СПОГАДИ З ДИТИНСТВА ...

Історично відомо, що у будинку нашого університету з 1886 року знаходилася славнозвісна у ті роки 5-та Києво-Печерська гімназія. Перед входом до гімназії у 1899 році до 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна було встановлено його бюст.

Напроти гімназії, якраз на місці готелю «Салют» знаходився величний Військово-Микільській собор, збудований у 1690-1696 роках за проектом славетного «кам’яних справ майстра» О. Д. Старцева. У 1936 році собор зруйнували і на жаль цю історичну пам’ятку рідко згадують сьогодні.

Вулиця, що тепер носить назву Івана Мазепи(колишня Микільська) проходила від Микільських воріт – головного входу у Печерську фортецю – до її арсеналу та Києво-Печерської лаври.

З Києво-Печерською гімназією пов’язана доля мого діда. Перед жовтневою революцією він деякий час працював тут фельдшером. Багато років потому, коли в цьому будинку вже знаходився КАДІ, дід (йому тоді було вже 79 років) протягом двох років працював тут лікарем. Ту ж саму Києво-Печерську гімназію закінчив і мій батько.

Зі старою будівлею нашого університету пов’язані мої найперші дитячі спогади про Київ. У квітні 1944 року я, семирічним хлопчиком, разом з матір’ю, дідусем і бабусею (батько був на фронті), поверталися і північного Казахстану до Києва, нещодавно звільненого від німців.

Нас, разом з декількома колишніми мешканцями міста, перевезли через тимчасовий військовий дерев’яний міст (іншої переправи ще не було) на справжньому вантажному автомобілі з лівого берега Дніпра на правий. Пам’ятаю, той автомобіль (це був ЗІС-5) вразив мене більш за все, бо раніше я не то щоб їздив, а й навіть не бачив так близько живого автомобіля.

Нас вивантажили на величезній, вкритій крупної бруківкою площею перед двоповерховим будинком з темно-червоної цегли, і з височенною, як мені тоді здалося, вежею в центрі. Площа перед будинком також дуже здивувала мене, бо окрім грунтового степу, ніде раніше я не бачив такого широченного простору, до того ж із штучним покриттям.

Перед входом до будинку був якийсь пам’ятник, з чудовою кованою залізною огорожею навкруги. Тоді я, звичайно, ще й підозри не мав, що це бюст Пушкін, але огорожа сподобалась і запам’яталась мені перш за все.

Між іншим, місце перед пам’ятником було популярним завжди. Пам’ятаю, у юнацькі роки для призначення побачень у нас найчастіше були два місця на Печерську: «у Пушкіна» й «у пушки» (у тієї, що перед входом до станції метро «Арсенальна»). Ці два місця були зручні ще й тому, що в разі, коли побачення не відбувалося, завжди можна було виправдатися, сказавши, що не дочув, і чекав її, або його не «у пушки», а «у Пушкіна», чи навпаки…

Наступні мої спогади пов’язані вже з тим часом, коли ми, учні 134-ої середньої школи, приходили до спортивного майданчика КАДІ грати у баскетбол і волейбол. Шлях від школи до інституту проходив по вулиці Мільйонній (тепер це вулиця Панаса Мирного), через широченне поле іподрому, до невеличкого двоповерхового будинку – гуртожитку КАДІ.

Той, відомий всій Україні, кінний іподром простягався в ті роки від теперішньої вулиці Лейпцизької до території КАДІ. На цьому місці тепер розташований комплекс житлових будинків, а від іподрому залишилася лише центральна частина будинку по вулиці Омеляновича-Павленка, де були трибуни для глядачів та адміністративний корпус іподрому (зараз тут розмістилася Національна академія аграрних наук України).

Два досить великі спортивні майданчики КАДІ були саме там, де у 1959-1960 рр. до старої двоповерхової споруди гімназії прибудували східну частину сучасної будівлі (на першому її поверсі тепер розташована кафедра ВРМ).

Мої пізніші – вже юнацькі спогади вже пов’язані зі вступом у 1957 році на перший курс КАДІ. Пам’ятаю, як під час вступного іспиту з літератури я сидів біля вікна аудиторії на першому поверсі (теперішня аудиторія 109) і дивився на величезні каштани, які були у дворі інституту, під самими вікнами. І де тепер ті каштани?...

А ще я  пам’ятаю, як літом 1959 року ми, студенти вже другого курсу КАДІ розбирали дах і перекриття другого поверху старої будівлі – готували місце для надбудови третього і четвертого поверхів. Нас тоді дуже дивувала надзвичайна міцність цегляної кладки старовинних стін. Крім звичайної кувалди і ломів інших інструментів у нас, звичайно, не було, а проміжки між кладкою були заповнені таким міцним і твердим розчином, що цеглини не можна було відірвати одну від одної. Вони сколювались, як суцільний камінь. От тоді ми і повірили в легенду, що під час будівництва старовинних лаврських храмів і найближчих до них будівель для міцності у розчин додавали курячі яйця…