Наш університет постав не просто на київських пагорбах — він народився в самому серці легендарного Печерська. Це особливе місце, де кожна вулиця дихає сторіччями, а старі бруківки все ще зберігають відлуння минулих епох. Колись, задовго до того, як у цих аудиторіях пролунав перший університетський дзвінок, довкола вирувало зовсім інше, але неймовірно яскраве життя.

Цей розділ — наша спроба зупинити невблаганний час і повернути з небуття унікальний історичний простір, який сформував генетичний код нашої Альма-матер. Пропонуємо вам поринути в історію, велич та затишок старовинного Києва. 

Своєрідним початком цієї подорожі є Микільська брама, що колись слугувала парадним в'їздом до цитаделі, зведеної над прадавньою, засипаною Прірвою. Пройшовши повз неї, ми потрапляємо на вулицю Генерала-легенди, названу на честь славетного командувача Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Зазирніть у вікна величної Печерської п’ятої чоловічої гімназії — шляхетного дому знань, який не лише подарував нашому університету свої історичні стіни, а й передав йому у спадок високий академічний дух.

Вслухайтеся у втрачений, величний передзвін Військового Микільського собору, що колись височів поруч, благословляючи ці кручі. Пройдіть далі, туди, де вічним спокоєм дихає Аскольдова могила, овіяна містикою прадавніх літописів та сакральною пам'яттю про першого князя-захисника і новітніх героїв. Звідти шлях веде до хвиль Дніпра, де колись велично замикав простір Миколаївський Ланцюговий міст — втрачене восьме диво світу, яким на руках везли в останню дорогу Кобзаря.

Повертаючись до затишних печерських алей, загорніться у тишу Аносовського саду, який пройшов довгий шлях від дитячого сміху до величного Вічного вогню пам'яті. Ці Печерські пагорби приховують у собі не лише лабіринти підземного світу, а й могутню силу нашої генетичної пам'яті, що повернула з імперського полону ім'я богатиря Іллі Муровця. На місці стародавнього Вознесенського некрополя сьогодні височіє Мистецький арсенал — дивовижний «порцеляновий замок», зведений на руїнах розкішної Мазепиної обителі. І, зрештою, уявіть аристократичний гомін та тупіт копит на трибунах знаменитого Печерського іподрому, на місці якого згодом виросли сучасні корпуси нашого університету.

Споруди можуть зникати з лиця землі, але їхня енергетика залишається. Вона живе в геометрії наших вулиць, у кронах старих дерев і в особливій, неповторній аурі Печерська, яка щодня надихає нові покоління нашого університету.

Інженерний подвиг над прадавньою Прірвою

У першій половині XIX століття топографія цієї частини Печерська виглядала зовсім інакше. Там, де зараз вирує Арсенальна площа, розгортався глибочезний, колись абсолютно непрохідний яр, який кияни поетично називали Прірвою (або Проваллям). Видатний історик Микола Закревський у своєму фундаментальному «Описі Києва» (1868 рік) зазначав, що це урочище становило глибоку улоговину, з якої витікав струмок Клов, а починалося воно крутим обривом прямо біля фортечних мурів.Коли у 1846 році військові інженери під керівництвом Отто Фреймана розпочали будівництво головного в'їзду до Нової Печерської фортеці, їм довелося здійснити справжній технічний подвиг. За висновками дослідників фортифікації, яр повністю засипали тисячами тонн насипного ґрунту, укріпили складними підземними конструкціями й заклали могутній фундамент, здатний тримати величезну оборонну споруду на примхливих дніпровських схилах.

Грандіозна фортечна брама з розгорнутими крилами та оборонними казармами будувалася за проєктом архітектора Петра Таманського і була урочисто завершена у 1850 році. Своє ім'я — Микільська — вона отримала на честь величного Військового Микільського собору, який височів зовсім поруч і чия трапезна церква стояла прямо на території сучасної площі. Незважаючи на суто оборонне призначення споруди, архітектори прагнули зробити її ошатною: замість похмурого доту Київ отримав витончений замок у романському стилі, прикрашений розкішними баштами, амбразурами та фігурною цегляною кладкою. Видатний київський історик і краєзнавець Михайло Сементовський у 1860 році писав, що ця брама була першою величною архітектурною красою, яку бачили мандрівники, піднімаючись на Печерські пагорби.

Червоний камуфляж та архітектурна драма фортеці, що не воювала

Історики наголошують на дивовижному парадоксі: Нова Печерська фортеця вважалася найпотужнішим укріпленням у Європі, проте вона ніколи не брала участі у бойових діях. Майже одразу після завершення будівництва у європейських armіях з'явилися нарізні гармати далекого бою, і міцні цегляні мури миттєво втратили своє стратегічне призначення, перетворившись на звичайні армійські склади та казарми.

На самому березі Дніпра систему замикав унікальний Подільський набережний верк (або Подільська брама, зведена у 1849–1854 роках за проєктом Петра Таманського). Цей береговий форт надійно замикав шосе, пропущене безпосередньо крізь його арки, і забезпечував шквальну вогневу оборону славетного Ланцюгового мосту. Обійти або оминути його було фізично неможливо, адже могутні каземати нависали прямо над водою, а всередині ховалися 12 казематів на 41 гармату, здатні бити у три яруси. Додатковим оборонним секретом став розвідний місток на шосе, який піднімали в разі наступу ворога. Згодом будівля послужила місту як перша парова помпа водогону фортеці й навіть пропускала крізь себе броварський мототрамвай.

Проте у липня 1951 року Подільський верк цинічно підірвали заради розширення шосе. Свідок подій, студент Леонід Васильєв, що проходив практику неподалік Аскольдової могили, згадував, що від страшного гуркіту затремтіла земля, а над Дніпром піднялася гігантська біла хмара, що формою нагадувала ядерний гриб. Налякані кияни, в чиїй пам'яті були свіжі Хіросіма та Нагасакі, в паніці вирішили, що розпочалася атомна війна. Згодом уламки цього розібраного берегового замку будівельники використали для спорудження Гімназії №48 на Прорізній.

ХХ століття принесло важкі випробування і самій верхній Микільській брамі. Радянська влада повністю ізолювала її від міста, передавши будівлю військовій комендатурі. Саме тоді стіни брами густо зафарбували у яскраво-червоний колір, хоча справжній, первісний відтінок унікальної київської цегли — ніжний жовто-білий. Без належного догляду казарма вкрилася тріщинами, які сягали більше 10 сантиметрів у товщину, перетворюючись на занедбану руїну. У радянські часи існував навіть радикальний проєкт, який передбачав повне знесення наземного вестибюля станції метро «Арсенальна», щоб повністю відкрити затиснутий фасад брами, проте цей задум лишився на папері.

Відродження чавунних левів

Нове життя вдихнув у Микільську браму масштабний реставраційний проєкт останніх років. Фахівці провели колосальну роботу: зміцнили фундаменти, стягнули аварійні стіни спеціальними конструкціями і повністю змили шари чужого червоного камуфляжу, повернувши будівлі її історичний янтарний відтінок.

Найбільшим досягненням реставраторів стало відновлення унікальних дрібних деталей за старовинними кресленнями. Майстри повернули на дерев'яні стулки воріт автентичні чавунні литі маскарони у вигляді голів левів 1852 року, які колись символізували могутність та неприступність київської цитаделі, та відновили велетенський старовинний кований замок.

Сьогодні Микільська брама остаточно скинула з себе військовий мундир та колючий дріт. Простір, який колись будувався для захисту від ворожих штурмів, перетворився на відкрите, європейське і надзвичайно затишне місце зустрічей. Парадні ворота Печерська першими гостинно відкриваються перед кожним, хто прагне торкнутися живої аури цих прадавніх пагорбів.

Кожен, хто прямує до корпусів нашого університету чи прогулюється повз витончений фасад колишнього Печерського іподрому, незмінно бачить на табличках назву: вулиця Михайла Омеляновича-Павленка. Багато поколінь випускників КАДІ пам’ятають її як Суворова. Проте нове ім'я повернуло на мапу Печерська не просто назву, а справжній генетичний код українського лицарства, нерозривно пов'язаний із боротьбою за нашу незалежність. Хто ж він — генерал-полковник, чиє ім’я тепер оберігає академічний простір нашої Альма-матер?

Козацький код, шляхетський герб та мовні казуси

Михайло Володимирович народився 1878 року у грузинському Тифлісі в родині з глибокими військовими традиціями. Його рід мав дивовижну історію: за часів Речі Посполитої Омеляновичі належали до шляхти, володіли маєтками на Чернігівщині та мали власний родовий герб «Колюмна». Коли магнати Потоцькі відібрали їхні землі, шляхтичі не скорилися, а пішли в козаки, очоливши Глухівську сотню! Згодом серед пращурів Михайла з'явилися й задунайські запорожці, які повернулися на Батьківщину за кошового Йосипа Гладкого. До зрілого віку Михайло жив і навчався в Росії, блискуче закінчив академію Генерального штабу, тому змалечку спілкувався виключно російською. Але у 34 роки він разом із братом Іваном офіційно змінює прізвище на подвійне — Омелянович-Павленко, щоб повернути пам'ять про славетного предка-сотника.

З початком Української революції 1917 року генерал твердо вирішує вивчити рідну мову. Спочатку це давалося важко: він постійно плутав наголоси, розмовляв чудернацьким російсько-українським суржиком, «щоби тим показати свою добру волю». Західні українці в УГА іноді добродушно підсміювалися з його наддніпрянського акценту, а він — із їхнього галицького діалекту, але це лише підкреслювало його щирість та залізну волю стати своїм для своєї армії. 

Непереможний «Дід» та тактика «атаки оплесками»

Під час Першої світової війни Михайло дістав важке поранення у праве плече — куля перебила кістку, і рука назавжди залишилася нерухомою, тож генерал усе життя носив її на перев'язі або за поясом. Але це не завадило йому з початком революції очолити український рух, українізувати гарнізони Катеринослава й Одеси та створити перші загони Вільного козацтва. 1 березня 1919 року, очоливши Галицьку армію, він видав легендарний бойовий наказ із залізобетонним гаслом: «Хай нас розсудить залізо і кров!».)

Найвищим тріумфом генерала став славетний Перший Зимовий похід Армії УНР (1919–1920 рр.). Очоливши армію в «трикутнику смерті» серед епідемії тифу та голоду, Омелянович-Павленко повів військо у п'ятимісячний партизанський рейд ворожими тилами. Бійці обожнювали свого командарма і з величезною теплотою називали його «Дідом», хоча генералу на той момент було всього 40 років! Його поважали за те, що він завжди йшов попереду небезпеки і ніколи не виглядав виснаженим.

Рейд супроводжувався неймовірними військовими курьезами. Через катастрофічний брак набоїв українська піхота вигадала відчайдушну тактику — вони йшли в атаку, гучно аплодуючи в долоні, імітуючи тріскотіння гвинтівок, поки кавалерія налітала з шаблями! Так під «німі аплодисменти» 19 березня 1920 року звільнили Умань, де взятий у полон більшовицький оркестр змусили грати «Ще не вмерла Україна».  

А в квітні 1920 року козаки «Діда» здійснили свій найбільший військовий розгром ворога — штурмом взяли станцію Вознесенськ. Голими руками українці захопили колосальні трофеї: 5 тисяч гвинтівок, 48 кулеметів, 40 гармат, 2 мільйони набоїв та 4 ешелони військового майна! Ця перемога врятувала похід і повністю переозброїла знекровлену армію. За цей подвиг генерал став першим кавалером ордена «Залізний хрест» під №1.

«Слава Україні!» та конфлікт із Петлюрою

Саме генерал Омелянович-Павленко під час цього героїчного походу зробив вітання «Слава Україні!» офіційним бойовим гаслом Дієвої армії УНР, затвердивши його своїм наказом по війську.

У 1921 році його призначили військовим міністром УНР. Проте характер у «Діда» був занадто прямим та чесним. Він категорично заперечував проти того, щоб Головний Отаман Симон Петлюра особисто втручався в суто армійські та стратегічні справи, вважаючи, що політиці в армії не місце. Через ці принципові розбіжності стосунки між лідерами зіпсувалися, і генерал гордо подав у відставку, поступившись посадою Марку Безручку. 

Шляхетне серце в паризькій еміграції

Після поразки революції генерал пройшов через важкі роки еміграції, заснував у Празі Музей визвольної боротьби України, а після Другої світової війни знову став військовим міністром УНР в екзилі. Помер генерал-полковник 29 травня 1952 року в Парижі й похований на знаменитому цвинтарі Пер-Лашез.

В еміграції він пізнав глибокі злидні — мешкав у Парижі у сирій та холодній комірці, яка протікала і була схожа на хлів, а наприкінці життя майже повністю втратив зір. Але попри особисті муки, шляхетний козак до останнього цента ділився грошима зі своїми бідними колишніми бійцями, які приходили провідати свого «Діда». До останнього подиху він повторював: «Не кінець нашому ділу; певен, немає сили, що могла б зупинити прагнення нашого народу до волі». 

Назва нашої вулиці — це не просто топонім на карті Печерська. Це щоденне нагадування про офіцерську честь, залізну волю та лицарський дух. Продовжуючи вчитися та працювати тут, академічна спільнота нашого університету символічно тримає той самий стрій, який колись заклав для нас легендарний «Дід» — генерал Михайло Омелянович-Павленко.

Офіційним роком її народження став 1885-й. Інтерес киян був неймовірним! У перший же день прийому документів, 16 липня, лише за одну годину комісія розглянула 32 прохання від батьків. Кількість охочих вчитися у рази перевищувала можливості закладу, адже спочатку відкрили всього три класи (підготовчий, перший і другий) по 30 учнів у кожному.

Поки власної будівлі не було, перші гімназисти у вересні сіли за парти у тимчасово орендованому приміщенні на вулиці Микільській (нині — Івана Мазепи), 16.

Тим часом на розі вулиці Еспланадної та дороги до Лаври відомий підрядник, купець першої гільдії Б. С. Міллер, уже будував для гімназії її власний дім — той самий, у якому ми з вами перебуваємо сьогодні. Проте будівництво розпочалося з гучного скандалу. Ділянка належала військовому відомству і знаходилася всього за 128 метрів від фортів Києво-Печерської фортеці. За суворими тогочасними законами, ця відстань мала бути вдвічі більшою. Це грубе порушення військових норм спровокувало серйозний конфлікт між міською владою та Міністерством народної освіти...

Наступний навчальний рік гімназисти зустріли вже у власному домі, хоча його внутрішнє оздоблення ще тривало. Будівлю звели за проєктом талановитого військового інженера М. І. Чекмарьова, а її урочисте освячення відбулося 1 листопада 1887 року. Нова двоповерхова красуня, де витончений російський стиль дивовижним чином поєднувався мало не з мавританським, миттєво стала окрасою району. Вона яскраво виділялася на тлі навколишніх одноманітних, сірих казенних споруд.

А що ж із тим самим будівельним скандалом та фортецею? Тут розгорнулася справжня паперова війна! У 1886 році вийшов указ Сенату, за яким велика частина Печерська — разом із новозбудованою гімназією — несподівано перейшла у підпорядкування коменданта Київської фортеці.

Київська міська дума вирішила цим скористатися. «Раз ви тепер на території військових, то й грошей ми вам не дамо», — подумали чиновники й позбавили гімназію щорічної фінансової допомоги. Судова тяганина тривала три роки. Лише у 1889 році вища влада визнала дії міської Думи незаконними і закликала депутатів «повернутися до гімназії обличчям». Дума образилася, писала скарги в Сенат і навіть вимагала взагалі позбавити Київ такого «марнотратства», як фінансування освіти. Історія замовчує, чим остаточно закінчилося це затяте протистояння, але гроші гімназія все ж отримувала.

Попри всі чиновницькі інтриги, закладу судилося процвітати. Вже у 1891 році вона стала повноцінною восьмикласною гімназією, а за п'ять років тут навчалося вже 380 хлопців.

Найцікавіше — зазирнути у тогочасні класні журнали. Ці стіни від початку були простором, де єдналися різні культури. Більшість учнів були православними (73%), але поруч із ними вчилися римо-католики (майже 14%), юдеї (10%), лютерани, вірмени та навіть караїми. За походженням це теж був строкатий зріз Києва: переважно діти дворян, але за сусідніми партами сиділи сини купців, міщан та простих ремісників. Усі вони, сплачуючи за навчання чималі на той час 50 рублів на рік, разом творили перші сторінки історії цієї будівлі.

Справжнім золотим віком для гімназії став час, коли її очолив унікальний директор — чех за походженням В'ячеслав Іванович Петр. Це був невгамовний ентузіаст, закоханий у свою справу. Музикант у душі, він особисто створив і очолив гімназійний оркестр із 30 учнів, а також хор, де співало пів сотні хлопців. Для навчання дітей грі на скрипці та духових інструментах директор запросив двох професійних викладачів.

Та найбільшою пристрастю В'ячеслава Петровича були мандри. Щоб розширити світогляд вихованців, він організовував для них «військові прогулянки» вулицями Києва, а згодом — піші походи до Вишгорода та Межигір'я. Починаючи з 1893 року, директор разом із випускниками вирушав у масштабні навчальні подорожі залізницею — до Криму, на Кавказ, Урал та Поволжя. За час свого керівництва він організував 12 таких великих експедицій. Завдяки дружнім зв'язкам директора з багатьма установами, ці поїздки обходилися батькам гімназистів заледве не за безцінь.

Згодом, у 1906 році, цей дивовижний педагог заснував у Києві власну приватну гімназію, що містилася спочатку в будинку Шибаєва на Львівській (нині Січових Стрільців) вулиці, а згодом на вулиці Володимирській, 16. З нею він вийшов на європейський рівень і возив своїх вихованців на канікули до Італії, Іспанії, Бельгії, Німеччини та Голландії.

Саме В'ячеслав Петр став ініціатором появи відомої візитівки перед будівлею гімназії — пам’ятника Олександру Пушкіну. Його відкрили у 1899 році до 100-річчя поета. Що цікаво, гроші на встановлення (чималі на той час 900 рублів) по копійці збирали самі викладачі та учні. Історія створення монумента була дуже київською: проєкт розробив скульптор Роберт Бах, бронзове погруддя відлили в Петербурзі, а під постамент Міська дума дозволила безкоштовно взяти базальтову колону, яка просто так лежала посеред міста біля Золотих воріт. Її обробив місцевий муляр, і на п'єдесталі з'явився напис: «Олександру Сергійовичу Пушкіну Києво-Печерська Гімназія». Це був перший пам'ятник цьому поету в Києві, який згодом переживе цілу епоху і стане свідком трансформації гімназії у наш університет.

П'ята Києво-Печерська гімназія, розташована на вулиці Суворова (ниніОмеляновича-Павленка), 1, функціонувала з кінця XIX століття, переживаючи розширення, використання як військового госпіталю під час Першої світової війни та численні трансформації навчального закладу у 1917–1919 роках. Серед вихованців гімназії були кінорежисер Григорій Козинцев та письменник Марк Ландау, а з 1944 року будівлю займає автомобільно-дорожній інститут (нині НТУ), будівля якого зазнала капітальної перебудови у 1960-х роках.

«Головний діамант» та козацький код

Усе почалося влітку 1690 року, коли гетьман Іван Мазепа вирішив звести на Печерську кам’яний собор, який мав стати архітектурною заявою цілої епохи — символом вільної, квітучої козацької держави та піднесення національної культури. Будівництво стало особистою справою гетьмана. Запросивши зодчого Йосипа Старцева, Мазепа сам активно вносив правки у креслення, прагнучи створити щось досі небачене.

І шедевр вдався на славу. Наприкінці XVII століття над Дніпром постав величний собор, який мистецтвознавці згодом назвуть головним діамантом у монументальній спадщині гетьмана. Найцікавіше ховалося всередині споруди. Розкішний семиярусний іконостас київського майстра Созонта Балики, який сягав самої бані, був просякнутий чистим національним духом. У біблійних сюжетах ангели були вбрані у козацькі жупани, підперезані традиційними поясами, а святий князь Володимир дивився на вірян у шляхетному козацькому кунтуші! Храм ніби розмовляв з Богом українською мовою задовго до того, як це стало історичною реальністю.

Печерський парадокс та анафема Мазепі

Перше серйозне випробування випало на долю храму після Полтавської катастрофи 1709 року, коли російська імперія оголосила Івану Мазепі анафему. Царська влада вимагала викреслити ім’я гетьмана з історії, а його герби на фасаді собору поспіхом збили й замінили двоголовими орлами. Проте сам собор чинив тихий опір.

Тогочасні кияни пошепки переказували дивовижну історію, яка згодом здивувала навіть імперську владу: під час недільної служби в одній частині відправи священники, підкоряючись синодальному наказу, мусили проклинати Мазепу, а вже за кілька хвилин, під час іншої частини служби — прославляли та підносили молитви за його упокій як великого будівничого та засновника цього самого храму! Жодні указівні персти не змогли розірвати живий зв'язок між творцем та його творінням.

Чому собор став Військовим?

Минали десятиліття, і шляхетний дух козацької доби поступово витіснявся суворими імперськими реаліями. Російське армійське командування давно прагнуло заволодіти стратегічними землями на вершинах печерських пагорбів. Справа дійшла до цинізму: на початку XIX століття під час воєн з Наполеоном розроблявся навіть таємний план підриву собору, аби звільнити місце для оборонних укріплень. Збереглися навіть схеми закладення вибухівки.

На щастя, собор тоді вцілів, але його доля змінилася назавжди. У 1831 році, після придушення чергового повстання, собор офіційно передали військовому відомству. Він став частиною розгалуженого комплексу Печерської фортеці й відтоді почав іменуватися Військовим. Його первісне призначення змістилося — тепер під його склепіннями прославляли не українське, а російське військо. Проте, хоч армія служила інтересам імперії, в її лавах стояли тисячі українців, які шукали прихистку під банями «Великого Миколи».

Голос відродження та трагічний фінал

Проте собору судилося повернути своє справжнє коріння і стати колискою нової української церкви. Навесні 1919 року тут відбулася історична подія — вперше в новітній історії богослужіння пролунало рідною мовою, а першу літургію відправив майбутній митрополит Василь Липківський. Додавав магії цій події церковний хор, яким диригував не хто інший, як творець легендарного «Щедрика» — композитор Микола Леонтович.

Радянська влада не пробачила собору ні мазепинського минулого, ні українського слова. Спочатку, у 1918 році, більшовики Муравйова нещадно обстріляли будівлю артилерією, лишивши на стінах понад 30 глибоких шрамів-вибоїн. А в розпал «безбожної п'ятирічки» у 1934 році унікальний храм почали розбирати цеглина за цеглиною. На відміну від інших зруйнованих святинь, з «Великого Миколи» не дозволили зберегти жодної деталі — ні розкішного різьблення, ні майолікових розеток, ні старовинних візерунчастих дверей. Усе перетворили на будівельний хлам, намагаючись витерти саму пам'ять про дух Печерська.

Сьогодні на місці, де колись височіла барокова велич собору та його струнка дзвіниця, стоїть залізобетонний Палац дітей та юнацтва. Але кожен, хто проходить повз площу Слави і дивиться у бік «Салюту», відчуває: Аура Печерська нікуди не зникла. Вона досі живе в корінні старих дерев, у повітрі над дніпровськими схилами і чекає на той день, коли історична справедливість поверне місту його втрачений головний діамант.

Князь Аскольд: каган Куявії та таємна змова язичників

Постать київського князя Аскольда (правління 862–882 роки) — одна з найвеличніших і водночас найдраматичніших в нашій історії. Він першим серед руських правителів офіційно прийняв найвищий титул Кагана, заявляючи про рівність своєї держави — літописної Куявії — з Візантійською імперією. Проте його палке прагнення розповсюдити християнство призвело до трагедії. Дослідники П. Толочко та М. Брайчевський дійшли одностайного висновку: підступне вбивство Аскольда ладозьким князем Олегом у 882 році було не випадковістю, а результатом таємної змови київської язичницької верхівки, яка була категорично незадоволена християнізацією Русі й підтримала варязьких загарбників.

Дружинники-християни поховали свого кагана прямо на місці загибелі. Над його могилою звели першу дерев'яну капличку на честь небесного патрона — святителя Миколая Мирлікійського. Найдавніші церковні написи ХІХ століття приховували ще глибшу таємницю, стверджуючи, що таємна церква існувала тут ще від часів проповіді апостола Андрія Первозванного.

З першим храмом пов'язана вікова архітектурна драма: у 971 році син княгині Ольги, войовничий язичник Святослав Хоробрий, варварськи зруйнував церкву під час репресій. Але вже у 990 році його син, Володимир Великий, знову відбудував її. «Повість минулих літ» свідчить, що згодом над могилою постав храм, зведений боярином Ольмою. Вчені висувають гіпотезу, що загадковий Ольма — це Альмош, верховний вождь угорських племен, які у 898 році мирно проходили табором мимо Києва («Угорське урочище»). В ХІ столітті при Миколаївському жіночому монастирі на цих кручах проводила свої останні дні мати преподобного Феодосія Печерського.

Попри те, що саркофаг князя у підземній крипті сьогодні порожній, для киян це місце залишилося сакральним. Досі живе прадавнє повір'я: той, хто вночі обійде навколо церкви-ротонди над могилою Аскольда, назавжди позбудеться кошмарів і бачитиме лише хороші, світлі сни.

Арабське золото та зниклий лабіринт Печерська

Земля урочища насичена матеріальними загадками. У XIX столітті на цих схилах шукачі скарбів відкопали два гігантські скарби, які налічували понад 5000 срібних арабських монет (дирхемів) VIII–X століть! Це стало залізобетонним науковим доказом існування літописного «заміського княжого двору» Аскольда, який контролював торговий шлях по Дніпру.Ще більшу сенсацію принесли будівельні роботи 1853 року: під час прокладання Миколаївського узвозу археологи випадково виявили стародавній печерний лабіринт XI–XII століть із давньоруськими написами на стінах та келіями перших ченців-пустельників, який згодом через укріплення круч поспіхом засипали насипним ґрунтом.

Нацистський військовий пантеон: у пошуках готської столиці

У роки Другої світової війни Аскольдова могила пережила ще одну драматичну трансформацію. Окупувавши Київ, німці перетворили це сакральне місце на свій головний елітний військовий некрополь. Вибір пагорбів був не випадковим: нацистські ідеологи та історики з організації «Аненербе» фанатично шукали на дніпровських кручах Данпарстадір — напівлегендарну прадавню столицю готів. Саме тому урочище отримало в окупаційній топографіці назву «Готське мікрокладовище».

За свідченнями видатного києвознавця Дмитра Малакова, німці за допомогою техніки викопали глибокі траншеї, де з німецькою педантичністю, рівними рядами під однаковими дерев'яними хрестами з касками поховали понад 2000 солдатів та офіцерів вермахту і їхніх італійських та угорських союзників. Малаков зафіксував моторошний факт: скаліченим німецьким воїнам, які втрачали кінцівки в київських госпіталях, робили таємну евтаназію, через що цей цвинтар розростався миттєво.

Коли у листопаді 1943 року до міста повернулися радянські війська, вони наказали негайно ліквідувати нацистський пантеон. У лютий мороз радянські командири зігнали місцевих підлітків та літніх людей без рукавиць, змушуючи їх вручну видовбувати з крижаної землі труни німецьких офіцерів для ексгумації. Свідок тих подій, 13-річна київська дівчинка, через страшне переохолодження на цих примусових зимових роботах на все життя залишилася бездітною.

Крапку в цій заплутаній історії поставило літо 2015 року, коли Народний союз Німеччини за участю працівників Національного військово-історичного музею України провів масштабні наукові розкопки. Співробітник музею, відомий історик та нинішній офіцер ЗСУ Олексій Салівон разом із колегою Ольгою Бойко зафіксували висновки. Верхня тераса біля самої церкви виявилася повністю порожньою — радянський погром 1934 року та будівництво парку повністю знищили склепи українських аристократів і поховання Героїв Крут. Натомість нижні тераси вглиб до двох метрів виявилися вщент заповнені рештками понад 600 молодих німецьких вояків у кованих чоботях вермахту, яких радянська влада в 1943 році просто засипала землею, знявши хрести. Археологи бережно ексгумували рештки та урочисто перепоховали їх на офіційному збірному німецькому цвинтарі у Віті-Поштовій, остаточно очистивши сакральну українську землю.

Три ексгумації Аскольдової могили: таємниці розтерзаного пантеону

У 1786 році навколо дерев'яних храмів заснували міський цвинтар, який швидко перетворився на найпрестижніший аристократичний некрополь Києва. Видатна дослідниця київського некрополя Людмила Проценко зазначала, що кияни поетично називали його «царством білого мармуру» — поміж розкішних квітів тут височіли сотні білосніжних італійських скульптур та понад 60 ошатних родинних склепів. На вершині пагорба у 1810 році за проєктом Андрія Меленського виросла кам'яна церква-ротонда в стилі ампір, зведена на кошти купця Самійла Мещерякова в пам'ять про померлу дружину Олександру. У 1846 році цю ротонду увіковічнив на своєму знаменитому етюді Тарас Шевченко. Цар Микола І, оглянувши храм у 1847 році, наказав укріпити кручі від зсувів. Тут спочивали найкращі обличчя поколінь, а в березні 1918 року поруч із Героями Крут знайшли спокій видатні жертви більшовицького терору: 19-річний корнет князь Ніколай Долгоруков, князь Петро Кочубей, генерал Микола Ридзевський та аси Першої світової Микола Компанієць і Харлампій Филимонов.

Проте за останнє століття цей святий простір пережив три страшні хвилі ексгумацій та наруги, які дослідив історик Ярослав Тинченко:

• Перша ексгумація (Радянський погром 1934–1935 років): Коли Київ став радянською столицею, більшовики ухвалили рішення знищити елітний пантеон. Офіційна постанова наркома освіти УРСР Володимира Затонського вражає цинізмом:«Аскольдову могилу потрібно як кладовище ліквідувати, церкву закрити. Надгробні пам'ятки використовувати в якості матеріалу для будівель і оформлення парків тощо. Бажано, щоб мармур у великих шматках (не плитняк, а іншої форми глиби) був використаний в якості матеріалу для скульптур, а то не могли донедавна знайти шматка мармуру, щоб замовити бюст вождів революції».

Керівник робіт інженер Євген Маркевич згадував, що шедеври мистецтва безжально трощили ломами й кувалдами. Рядові кістки звалювали в гігантські будівельні котловани обабіч сходів, а з мармурових і лабрадоритових плит виготовили... бордюри тротуарів Хрещатика та сучасної вулиці Грушевського! Храм Меленського перебудували під парковий ресторан, знісши дзвіницю, а Зелений театр, за словами Маркевича, буквально «поставили на кістках».

• Друга ексгумація (Нацистський військовий пантеон 1941–1944 років): Під час окупації німці перетворили Аскольдову могилу на свій військовий цвинтар, активно шукаючи тут Данпарстадір — прадавню столицю готів. За свідченнями києвознавця Дмитра Малакова, тут поховали понад 2000 солдатів вермахту та їхніх союзників, причому скаліченим німецьким воїнам у госпіталях робили евтаназію, через що цвинтар розростався миттєво. Коли взимку 1943 року повернулися радянські війська, вони зігнала місцевих підлітків без рукавиць, змушуючи їх у лютий мороз вручну видовбувати з крижаної землі труни німецьких офіцерів для ліквідації.

• Третя ексгумація (Археологічна правда 2015 року): Улітку 2015 року Народний союз Німеччини за участю працівників Національного військово-історичного музею України провів розкопки. Співробітник музею Олексій Салівон (нині офіцер ЗСУ) зафіксував висновки: верхня тераса біля церкви виявилася повністю порожньою — радянський погром 1934 року повністю стер склепи аристократів та поховання крутян. Натомість нижні тераси вглиб до двох метрів виявилися вщент заповнені рештками 600 молодих німецьких вояків у кованих чоботях вермахту, яких радянська влада в 1943 році просто засипала землею, знявши хрести. Їх було перепоховано у Віті-Поштовій.

Повернення святості: від героїв Крут до «Да Вінчі»

Лише після відновлення Незалежності у 1992 році понівечену ротонду повернули вірянам. У напівпідвалі (крипті) влаштували підземну церкву в ім'я Святого Сильвестра Папи Римського. Важливим духовним актом став червень 2001 року, коли під час свого візиту до Києва тут молився Папа Іван Павло ІІ, залишивши пронизливу молитву-подяку Зарваницькій Богородиці за ласку перебування на київській землі.

Сьогодні Аскольдова могила повністю повернула свій статус головного духовного меморіалу країни, ставши місцем упокоєння тих, хто віддав життя за свободу України. Саме тут у 1918 році кияни поховали юних Героїв Крут, які стримали більшовицьку навалу. Поруч встановлено меморіали захисникам Донецького аеропорту, героям Дебальцевого та Іловайська. На цих схилах знайшли свій вічний спокій видатні воїни сучасності: Герой України Олександр Клітинський, Маркіян Паславський («Франко») та легендарний командир, Герой України Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі»). Земля, яка колись прийняла тіло першого князя-захисника Аскольда, сьогодні береже спокій новітніх богатирів, тримаючи нерозривний зв'язок українських поколінь.

Маршрут Ліверпуль — Одеса та сімейний підряд Віньйоля

До середини ХІХ століття постійного мосту через Дніпро у Києві не існувало — містяни користувалися тимчасовим дерев'яним плавучим Спаським мостом, який щозими доводилося розбирати через лід. Грандіозний прорив відбувся, коли 30 серпня 1848 року у фундамент майбутньої споруди прямо навпроти Аскольдової могили заклали перший символічний камінь. Автором проєкту став видатний ірландський вчений та британський інженер Чарльз де Віньйоль. Масштаб будівництва був настільки серйозним, що Віньйоль разом із двома синами особисто переїхав до Києва і роками жив у звичайних дерев'яних бараках на березі Дніпра поруч із робітниками, контролюючи кожен крок інженерного процесу.

Технічний розмах проєкту вражав тогочасний світ. Усе металеве серце мосту виплавляли у Бірмінгемі (Великобританія). Кожна окрема ланка велетенських несучих ланцюгів важила рекордні 192 кілограми. Щоб доправити цей залізний вантаж загальною вагою понад 1,5 мільйона тонн до Києва, знадобилася складна логістична спецоперація: залізо завантажили у порту Ліверпуля, на 16 великих морських кораблях відправили через усю Європу до Одеси, а звідти тисячі кілометрів тягнули до Києва... звичайними селянськими волами! Конструкція вважалася єдиним у світі шестипролітним підвісним мостом через таку велику водойму. Точну срібну копію київського дива у 1854 році з гордістю виставили на Всесвітній виставці в Лондоні, у знаменитому Кришталевому палаці видатного архітектора Джозефа Пекстона. Загалом казна витратила на цей шедевр англійської готики понад 3,5 мільйони рублів.

Сходи до Бога, таємниця Лоського та Кобзар

Освячення мосту відбулося в один день із відкриттям пам'ятника князю Володимиру — 28 вересня 1853 року. Спеціально для зйомки урочистостей генерал-губернатор виписав із Лондона знаменитого фотографа Джона Кука Борна, який створив перші світлини київського дива. Міст миттєво перетворився на главну паломницьку артерію Східної Європи. Прямо під горою, біля першого прольоту, височіла ошатна Миколаївська капличка. Прочани, які тижнями йшли пішки з Лівого берега, перетинаючи Дніпро по мосту, доходили до цієї каплички й піднімалися прямо до Києво-Печерської Лаври через спеціально влаштовані великі дерев'яні сходи.

З цими підйомами пов'язана найбільш щемлива, сакральна сторінка нашої історії. На світанку 14 серпня 1859 року диліжансом через цей міст назавжди виїхав до Петербурга видатний український поет Тарас Шевченко. А вже у травні 1861 року Кобзар повернувся цією ж дорогою назад — але в домовині. На знак найвищої шани студенти Університету святого Володимира повністю випрягли коней з воза і на власних руках бережно провезли труну великого поета через увесь Ланцюговий міст і далі по набережній до церкви Різдва Христового.

Первісно біля правого берега міст мав унікальну розвідну частину, яку за допомогою ручного поворотного кола легко приводили в рух усього чотири особи. Її розводили строго о першій годині ночі й лише навесні, коли через високу воду судна не поміщалися під арками. Проте наприкінці століття через обміління річки київський інженер Аполлон Лоський у 1898 році здійснив геніальну реконструкцію: він замінив розвідну секцію стаціонарною, надбудував величну арку над центральною опорою і підняв полотно мосту до центру аж на 3,4 метра (11 футів), завдяки чому міст отримав свою знамениту вигнуту форму. А у 1912 році мостом помчав перший у країні міжміський бензотрамвай, який з'єднав Поштову площу з Броварами. Прейскурант на переправу був суворим: за однокінний екіпаж брали 20 копійок, за двокінний — 40, за коня — 9 копійок, а за корову — 6 копійок.

Трагедія генерала Ридза-Сміглого та розрахунки Патона

Крах архітектурного шедевра прийшов у червні 1920 року. Під час Перших визвольних змагань, відступаючи з Києва під натиском більшовиків, польські війська за наказом генерала Едварда Ридза-Сміглого цинічно заклали вибухівку під першу від правого берега опору. Вибух був такої сили, що зруйнований «бик» розірвав несучі ланцюги. Сталася страшна фізична реакція: колосальна багатотонна вага металевих ланцюгів з лівого боку просто за інерцією потягла за собою у дніпровські хвилі всю іншу 776-метрову конструкцію мосту. Великий письменник Михайло Булгаков, який приїхав до міста у 1923 році, з болем писав у фейлетоні «Київ-місто», що з води замість прекрасної споруди — гордості Києва — стирчать лише сірі похмурі бики.

Відновити шедевр Віньйоля за старими кресленнями вже не змогли. Проте на його уцілілих опорах видатний інженер Євген Патон у 1925 році збудував новий міст імені Євгенії Бош. Патон провів геніальну модернізацію: він використав кам'яні бики Ланцюгового мосту, але перебудував їх, збільшивши загальну висоту споруди на кілька метрів, щоб великі річкові пароплави могли вільно проходити під мостом навіть під час високої весняної води. Цю нову конструкцію підірвали вже радянські війська під час відступу у вересні 1941 року.

У середині 1960-х років під час спорудження сучасного мосту Метро залишки колишніх опор остаточно підірвали під водою. Проте пам'ять про втрачене диво продовжує жити. У жовтні 2019 року в межах знаменитого проєкту Юлії Бевзенко «Шукай» на вулиці Болсуновській, 13–15 було встановлено мініатюрну бронзову скульптурку Ланцюгового мосту з пророчим девізом: «Мене потри — свій берег обери». А ентузіасти повністю відтворили його історичний вигляд у віртуальній 3D-моделі. Справжнє залізне серце першого капітального мосту досі спить на дні Дніпра, чекаючи, коли спад води знову нагадає киянам про колишню шляхетну велич Печерських круч.

Парк Вічної Слави — це місце тиші, скорботи та пам’яті, де на гранітних плитах висічені імена героїв, а зі смотрового майданчика відкривається величний краєвид на Дніпро та Броварську трасу. Проте задовго до того, як тут запалав Вічний вогонь та злетіла в небо 26-метрова стела, на цьому заброшеному пустирі вирувало зовсім інше життя — повне дитячого сміху, музики та спортивного азарту. Це був легендарний Аносовський сад, який став першим безкоштовним громадським простором Печерська.

Генерал із купрінських сторінок

Київський період життя генерала Олексія Аносова розпочався у 1890 році, коли його призначили комендантом Київської фортеці. Старий вояка, який пройшов крізь вогонь Балканських воєн та оборону Шипки, не вмів бездіяти. За короткий час він провів капітальний ремонт Микільського Військового собору, облаштував там музей, збудував для офіцерів кам’яну гауптвахту та порадував солдатів новою лазнею. Його постать була настільки колоритною, що відомий письменник Олександр Купрін у своїй повісті «Гранатовий браслет» повністю списав образ шляхетного коменданта генерала Аносова саме з нашого київського воєначальника.

Одного разу, прогулюючись краєм еспланади Печерської фортеці, де діяв суворий військовий режим заборони забудови, генерал був зачарований панорамою Лівого берега та Миколаївського ланцюгового мосту. На цьому занедбаному пустирі, який пам'ятав ще заміську резиденцію князя Володимира, комендант вирішив створити унікальний оазис для відпочинку містян та патріотичного виховання молоді.

Гарматний постріл, трампліни та дитячий рай

У 1894 році парк, який офіційно назвали Фортечним Комендантським дитячим садом, урочисто відкрили для киян. Генерал Аносов зробив нечувану для тогочасного Києва річ — вхід до саду був абсолютно безкоштовним, тоді як за прогулянку Купецьким чи Царським садами треба було платити гроші.

Сад став улюбленим місцем київської малечі. Тут облаштували фігурні пісочники, каруселі, великий басейн та навіть трампліни. Для молоді Аносов збудував передовий спортгородок із брусьями, турніками, шведськими стінками, гирями та канатами. Життя тут вирувало за чітким розкладом: рівно о півдні з фортечного валу гучно стріляла гармата, сповіщаючи Київ про настання обіду, а вечорами в ажурній веранді біля фонтану грав військовий духовий оркестр.

Аура скорботи: таємниці печерських схилів

Бурхливе ХХ століття та вир Громадянської війни назавжди змінили світлу ауру Аносовського саду. Затишні алеї спочатку перетворилися на пустир, а згодом — на місце страшних історичних трагедій.

У січні 1918 року на околиці саду, біля самого фортечного валу, більшовики Муравйова розстріляли архімандрита Киево-Печерської Лаври — митрополита Володимира (Богоявленського). А вже восени 1919 року на цих же схилах деникинці обірвали життя молодих і талановитих українських поетів-романтиків — Василя Чумака та Гната Михайличенка.

Трагізм цього місця посилився у 1930-х роках, коли радянська влада почала варварськи руйнувати некрополь на Аскольдовій могилі. Десятки демонтованих мармурових пам’ятників, старовинних надгробків та розкішних плит просто скидали сюди, до підніжжя колишнього Аносовського саду, а вздовж дороги до Лаври виросли похмурі родинні склепи. Простір розваг остаточно перетворився на територію пам'яті та смутку.

Нове життя: Парк Вічної Слави

У 1957 році історична справедливість і потреба у великому меморіалі сформували сучасне обличчя цього місця. На місці комендантського саду відкрили величний меморіал. Вічний вогонь, який горить у бронзовому вінку з дубового листя, символічно запалили від полум'я, привезеного з Мамаєва кургану, а вздовж широкої алеї знайшли свій спокій 34 воїни Другої світової війни. Серед них — танкіст Никифор Шолуденко, який першим прорвався у центр визволеного Києва, та генерал Михайло Кирпонос.

Сьогодні Аносовський сад залишив нам у спадок свою дивовижну географію та енергетику. Тут, де колись під звуки оркестру бавилися діти епохи модерну, сьогодні носяться на роликах вихованці сусіднього Палацу дітей та юнацтва, приходять молодята та завмирають у мовчанні відвідувачі Меморіалу жертв Голодомору. Час змінив декорації, але Аура Печерська назавжди зберегла пам'ять про шляхетного генерала, який подарував місту цей неповторний куточок над Дніпром.

Схили Берестового та золото розбійників

Тисячу років тому дві великі Берестові гори були розділені глибокою улоговиною, що спускалася прямо до Дніпра. Навколо шуміли вікові дуби глухого лісу, а поруч розгорталося княже село Берестове — заміська резиденція київських володарів, де любив бувати князь Ярослав Мудрий. Проте справжнє, приховано від людських очей життя вирувало в глибині пагорбів. Самі лабіринти виникли значно раніше за перших християнських ченців. Земля була пронизана так званими Варязькими печерами. Назва зафіксувала похмуру і романтичну епоху: за стародавніми переказами, у цих темних, заплутаних переходах скандинавські розбійники-варяги ховали золото та зброю, здобуті в кривавих набігах на купецькі каравани.

Першим, хто кинув виклик підземній темряві задля усамітненої молитви, був пресвітер місцевої церкви святих Апостолів Іларіон — мислитель, який згодом написав знамените «Слово про закон і благодать». Він власноруч викопав невеличку «двосажену» печеру на схилі над Дніпром. Коли у 1051 році Іларіона обрали першим митрополитом із русичів, його таємна келія опустіла. Саме в неї невдовзі заселився преподобний Антоній, який повернувся в Київ зі святої гори Афон. Так народився підземний монастир, який ченці вручну розбудовували століттями, прорубуючи ходи під товщею землі.

Секрети поховань: локули та костяниці

З часом маленькі печерки перших пустельників перетворилися на складну підземну систему коридорів та справжній таємничий цвинтар. Живучи в абсолютній темряві та молячись при свічках, монахи знаходили тут і свій останній спочинок. Померлого ченця обмивали, складали йому руки на грудях і обов'язаково накривали обличчя — дивитися на лик покійного суворо заборонялося. Тіло клали на дошку і поміщали у спеціально висічену в стіні нішу — локулу, яку замуровували або закривали дерев'яною заслонкою.

За давнім Студійським статутом, який запровадив преподобний Феодосій, рівно через три роки локулу відкривали. Якщо плоть повністю очистилася, кості переносили в особливі підземні ніші — костяниці (киметірії). Проте простір Дальніх та Бліжніх печер бачив і великі трагедії. У Бліжніх печерах і досі існує крипта, де спочивають «Батиєм убиєнні». У страшному 1240 році, коли орди монгольського хана нищили Київ, сотні ченців та простих містян сховалися у найглибших переходах лабіринтів. Загарбники не змогли дістатися до них, тому просто цинічно засипали і замурували всі виходи, залишивши людей у підземній пастці. Тіні тих далеких захисників назавжди вросли в ауру цих пагорбів.

Підземні дива: Великдень у затворі та нічні жахи

Серед ченців ходили дивовижні перекази про те, що святі угодники живі духом і чують кожного. Найвідоміше підземне диво сталося на Великдень 1463 року. Затворник Дионісій на прізвисько Щепа спустився в печери, щоб покадити мощам. Окурюючи гробниці, він у пориві великодньої радості голосно вигукнув: «Святі отці і братия, сьогодні Великий день! Христос воскресе!». І раптом із глухої темряви гробів, розірвавши тишу підземелля, громогласно грянули голоси померлих святих: «Воістину воскресе!». Це диво так приголомшило монахa, що він до кінця своїх днів пішов у суворий затвор.

Печери завжди лякали звичайних людей. У «Записках» Миколи Мотовилова зафіксовано, що лаврське начальство у XIX столітті навіть заборонило паломникам ночувати в лабіринтах, бо «багато пакостей роблять біси із тими, хто залишається на ніч, і дехто вмирав від жаху». Сам Мотовилов, який провів там ніч у лютому 1835 року, згадував дивне відчуття, ніби благодать «ходила в ньому, гонячи кров із голови в ноги й назад», а після молитви з нього «наче важка гора звалилася».

Коли наука безсила: експерименти радянських вчених

У 1970–1980-х роках, під час радянських ремонтів, під чавунними плитами підлоги вчені виявили кілька ярусів невідомих раніше стародавніх поховань. До досліджень залучили археологів, медиків та біологів — людей переважно атеїстичного виховання. Проте результати експериментів змусили багатьох із них повірити в Бога.

Дослідники довели, що мощі мають унікальні фізичні та антисептичні властивості. Звичайні зерна пшениці, які просто прикладалися до мощей, показували підвищену на 30% схожість. Більше того, вчені провели шокуючий експеримент: вони опромінили зерна смертельною дозою радіації у 10 000 рад, але після перебування біля раки святих це насіння дало чудові сходи і росло швидше за неопромінене! Стерильність повітря біля мощей святих Агапита та Варлаама виявилася вражаючою — окислюваність повітря в саркофагах була вдесятеро меншою за норму, а хвороботворні бактерії на лабораторних чашках Петрі гинули всього за 5 хвилин перебування поруч із мощами. При цьому жодних хімічних речовин чи антисептиків для бальзамування вчені в тілах не знайшли — нетлінність виявилася суто природним і духовним феноменом.

Шведський слід та карти 1745 року

Окремою загадкою печерської історії залишається те, як детальні плани київських підземель опинилися в Європі. Однією з найяскравіших краєзнавчих сенсацій став опис унікальних креслень Бліжніх та Дальніх печер (катакомб святих Антонія та Феодосія). Цей скарб сторіччями зберігався далеко за межами України — у фондах Національного Музею Швеції у Стокгольмі, де його нещодавно відшукала дослідниця Марина Траттнер.

Креслення створені 17 грудня 1745 року. Вони виконані з надзвичайною точністю, яка вражає сучасних картографів. Ці документи — не просто географічні схеми, а важливі свідчення того, що європейська наука ще у XVIII столітті пильно досліджувала та фіксувала шляхетну сакральну архітектуру Києва, визнаючи її світовою спадщиною. Поява таких планів у скандинавських архівах вкотре доводить, що Печерськ ніколи не був глухою провінцією, а його духовні магніти притягували увагу вчених з усього континенту.

Ілля Муровець: повернення з імперського полону

Найвідомішим воїном, чиє тіло знайшло тут спокій, є преподобний Ілля Печерський. Російська імперія, радянська пропаганда, а слідом за ними й сучасна Московська патріархія десятиліттями цинічно привласнювали нашого героя, перетворюючи його на символ «русского мира». Його абсолютно штучно притягнули до російського міста Мурома, наклавши на київського богатиря образ зовсім іншої людини — реального московського розбійника часів Смути початку XVII століття Ілька Коровіна, який видавав себе за царського племінника. Слідом за цим міфом російський художник Віктор Васнецов намалював знамениту картину «Богатирі», де змалював Іллю за шаблоном московських сторожових бояр XVII століття, спотворивши історичну правду.

Проте печерські підземелля та архівні джерела зберігають суто український код воїна. Офіційна канонізація Іллі Печерського відбулася у 1643 році за митрополита Петра Могили — у часи, коли наша церква перебувала під юрисдикцією Константинополя, тобто задовго до московського синодального впливу. Це святий нашої, чистої домосковської доби.

Перші письмові свідчення фіксують зовсім інше ім'я. У другій половині XVI століття (1570-ті роки) видатний представник нашої руської шляхти Філон Кміта-Чорнобильський у листі згадував богатиря як Іллю Муровлянина. Історик та воїн ЗСУ Олександр Алфьоров чітко доводить, що ця найперша джерельна згадка фіксує походження богатиря з містечка Моровійськ (Муровлі), що на півдорозі між Києвом та Черніговом. Муромцем його «переоформили» набагато пізніше, коли почали діяти імперські фольклорні експедиції. Географія билин чітко підтверджує: Ілля є героєм саме Київщини та Чернігівщини, який долає шлях до княжого двору за один день, що фізично неможливо зробити з тисячокілометрової відстані від російського Мурома.

В лаврських документах він також зафіксований під найдавнішим воїнським позивним — Ілля Чобіток. За легендою, коли на нього зненацька напали вороги, він не мав під рукою зброї й відбився від нападників звичайним чоботом. Олександр Алфьоров робить блискуче порівняння з нашими сучасними захисниками й наголошує, що такі позивні — це наша тисячолітня воїнська традиція, яка тягнеться від Іллі Чобітка та Дмитра «Байди» Вишневецького прямо до сучасних воїнів ЗСУ. Отримавши важке поранення у груди в одному з боїв, дружинник склав зброю, прийняв чернечий постриг і дав обітницю більше ніколи не проливати крові.

Анатомічна експертиза мощей повністю розбила імперські казки та підтвердила народний епос, довівши абсолютну автентичність решток:

• Його зріст становив 180 сантиметрів — для середньовіччя, коли люди були значно нижчими, він дійсно здавався велетнем серед звичайних киян. Надто кремезна статура богатиря, за висновками дослідників, була зумовлена хворобою кісток.

• Вчені знайшли важкі дефекти хребта (занедбаний остеохондроз) — це науково довело, що богатир змалку дійсно «тридцять років і три роки» мав параліч ніг і не міг ходити, поки його не зцілили.

• Експерти чітко встановили причину смерті: Ілля загинув у віці 40–45 років від смертельного удару списом або мечем прямо в серце (через ліву руку, якою намагався закритися). Він зустрів смерть у бою, захищаючи свій монастир від набігу половців у 1203 році.

Історична справедливість остаточно повернулася під ці підземні склепіння. Біля його гробу радянську табличку нарешті замінили на нову, де чітко написано історично правильне ім'я: «Ілля Муровець, преподобний воїн».

Олександр Алфьоров, руйнуючи нав'язані шаблони, підкреслює: реальний київський богатир XII століття не мав нічого спільного з вигаданими московитськими бородами з картин Васнецова. Насправді наш Ілля мав типовий вигляд воїна Русі-України — він носив довгі вуса та традиційний козацький чуб-оселедець! Могутня сила генетичної пам’яті цього «місця сили» досі оберігає Печерські пагорби, повертаючи нам правду про наших справжніх героїв.

Загублені лабіринти та нерозгадані загадки підземель

Навіть у наші дні, попри численні експедиції спелеологів, біологів та істориків, науковий світ офіційно визнає: лаврські печери досліджені лише частково. Багатотонна товща київської глини досі надійно охороняє таємниці, які не піддаються сучасним технологіям.

Туристичні маршрути Бліжніми та Дальніми печерами — це лише «парадна», невелика частина підземного всесвіту. Глибше в пагорбах залягають десятки законсервованих, затоплених або завалених ходів. Сторіччями серед паломників жив дивовижний міф, ніби цими лабіринтами можна під землею дістатися аж до Чернігова, у тамтешні Антонієві печери. І хоча сучасні археологи категорично заперечують такий підземний шлях завдовжки у понад сто кілометрів, сама легенда підкреслює, наскільки грандіозними у людській уяві поставали ці масштаби.

Найзагадковіша ділянка — первісна Варязька печера — через загрозу раптових обвалів досі залишається повністю закритою для відвідувачів. Саме з нею пов'язана похмура історія про ченця Федора, який піддався спокусі й відкопав давнє золото розбійників-варяг. Дізнавшись про скарб, князь Мстислав Святополкович люто катував інока та його старшого товариша Василя, але ченці не видали таємниці й загинули від княжих стріл, а золото так і залишилося назавжди замурованим у лабіринтах.

Поряд із загубленими скарбами підземелля зберігають і суто хімічні загадки, перед якими наука безсила — мироточиві глави. Людські черепи, що сторіччями виділяють дивовижну олію, за радянських часів ретельно вивчалися в лабораторіях. Хімічний аналіз шокував атеїстів: рідина виявилася унікальною органічною речовиною з колосальним вмістом білка, яка не є продуктом гниття чи нафтохімії. Синтезувати аналог цієї речовини вчені так і не змогли, як і не змогли пояснити, чому одні кістки її виділяють, а інші, у тих самих умовах — ні.

Не менш щемливою є таємниця безіменного затворництва. Маленькі замуровані віконця в глибині коридорів — це колишні келії ченців, які добровільно ізолювали себе від світу в абсолютній темряві, залишаючи лише щілину для проскури й води. Більшість із них залишилися анонімними для історії, забравши свої імена та таємниці свого часу під землю.

Зрештою, саме в цих надрах, за однією з найпопулярніших історичних гіпотез, може ховатися найбільший скарб української культури — втрачена Бібліотека Ярослава Мудрого. Оскільки поруч знаходилося княже село Берестове, перед монгольською навалою 1240 року безцінні книги могли надійно сховати у найглибших підземних тайниках Печерського монастиря. Сучасні георадари фіксують великі порожнечі на глибині понад 25 метрів, але вести там масштабні розкопки небезпечно через рухливість пагорбів.

Ті прадавні дикі схили та первісні підземні ходи давно змінили свій вигляд, але їхня аура — аура містики, великих наукових таємниць та незламного українського коду — назавжди залишилася вкоріненою в печерську землю, на якій стоїть і наш університет.

Обитель аристократичних черниць: філософія, краса та спів, що рве душу

Задовго до гармат, порохових складів та військових парадів тут вирувало зовсім інше життя — шляхетне, молитовне та глибоко мистецьке. З кінця XVI століття на цьому місці розквітав розкішний Вознесенський Печерський дівочий монастир. Знаменитий дослідник київської старовини Лаврентій Похилевич пояснював це унікальне сусідство давнім звичаєм: за його висновками, у княжу добу при кожному великому чоловічому монастирі обов'язково засновували жіночий, аби літні подружжя могли присвятити останні роки Богові поруч одне з одним.

Склад сестер обителі був виключно аристократичним: лаврський хроніст Афанасій Кальнофойський ще у 1638 році зазначав, що тут у суворому затворі жили князівни, воєводжанки та шляхтянки. Це був справжній інтелектуальний центр — мандрівник Павло Алеппський у 1656 році записав, що печерські черниці були високоосвіченими, знали філософію та логіку, а їхній ніжний спів буквально «розривав серце».

Довкола храму росли дивовижні фруктові сади, а первісний, ще дерев’яний ансамбль цієї дівочої обителі назавжди зафіксував для історії знаменитий бароковий гравер — майстер Ілля. Його унікальна гравюра стала розкішною ілюстрацією до книги «Тератургіма» (1638 рік), зберігши для нащадків вигляд втрачених дерев'яних церков та келій. Саме в цих келіях вечорами черниці за розмовами розкладали партії у крихітні кістяні шахи. Під час масштабних археологічних розкопок дослідниця пізньосередньовічної кераміки Олена Оногда та її колеги знайшли унікальне підтвердження цьому — чотири фігурки (пішака, слона, туру та ферзя) XV–XVI століть, які чекали свого часу під землею.

У колекції Лаври зберігаються витвори художнього текстилю, виготовлені в гаптувальній майстерні Вознесенського панянського монастиря за часів ігуменства матері Мазепи, зокрема плащаниця, яку Марія Магдалина Мазепа подарувала для Успенського собору Києво-Печерської лаври як молитовний дар за рід Мазеп.

Мазепинська доба: золото, таємні знаки та ювелірне гаптування

Пора найвищого розквіту прийшла в обитель, коли її очолила ігуменя Марія Магдалина (у миру — Марина Мокієвська), мати гетьмана Івана Мазепи. Дослідники «Історичної правди» зазначають, що вона народилася на Білоцерківщині й походила зі старовинного шляхетського роду Мокієвських. Історик Микола Закревський доводив, що саме завдяки колосальному духовному впливу матері гетьман Мазепа розгорнув у Києві таке масштабне кам'яне будівництво. За кошти родини у 1701–1705 роках тут звели величний Вознесенський собор — хрещатий, п'ятибанний храм із розкішними грушоподібними куполами у стилі чистісінького мазепинського бароко.

Марія Магдалина перетворила монастир на головну столицю літургійного гаптування — вишивання нитками, вкритими тонким шаром щирого золота та срібла. Видатний український мистецтвознавець Федір Ернст детально дослідив цей феномен і дійшов висновку, що завдяки меценатству козацької старшини українське прикладне мистецтво цієї доби виробило свою особливу, унікальну «фізіономію» — буйні, розкішні рослинні орнаменти Мазепинської епохи неможливо переплутати з жодним іншим періодом. Сучасні історики мистецтва виявили на знаменитій лаврській пелені «Покрова Богородиці» (1692 рік) таємний шифр майстринь: у кутку вигаптовані постаті чоловіка й жінки, в яких дослідники чітко впізнають самого гетьмана та його мудру матір-ігуменю.

Імперська помста та подільський евакуаційний маршрут

Коли гетьман Іван Мазепа виступив проти Московії, Петро І жорстоко помстився всьому його роду. Микола Закревський описував щемливий факт: досліджуючи старовинні монастирські поминальні книги (синодики), він виявив, що фамільне ім'я «Мазепина» було навмисно і ретельно затерте чорнилом. У 1711–1712 роках розкішний монастир на Печерську ліквідували. Сучасні історики одностайні у висновках: формати розширення фортеці були лише приводом, а справжня мета імперії полягала в тому, щоб назавжди «зачистити» пам'ять про гетьмана та його рід.

Храми розібрали, а на їхньому місці у 1801 році звели гігантську будівлю Арсеналу за проєктом Карла Шпекле. Дослідниця Олена Мельник наголошує на важливому ідеологічному підтексті: київський Арсенал свідомо звели значно більшим, ніж аналогічні споруди в Петербурзі, як агресивний політичний жест, що мав розчавити витончене українське бароко та утвердити чужий класицизм. Проте розібрану цеглу Вознесенського собору будівельники використали для стін нового Арсеналу, який сучасники назвали «порцеляновим» через ніжний янтарний відтінок київської глини.

Але дух святині виявився сильнішим за царські накази. Печерських сестер офіційно об'єднали з подільським монастирем святих Флора і Лавра. Обитель миттєво перетворилася на одну з найбагатших у місті й отримала нове ім'я — Свято-Вознесенський Флорівський монастир (хоча у 1920-х роках радянська влада в межах антирелігійної кампанії вилучить з назви вулиці одну літеру, перетворивши її на Фролівську, аби приховати святе ім'я). На згадку про свій втрачений печерський дім черниці звели на Подолі новий величний Вознесенський собор (1732 рік) в стилі козацького бароко, який став рідним «братом-близнюком» Святодухівського собору в Ромнах на Сумщині.

Старий дерев'яний Поділ у ті часи «горів з регулярністю приміських електричок». Під час страшної Великої пожежі 1811 року вогонь вщент випалив монастир. Проте видатний архітектор Андрій Меленський відбудував собор, повернувши йому первісні, рідні грушоподібні бані українського бароко. Справжня архітектурна драма розігралася вже у ХХ столітті: радянські «реставратори», ліквідуючи пошкодження Другої світової війни, навмисно замінили автентичні українські бані на шоломоподібні у суздальсько-московському стилі — аби «ідеологічно вірно» стерти національні форми. Сьогодні ці куполи виглядають на шедеврі бароко абсолютно чужими, проте стіни храму досі зберігають розкішні внутрішні розписи.

Галерея подільських доль: спадкоємиці печерського духу

Подільська земля стала прихистком для цілої галереї видатних жіночих долей, чиї біографії детально дослідили історики Синодальної комісії у справах монастирів:

Княгиня Наталія Долгорукова (велика черниця Нектарія): Донька знаменитого фельдмаршала Бориса Шереметьєва та перша жінка-мемуаристка. Вона виявила дивовижну, легендарну вірність коханню: коли рід її нареченого потрапив в опалу, вона не зреклася його, а обвінчалася і вже наступного дня розділила з ним страшне заслання в Сибіру. Після того, як у 1739 році її чоловіка жорстоко четвертували у Новгороді, вона повернулася й присвятила себе вихованню синів. Коли старший син одружився, вона прийшла до Флорівської обителі, перед постригом символічно кинувши свою вінчальну обручку в хвилі Дніпра. У 1767 році вона прийняла схиму й написала для сина та його дружини свої знамениті «Своєручні записки».

Преподобна Олена Києво-Флорівська (Катерина Бехтеєва): Знатна дворянка й духовна донька Тихона Задонського. У 1774 році вона таємно втекла з дому до монастиря; її батько-генерал відшукав дочку, але, вражений її непохитною вірою, пробачив і благословив цей вибір. Олена пройшла через страшні випробування — наклепи ігумені, багаторічні вигнання, поневіряння, холод та голод, які перенесла з великим смиренням. Коли роздавали речі покійного святителя Тихона, їй дісталася особлива дерев'яну труна, виготовлена архіпастирем за життя (яка виявилася замалою для нього в повному облаченні). Олена свято берегла її крізь пожежі й роки блукань, і у 1834 році її поховали саме в ній під собором. У 2009 році її мощі були знайдені та урочисто прославлені в лику святих.

Ігуменя Парфенія (Аполлінарія Адабаш): Видатна дворянка, духовна поетеса XIX століття та справжня просвітниця. Вона керувала монастирем чверть століття (від 1856 до 1881 року), відкрила притулок для дівчаток-сиріт та дочок бідних батьків, а створені нею витончені церковні служби видавалися за офіційним схваленням Синоду.

Подвиг черниць у Другу світову: У найтемніші роки нацистської окупації (1941–1943) сестри Флорівського монастиря щодня ризикували життям. Коли підпільники таємно привели до обителі виснажених і голодних дітей із ліквідованого нацистами притулку по сусідству, черниці сховали малюків, виходили їх та повернули до життя. А під час запеклих боїв за визволення Києва переховували у своїх келіях простих містян від німецької «зони відселення».

Кедрові скрині та вища справедливість: фінальний акорд

З огляду на історичну долю території та прагнення вшанувати пам'ять тих, чий спокій на цій території було порушено, у 2005–2009 роках Архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом академіка Гліба Івакіна та Георгія Козубовського відкрила Вознесенський некрополь на 262 поховання. Окрім склепу ігумені Марії Магдалини, археологи знайшли тут могилу генерал-аншефа Семена Воронцова († 1740), який заповів поховати себе в цій обителі.

І ось відбувся акт найвищої історичної та людської справедливості. 8 грудня 2012 року рівно об 11:00 у Свято-Вознесенському соборі на Подолі пройшла урочиста церемонія. Усі знайдені під асфальтом Арсеналу людські рештки печерських черниць та парафіян було бережно покладено у п’ять великих дубових скринь, оздоблених благородним ліванським кедром, та назавжди перепоховано на території Флорівського монастиря. Сестри, яких розлучили з домом триста років тому, нарешті з почестями повернулися до своєї духовної родини.

Сьогодні, коли в залах Арсеналу вирує «Книжковий Арсенал», простір остаточно повернув свою вкрадену душу. Територія, де колись виготовляли снаряди, знову служить мистецтву, слову, книзі та високій культурі. Аура Печерська виявилася сильнішою за імперські гармати.

Від військового плацу до першої дерев'яної «альтанки»

ІНовим прихистком для рисаків став історичний Печерськ. Головна магістраль району довгий час була забудована лише з одного, парного боку. Навпроти розгорталася відкрита еспланада Печерської фортеці — порожній простір, де за правилами військової стратегії суворо заборонялося будувати споруди чи саджати дерева, аби ворог не міг заховатися під час штурму цитаделі. Сама вулиця змінювала свої імена разом із епохами, мов у калейдоскопі: спочатку вона була Еспланадною (іподром значився під №3), за радянських часів перетворилася на Урбановича, згодом стала добре відомою багатьом поколінням як Суворова, 9, а сьогодні носить ім'я Омельяновича-Павленка.

У XIX столітті коні відігравали колосальну роль у житті суспільства: вони залишалися головним транспортом та основою атакуючої сили кожної армії світу. Потреба у вирощуванні та випробуванні сильних племінних коней була державною справою. Тож коли спадкоємці першого Товариства випробування коней — новостворене «Киевское общество охотников конского бега» на чолі з князем Миколою Рєпніним — почали шукати нове місце, велика та рівна площа Печерського плацу підійшла ідеально.

Навесні 1885 року князь Рєпнін отримав дозвіл від генерал-губернатора Дрентельна влаштувати тут першу дерев’яну «альтанку» — саме так тоді вишукано називали глядацькі трибуни. Офіційні перегони на Печерську стартували 26 червня 1889 року під егідою престижного Київського скакового товариства, президентом якого став барон Г. Врангель. Тоді ж тут відкрився і перший знаменитий тоталізатор, який одразу став епіцентром пристрастей, великих грошей та збирав усе вище товариство міста.

Крила над іподромом та трамвайний ажіотаж

Проте найбільша таємниця Печерського іподрому полягає в тому, що він став колискою київської авіації! На початку ХХ століття літакам не потрібні були довгі бетонні смуги — вистачало кількох десятків метрів рівного поля.

Збереглися унікальні свідчення газети «Київська думка» від 16 квітня 1911 року, яка сповіщала киян про грандіозне шоу: «Сьогодні, о 4 годині дня, на Печерському іподромі відбудеться перший політ С.І. Уточкіна». Ажіотаж був настільки шаленим, що Трамвайне товариство було змушене пустити збільшену кількість вагонів по всіх лініях, що вели до площі Слави! Літак Уточкіна «Фарман» злітав прямо з цього поля. Кажуть, що саме ці демонстраційні польоти на іподромі надихнули стати авікострукторами майбутніх геніїв — Сергія Корольова, Павла Сухого та Ігоря Сікорського, які підлітками затамувавши подих дивилися на диво-машини. Ба більше, зовсім поруч, на заводі «Арсенал», згодом налагодили збірку військових літаків із французьких деталей, а поле іподрому слугувало для них заводським аеродромом.

Палац Рикова та порятунок завдяки заводському диму

Старі дерев'яні конструкції швидко зношувалися, і наприкінці 1915 року видатний архітектор Валеріан Риков разом зі знаменитим скульптором Федором Балавенським заклали нову, грандіозну кам’яну споруду в стилі неоренесансу. Влітку 1916 року розкішний двоповерховий палац був урочисто освячений. Його симетричний фасад довжиною 125 метрів став справжнім шедевром архітектури. Центральну частину Риков виділив величною напівротондою з іонічними колонами, яку вінчав аттик з алегоричними фігурами юношей-візничих з фанфарами та дівчат із лавровими вінками у руках. Між колонами красувалися арочні вікна, овальні люкарни та витончені фігурки маленьких путті в ренесансному декорі, а по краях споруди здіймалися квадратні вежі, увінчані доричними ротондами. Бічні крила підкреслювали доричні портики, а вікна другого поверху обрамляв важкий, шляхетний руст.

Проте революційні події перервали це свято життя. У травні 1919 року більшовицька влада ліквідувала іподром через те, що в місті залишилося всього 52 коні. Лише у 1928 році перегони на короткий час відновилися.

Коли у 1930-х роках столицю радянської України переносили з Харкова до Києва, чиновники вперше зазіхнули на ці землі й хотіли повністю закласти іподром висотками для урядового кварталу. Але іподром врятував дивовижний випадок: номенклатура злякалася копоті та густого диму, який валив із гігантських труб сусіднього заводу «Арсенал» прямо на майбутні кабінети, та й транспортне сполучення здалося їм незручним. Проєкт відклали, а журнал «Соціалістичний Київ» у 1935 році видав ідеологічний міф, ніби іподром «підірвали петлюрівці».

Відновлювати комплекс запросили того самого автора — професора Рикова. Задля збільшення швидкості коней на дистанціях від 1600 до 4800 метрів навіть перенесли щоглу радіостанції, щоб її троси не заважали бігу. Нове грандіозне відкриття реконструйованого комплексу відбулося 12 серпня 1939 року.

Кабінети замість лож та спадщина «холодної війни»

Друге життя іподрому знову перервала війна, але вже у вересні 1945 року тут знову відкрили скаковий сезон. Проте Печерськ стрімко розростався. 8 травня 1960 року на полі відбулися останні заїзди, після чого іподром назавжди «виселили» на околицю міста — до ВДНГ на Теремки, де у 1969 році відкрили новий великий комплекс на 45 гектарів.

Землю колишнього печерського бігового поля віддали під забудову висотних будинків для радянської партійної номенклатури (так званих «радмінівських» або «радгоспівських» будинків). Частину ж території зайняв унікальний стратегічний об'єкт епохи «холодної війни» — резервне водосховище «Київводоканалу» з чотирма гігантськими басейнами під відкритим небом, побудоване на випадок масштабних військових дій.

Саму ж величну будівлю Рикова згодом передали під адміністративні потреби Міністерства сільського будівництва. Споруду було частково перебудовано: там, де раніше з тильного боку розгорталися відкриті залізобетонні трибуни, з яких колись споглядали за літаками та перегонами, облаштували кабінети для співробітників. Будівля змінила свій первісний вигляд, проте її унікальний парадний фасад із витонченими фігурами роботи Федора Балавенського повністю зберігся і з 1982 року офіційно захищений як пам'ятка архітектури. З 1989 року в цих стінах розмістилася Президія Національної академії аграрних наук України.

Сьогодні, коли студенти та викладачі НТУ поспішають на заняття повз ці історичні стіни, вони ступають по землі, яка бачила перших авіаторів країни, аристократичні екіпажі та шалений азарт цілих епох. Аура Печерська надійно зберегла цей дух першовідкривачів, передавши його у спадок нашому університету.