконалюванню організації заочного навчання, упорядкуванню і розвитку мережі вищих навчальних закладів і, зокрема, створенню широкої мережі загальнотехнічних і загальнонаукових факультетів на Україні, утворенню на базі кращих із них філій головних ВНЗ а, згодом, і відкриттю нових самостійних навчальних закладів, багато з яких тепер займають провідне місце в Україні.

Велику увагу приділяв Юрій Миколайович розвитку наукових досліджень у підвідомчих навчальних закладах, створенню в них галузевих і проблемних лабораторій, удосконаленню видавничої діяльності, зміцненню зв’язку навчальних закладів із галузевими й академічними інститутами, впровадженню результатів проведеної наукової і конструкторської роботи в практику. З огляду на авторитет Ю.М. Даденкова як активного вченого — гідравліка його обрали у 1961 році членом — кореспондентом АН УРСР. Активний громадський і державний діяч, Ю.М. Даденков був депутатом Верховної Ради Української РСР 5, 6 і 7 скликань.

Юрій Миколайович — автор понад 60 наукових праць, у тому числі і наукових посібників (два з яких у перекладі китайською мовою були видані в 1965 році в КНР).

Розроблені ним методи розрахунку гідротехнічних швидкотоків, перепадів, а також малих мостів і дорожних труб з урахуванням акумуляції стоку перед спорудами широко використовуються інженерами України, ближнього і далекого зарубіжжя в їхній проектній роботі і є складовою частиною програмного викладу спецкурсу дорожньо-мостової гідравліки.

У листопаді 1973 року Ю.М. Даденков вийшов на пенсію з посади Міністра і практично до кінця свого життя працював у створеному ним ВНЗ професором-консультантом.

Це була високоорганізована і широкоерудована людина, прекрасний керівник і талановитий організатор, що вміло поєднував високу вимогливість з особливою чуйністю до співробітників і студентів, уважним ставленням до громадських організацій.

За заслуги у розвитку вищої освіти і науки в країні Юрій Миколайович Даденков був нагороджений урядовими нагородами.

Помер Ю.М. Даденков у Києві 21 квітня 1991 року.

Автори: В. Попов, М. Клименко

Потім – короткий теоретичний курс на мостовому факультеті Військово‑Транспортної академії Червоної Армії у м. Костромі і знову фронт, на цей раз, 1‑й Український. Посада ст. техніка 143‑го окремого дорожньо‑будівельного загону, а далі – 15‑го окремого мостобудівельного загону.

Після демобілізації у листопаді 1945 р. Євген Петрович вступив до Одеського інженерно‑будівельного інституту, який закінчив у серпні 1946 р. за спеціальністю «Міські шляхи сполучення». Працював науковим співробітником НДІ споруд.

У 1947 р. Євген Петрович вперше переступив поріг Київського автомобільно‑дорожнього інституту. Цей крок визначив його долю на все наступне життя до останнього подиху. У січні 1947 р. він вступив до аспірантури інституту, а в 1951 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Стійкість мостових аркових систем з врахуванням роботи надаркової споруди».

Євген Петрович працював асистентом (1950–1952 рр.), доцентом кафедри будівельної механіки (1952–1962 рр.), завідувачем кафедри будівельної механіки, деканом дорожньо‑будівельного факультету (1951 –1959 рр.). З 1959 р. по 1984 р. він був ректором Київського автомобільно‑дорожнього інституту.

Ці роки були періодом активної розбудови інституту, який став одним із сучасних закладів освіти в транспортній галузі та в м. Києві. Високий рівень освітньо‑наукового процесу став важливою вимогою до здобутків університету на наступні роки.

За час перебування на посаді Євгена Петровича сформувався потужний науково‑педагогічний склад інституту. Навчальний заклад одним з перших в Україні впроваджував нові, на той час, напрямки розвитку вищої школи. Так, інститут створив розгалужену мережу загальноінженерних факультетів у Луцьку, Кам’янець‑Подільському та 2 в Києві, в тому числі на заводі «Арсенал». Досвід запровадження обчислювальної техніки вивчався іншими закладами освіти. Наприклад, крім сучасних тоді ЕВМ «Мінськ‑11», «М‑222», ЕС‑1022, активно впроваджувались ЕОМ МИР‑1 та МИР‑2, які були в так званих студентських обчислювальних залах в гуртожитках та спортивно‑оздоровчому таборі в Плютах для обробки інформації отриманої на практиці.

В ці роки були закладені основи нових наукових шкіл відомих вчених, серед яких професори Большаков В.О., Безбородова Г.Б., Долганов К.Є., Хом’як Я.В., які продовжили традиції професорів Даденкова Ю.М., Андрусенка П.І., Варвака П.М. та інших фундаторів інституту.

Вериженко Є.П. був ініціатором та прихильником багатьох характерних на той час напрямків позааудиторного виховання та формування студентів як майбутніх фахівців.

Наприклад:

• участь студентської автоколони КАДІ на відновленні Ташкенту та Кіровокану після землетрусу;

• автобусний маршрут № 3 «Контрактова площа – Печерський міст», де водіями автобусів були студенти;

• студентське проектно‑конструкторське бюро, за проектами якого побудовані сотні, переважно сільських доріг тощо;

• заснування щорічного, за тодішньою назвою, Всесоюзного студентського мотокросу на призи Київського автомобільно‑дорожнього інституту, де брали участь до 40 команд різних ЗВО.

Євген Петрович – відомий фахівець із будівельної механіки. Він разом з проф. Лівшицем Я.Д. написав підручник «Статика споруд», який перевидавався 4 рази та був перекладений на кілька іноземних мов. Він також був автором «Збірника задач та вправ зі статикою споруд». Під його керівництвом на кафедрі будівельної механіки, якою він завідував, був створений клас аналогових ЕОМ, де вирішувався широкий спектр профільних задач для освітнього процесу та наукових досліджень.

За час роботи Євгена Петровича ректором була значною мірою сформована матеріально‑технічна база університету. Зокрема, завершена реконструкція головного корпусу університету, збудований лабораторний корпус (1966 р.), гуртожитки № 2, № 3, № 4, навчально‑спортивний корпус з плавальним басейном, розпочато будівництво гуртожитку № 5, розбудований спортивно‑оздоровчий табір та побудована до нього дорога.

Він брав активну участь у житті Києва, діяльності Київського центру вищих навчальних закладів, студентських спортивних організацій. Був обраний депутатом Київської міської ради депутатів трудящих, тривалий час обіймав посади голови ради ректорів м. Києва, голови Федерації мотоспорту Української РСР.

За значний внесок у розвиток освіти нагороджений орденом «Знак почета», двома орденами Трудового Красного Знамени та сімома медалями. Йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник вищої школи УРСР».

За 25 років роботи Вериженком Є.П., ректором інституту, були закладені основи з переформування Київського автомобільно‑дорожнього інституту з вузькопрофільного вузу в сучасний НТУ, який має заслужене визнання в Україні та за рубежем.

Автор: М. О. Білякович

• З 1976 року – доктор технічних наук. 

• З 1978 року – професор.

• З 1992 року – академік Транспортної Академії України (з 1992 року по 2005 р. її Президент).

• З 1992 року академік Академії Транспорту Росії.

• З 1996 року – академік Міжнародної Інженерної Академії.

• З 1998 року – академік Міжнародної академії інформатики. Як вчений В. Є. Канарчук зробив вагомий внесок в розробку та впровадження у виробництво захисних зносостійких покриттів деталей машин. 

• З 1984–2003 роки — ректор УТУ/НТУ, водночас — завідувач кафедри ремонту, виробництва і матеріалознавства. 

Досліджував проблеми експлуатації та ремонту транспортних засобів, розробив теорію адаптації до зовнішніх навантажень матеріалів, які використовують у транспортному машинобудуванні.

Народився 13 квітня 1936 року в селі Мала Дівиця Прилуцького району на Чернігівщині в селянській родині Олексія Федоровича та Федори Пилипівни Біляковичів. Працьовитість, добро та злагода, що панували в цій родині, сприяли відповідному формуванню особистості їх сина Миколи.

Ще в роки навчання проявились організаторські здібності майбутнього менеджера вищої школи, науковця й педагога.

Після закінчення десятирічки у 1954 році, медаліст Білякович стає студентом Київського автомобільно-дорожнього інституту. Відтоді й до теперішнього часу життя Миколи Олексійовича пов'язується з нашим навчальним закладом.

Вже в роки студентства він набув досвіду громадської роботи, проявляв організаторські здібності, активність.

Другокурсником він очолив загін студентів і успішно керував ним, підкорюючи цілинні землі Казахстану. Між іншим, це був один з перших студентських загонів в колишньому Радянському Союзі.

Після закінчення інституту він був направлений на роботу в Пермську область на посаду головного механіка автобази ліспромгоспу. Праця на Уралі стала доброю школою виробничого досвіду, особливо в використанні автомобілів у екстремальних умовах.

Після повернення в 1961 році в Україну, Микола Білякович вступає до аспірантури при Київському автомобільно-дорожньому інституті. Ще навчаючись в аспірантурі він їде на наукове стажування до Чехословаччини. Тут він закінчив роботу над кандидатською дисертацією і успішно захистив її, отримавши диплом кандидата технічних наук.

Перебуваючи на стажуванні за кордоном, Микола Олексійович мав можливість познайомитись із чеською автомобільною промисловістю, системою вищої освіти, опанував чеську мову, якою вільно володіє.

Після захисту дисертації і повернення зі стажування за кордоном, він зосереджується на викладацькій роботі.

Спершу працює асистентом кафедри. З 1967 року він уже доцент кафедри технічної експлуатації автомобілів, кафедри дорожніх машин, заступник декана, декан механічного факультету, проректор з навчальної роботи.

Біляковичу М. О. притаманні такі особисті риси, як працездатність, чуйність до оточуючих, високі моральні якості та принциповість. Ці риси обумовлювали подальші призначення Миколи Олексійовича на різні адміністративні посади.

З 1976 року працював проректором, потім першим проректором університету, завідувачем кафедри дорожніх машин, головою науково-методичної ради університету, очолює робочу групу з впровадження Болонської декларації.

Він є автором і співавтором багатьох наукових, науково методичних робіт, підручників, посібників, довідників з експлуатації дорожніх машин та автомобілів.

Протягом всього життя він зберігає тепле почуття до своєї малої Батьківщини села Мала Дівиця Прилуцького району. Микола Олексійович з глибокою шаною і теплотою згадує свого діда Пилипа Івановича, який проклав першу стежку до усвідомлення поняття, що таке рідний край, любов до рідної землі. І недаремно він є членом Чернігівського земляцтва, підтримує тісні зв'язки з місцями, де він народився.

Микола Олексійович користується авторитетом, як серед колег та керівництва університету, так і серед студентів, співробітників. Він завжди готовий поділитися знаннями й досвідом, надати допомогу.

Впродовж багатьох років усю свою енергію, всі свої організаторські здібності він спрямовує на благородну справу подальшого розвитку нашого славного університету.

Ми високо цінуємо його працелюбність, компетентність і життєву мудрість, які створили йому заслужений авторитет і повагу в колективі.

Автодорожник № 4 " 2011

В 1975–1977 рр. він працює на посаді старшого інженера, а згодом завідувача сектором Центру наукової організації праці і управління виробництвом обєднання “Укрсільгосптехніка”.

З 1977 р. по 1992 р. Левковець П. Р. обіймає посади начальника відділу організації і оплати праці, начальника виробничо-технічного відділу, заступника головного інженера, а згодом - головного економіста тресту “Київбудтранс”. При цьому він невпинно продовжує підвищувати свою кваліфікацію. Так, в 1987 р. Левковець П.Р. закінчує, без відриву від основної роботи, Вищу економічну школу господарського управління, отримавши другу вищу економічну освіту. В тому ж 1987 р. Він успішно захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата технічних наук за спеціальністю 05.13.06 автоматизовані системи управління і нові інформаційні технології.

В 1992 р., прийнявши рішення остаточно зосередитись на науковій роботі, він вступає до докторантури КАДІ, яку достроково закінчує, захистивши в 1994 р. докторську дисертацію і здобувши ступінь доктора технічних наук за спеціальністю 05.22.10 експлуатація автомобільного транспорту. В цьому ж 1994 р. йому було присвоєно звання доцента, а роком пізніше звання професора. Водночас, він продовжує підвищувати свій кваліфікаційний рівень як менеджер і як спеціаліст.

В 1998 р. Левковець П. Р. закінчує Державну академію керівних кадрів освіти за категорією “декан факультетів вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації”, а в 1999 р. проходить стажування в Сілезькому політехнічному інституті (м. Катовіце, Польща) за фаховим спрямуванням м “Автомобілебудування і транспорт”.

В 1994–1999 рр. Левковець П. Р. працює деканом факультету післядипломної освіти, а в подальшому, доклавши багато зусиль до трансформації цього факультету в Інститут економіки та бізнесу на транспорті, стає директором останнього. На початку 2000 рр. він очолив кафедру транспортного права, системного аналізу та логістики, що спонукало його до здобуття ще й третьої вищої освіти — юридичної.

З 2000-2009 рр. Петро Романович обіймає посаду проректора з навчальної роботи Національного транспортного університету, яку залишив, коли стан здоров’я, на жаль, вже не дозволяв йому працювати на повну силу.

25 листопада 2009 року після тяжкої хвороби Петро Романович пішов з життя.

Перу вченого належать понад 250 наукових праць, під його науковим керівництвом було підготовлено та захищено 25 кандидатських та 3 докторських дисертації в галузі економічних та технічних наук.

За цими фактами біографії навіть стороння людина побачить талановитого вченого, доброго вчителя та ефективного менеджера. Люди ж, які мали нагоду знати Петра Романовича особисто, усвідомлюють, що за всіма його досягненнями стоїть дар Божий, помножений на щоденну копітку працю.

Скупі рядки біографії не в змозі розказати про всі людські якості Петра Романовича, який завжди був відкритим до спілкування як з колегами, так і зі студентами. Він прагнув підтримати всіх, хто звертався до нього, і словом, і ділом.

Петро Романович був яскравою особистістю, ерудованою людиною, яка розумілася на філософії, теології, нетрадиційній медицині, могла сказати прямо те, що думає, але сказати розсудливо і не принизливо для співрозмовника. Не було теми, на яку з ним не можна було б поспілкуватися, отримати слушну пораду.

Він був надзвичайно доброю, ввічливою та чуйною людиною, любив і поважав своїх вчителів, відносився з надзвичайною душевною щедрістю, любов’ю і теплотою до своїх учнів. Успіхам своїх учнів і колег він радів не менше, а може і більше, ніж своїм. Петро Романович був прямим і відвертим, в ньому не було жодної краплі лицемірства.

Левковець П. Р. прожив достойне життя, яке в значній своїй частині було віддане розбудові нашого спільного дому — Національного транспортного університету. Він був Людиною “з великої літери”.

Автори:

Т. А. ВОРКУТ, Ю. С. ГРИСЮК, А. КЛАДЧЕНКО, А. ПЕТУНІН.

Жити щедро. Щедро на творчі сили, талант, якими обдарувала тебе доля, і які вже за власною волею повертаєш на служіння науці, прогресу в ім’я людей. І цю свою мрію, своє покликання Ярослав Васильович Хом'як кував наполегливою працею, старанним навчанням на студентській лаві молодого тоді КАДІ. Тут, заполонений багатим на знахідки і відкриття світом творчого пошуку, з завзяттям молодості і готовності повної віддачі, поринув у науку. Це було як відкрити в безмежному морі можливостей, що пропонує життя, власний острів. І заселяти його своїми думками, сподіваннями, ідеями.

Першою вагомою студентською доробкою Я. В. Хом'яка була опублікована стаття «Графічне врівноваження нівелірної  мережі методами графостатики» - серйозна заявка на наукову самостійність. Далі свої здібності розвиває вже в аспірантурі, втілює творчий пошук у кандидатській дисертації. А наступних років Ярослав Васильович присвячує всі сили і талант вченого розробці нового наукового напрямку – теорії оптимізації мережі автомобільних доріг. Ця копітка праця лягла в основу докторської дисертації, успішно захищеної у 1970 році.

Один з першого покоління випускників КАДІ Я. В. Хом'як присвятив інститутові, який дав йому освіту, досвід, відкрив плідний життєвий шлях, свою долю.

Через рік по закінченні аспірантури Ярослав Васильович обіймає посаду декана дорожньо-будівельного факультету.

З  ім’ям завідуючого кафедрою проектування доріг, проректора інституту з наукової роботи в КАДІ пов’язано багато прогресивних починань. Під його керівництвом проведені вагомі роботи по створенню нової апаратури з обліку дорожнього руху. У 1965 році за ініціативою  Я. В. Хом'яка при кафедрі проектування доріг створюється галузева науково-дослідна лабораторія обліку і дослідження руху на автомобільних дорогах. А за два роки до цього при активній участі науковця розпочало свою славну біографію перше серед автомобільно-дорожніх вузів країни студентське проектно-конструкторське бюро по вишукуванню і проектуванню реальних проектів місцевих автомобільних доріг.

Науковий авторитет Ярослава Васильовича був визнаний далеко за межами нашого вузу, міста і навіть країни. У 1974 році він очолював Державну екзаменаційну комісію Тюменського інженерно-будівельного інституту. Неодноразово він від’їжджав для читання лекцій по проектуванню доріг до Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, брав участь у міжнародних дорожніх конгресах.

Широка громадська нива вченого. Він очолював і перебував членом рад по присудженню вчених ступенів. Був відповідальним редактором збірника «Автомобільні дороги і дорожнє будівництво» , членом редколегії журналів «Автодорожник України», «Будівництво і архітектура». Обіймав посаду голови дорожньо-мостової комісії науково-технічної ради Мінвузу УРСР.

Під керівництвом Я. В. Хом'яка в КАДІ виконувалось багато держбюджетних та госпдоговірних тем з питань удосконалення системи «дорожні умови – транспортні потоки».

… Знайти свій острів. Але покликання справжнього вченого, справжнього вчителя не може вичерпатися тільки цим. Допомогти молоді відкрити для себе істинні трудові шляхи, розбудити і розвинути творчі здібності, навчити їх любові до обраної професії – ось один з головних напрямків діяльності професора Я. В. Хом'яка, багатого досвідом і талантом педагога.

В. Старовойда

«Автодорожник» № 19 (181) від 23 травня 1983 року.

З 1967 р. по 2014 р. очолив кафедру організації виробництва. В цей же час працював з 1971 по 1984 роки деканом дорожньо-будівельного факультету, з 1985 по 1999 роки проректором з наукової роботи.

У 1975 році Г. Є. Ліпський заснував та очолив наукову школу з організації і планування дорожнього виробництва, в якій було захищено під його керівництвом 8 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. Був науковим керівником відділення «Транспортне будівництво» Транспортної Академії України, членом науково-технічної ради Укравтодору, членом редколегії та заступником головного редактора Науково-технічного збірника «Вісник Національного транспортного університету», членом редколегії часопису «Автодорожник України», був керівником багатьох госпдоговірних робіт в рамках співпраці з підприємствами дорожньої галузі.

Має Урядові нагороди і відзнаки.

Григорій Євгенович — це викладач від Бога. Його лекції завжди були цікавим й динамічним діалогом студента і викладача. Методика викладання професора, широка ерудиція захоплювали як молодь, так і дорослу аудиторію. Кожне його слово вагоме, цінне, завжди має філософський зміст, спонукає до роздумів. Повсякчас привітний як до студентів, так і до колег, Григорій Євгенович завжди готовий направити, допомогти корисною порадою.

До останнього дня Григорій Євгенович вів активну роботу в напрямку консультування науково-педагогічного персоналу кафедри транспортного будівництва та управління майном та підтримував тісні зв’язки з науковими та виробничими організаціями дорожньої галузі.

Григорій Євгенович пішов з життя 23 березня 2022 року.

Свою трудову діяльність Микола Миколайович розпочав з Київського інституту інженерів цивільної авіації, де пройшов шлях від аспіранта, молодшого наукового співробітника, старшого наукового співробітника до доцента.

З 1984 р. по 1995 р. працював в Інституті проблем матеріалознавства НАН України завідуючим проблемною науково-дослідною лабораторією і за сумісництвом в Національному транспортному університеті на посадах доцента та професора.

З 1992 по 2002 рік Головний вчений секретар Транспортної Академії України. З 1994 року - дійсний член Транспортної Академії України. В 2005 році обраний Віце-президентом і головним вченим секретарем Транспортної Академії України.

З 1995 року постійно працював в Національному транспортному університеті на посадах професора, засновника та завідувача кафедри «Аеропорти», а з 2000 року — проректором з наукової роботи.

Дмитрієв М.М. був головою експертної ради ВАК України з транспорту, членом спеціалізованої вченої ради з присудження наукового ступеня доктора наук, заступником головного редактора з науково-технічних збірників. 

Є автором понад 200 наукових праць, з них 4 монографії, 7 підручників та учбових посібників, 18 патентів та авторських свідоцтв. Під його керівництвом захищено 8 кандидатських та 2 докторські дисертації.

Микола Миколайович очолював наукову школу з теплової діагностики матеріалів та машин.

Його висока ерудиція, професіоналізм, чесність, добропорядність викликали повагу професорсько-викладацького складу, співробітників та студентів університету. Всім серцем він вболівав за улюблену справу на науковій та освітянській ниві.