Майже 35 років поспіль випускниця Київського автомобільно-дорожнього інституту, громадська діячка Наталія Кирилівна Осьмак по зернині збирає відомості про свого легендарного батька — Кирила Осьмака, Президента Української Головної Визвольної Ради. Дивовижно, але про те, ким насправді був її тато і що він, народившись 1890 року на Полтавщині у Шишаках та здобувши освіту в Москві, згодом входив до складу Центральної Ради й очолив підпільний парламент та найвищий політичний орган визвольного руху, пані Наталя дізналася майже у 50 років.

Коли наприкінці 1980-х тільки-но розвиднялося на українську незалежність, у неї з’явилося внутрішнє щемливе відчуття, що батько був «десь там», у вирі визвольних змагань. І ось одного дня, йдучи Майданом Незалежності, де тоді ще били фонтани, а на гранітних парапетах продавали перші вільні українські книжки, вона взяла до рук невеличкий том Літопису УПА. Розгорнула й прочитала присвяту: «...членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: президентові УГВР Кирилові Осьмакові…». Хвилювання було таким потужним, що вона ледь не знепритомніла, втримавшись лише неймовірним зусиллям волі. Відтоді життя столичного інженера кардинально змінилося, ставши виконанням батьківського пророцтва. В одному з тюремних листів до сестри Кирило Іванович колись написав про свою маленьку донечку: «Сподіваюся, що вона понесе в життя ідеали свого батька». Так воно й сталося.

Невдовзі на творчому вечорі в Будинку письменників пані Наталя наважилася підійти до останнього Командира УПА Василя Кука. Почувши її прізвище, легендарний генерал подивився на неї такими очами, наче перед ним зненацька з’явилося справжнє чудо — адже впродовж 50 років у підпіллі не було жодної звістки про те, чи вижил хтось із рідні Президента. Єдиним залізобетонним доказом, який донька змогла показати недовірливому спершу командиру, став величезний родинний архів — батькові листи з неволі. Вона бережно збирала їх усюди: ті, що йшли до неї та мами, до прийомної доньки Валі, і навіть ті, які Кирило Іванович писав своїй молодшій сестрі Галі в Рибінськ (їх пані Наталя забрала пізніше, виконуючи передсмертне бажання тітки).

Василь Кук, уважно переглянувши цей скарб, дав тверду настанову: «Мусите їх тематично опрацювати». Почалася довга, кропітка дослідницька праця. Коли наступного року Кук вирушив до Америки, він узяв із собою її перші біографічні записи та показав їх у видавництві «Літопис УПА». Згодом сталася справжня фантастика — пані Наталя отримала листа з Канади, де редактори запропонували видати листи окремою книжкою.

Ця праця та відкриття правди змінювали і її саму, відкриваючи страшні й величні сторінки батьківського шляху. Кирило Осьмак іще у березні 1917 року стояв біля витоків Української Центральної Ради, згодом працював у Генеральному секретаріаті земельних справ. З 1925 року в Інституті Української наукової мови ВУАН він створював перший сільськогосподарський термінологічний словник. За цю відданість рідному слову у 1928 році його заарештували як «соціально небезпечний елемент» і вислали до Курська, де він усе одно продовжив укладати словники. Новий арешт 1930 року приніс три роки концтаборів на Півночі та будівництво залізниці на Сиктивкар. Наприкінці 1933 року родина оселилася під Москвою, а згодом доля закинула їх на Рязанщину, де Кирило працював агрономом у колгоспі. Саме там розігралася перша страшна сімейна драма: під час чергового слідства чекісти жорстоко шантажували його першу дружину Марію Юркевич, вимагаючи свідчити проти чоловіка — вона не витримала тиску і в розпачі кинулася під потяг.

Звільнившись у лютому 1940 року, Кирило Осьмак повернувся до Києва, де зустрів нове кохання — маму пані Наталі. Під час німецької окупації він очолив відділ земельних справ в Українській національній раді, таємно постачав продовольство українським підпільникам і похідним групам ОУН, тримаючи зв'язок із протинімецьким підпіллям. Восени 1943 року разом із другою дружиною та маленькою Наталкою він прибув до Львова (його старша донька Лариса залишилася в житомирській мережі ОУН і зникла безвісти). Саме тут, на Галичині, відбувся історичний Великий збір УГВР, де 54-річного мислителя Кирила Осьмака обрали Президентом підпільного парламенту воюючої України, а Головою уряду став Роман Шухевич. Проте вже у серпні 1944 року в сутичці з червоноармійцями Кирило Іванович дістав поранення, переховувався за чужими документами у селі Дорожів, де 12 вересня під час жорстокої облави НКВС був заарештований. Побачити волю йому більше не судилося.

Осмілівши у липні 1994 року, пані Наталя звернулася до СБУ, а вже у вересні вирушила у важку експедицію архівами Росії — до Москви, Владимира та Рязані. У Рязанському УФСБ співробітники були шоковані її проханням підняти справу 1938 року. Справи тих страшних років зазвичай були тонесенькими: «арешт — вирок — розстріл». Проте тека Кирила Осьмака налічувала 370 сторінок! Перелік його викликів на допити займав 9 сторінок — 218 викликів на жорстокі конвеєрні допити, від однієї думки про які пані Наталя потім не могла спати ночами. Кирило Іванович пройшов через знущання, примусове гоління голови попри поважний вік, але не визнав жодного надуманого обвинувачення й цим дивом урятував себе від смерті. Сидячи в тюремному архіві Владимира перед особистою справою батька, пані Наталя довго не могла зважитися розгорнути течку, шалено боячись знайти там бодай якийсь радянський бруд. Коли ж керівник інформаційного відділу тюрми запитав її: «А хто був ваш батько в масштабах України?», вона ще навіть не знала, що відповісти — масштаб його величі відкривався їй поступово.

У 1994 році, на 50-річчя УГВР, Всеукраїнське Братство УПА запросило її до Львова. Її довірили виступити на Урочистій академії у переповненому Львівському оперному театрі. Не знаючи, як побудувати промову, вона просто зачитала найцінніші уривки з батькових листів. Стоячи за лаштунками, вона раптом усвідомила, що страх зник. Вона вийшла на сцену, зала завмерла, і пані Наталя заговорила від душі, назавжди подолавши острах перед авдиторією. Проте в серці назавжди залишився тихий жаль: «Мені дійсно шкода, що я не виросла під опікою свого батька. Мабуть, я була б такою розкутою від самого дитинства». На запитання, чи не ображає її те, що про роль Кирила Осьмака в українській історії співвітчизники й досі знають занадто мало, вона з гордістю та шляхетною посмішкою відповідає: «Ні! Я горда з того, що про нього вже так багато відомо. Коли я довідалася, ким він насправді був, то сподівалася, що мені хтось буде розповідати про мого батька. Але якою справедливою буває доля! Я сама це все познаходила. І тепер уже я можу розказувати про свого батька!».

Дитинство Наталії Кирилівни дійсно минуло в постійних мандрах під чужими іменами та зі зміненою метрикою в селищі Підбуж. Аби вберегти доньку від Сибіру, її мама — випускниця Київської жіночої гімназії, людина витонченої культури XIX століття — була змушена шити сукні дружинам місцевих начальників НКВС. Тільки після маминої смерті (Євгенія Олександрівна відійшла у 1986 році й похована в Броварах) Наталія Кирилівна змогла відкрити та «виридати» кожен батьківський лист із жорстокого Володимирського централу, розгадуючи зашифровані через цензуру біблійні вислови. Згодом ці матеріали лягли в основу унікальної книги «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу», передмову до якої подарувала видатна шістдесятниця Михайлина Коцюбинська.У 1960 році доля привела Наталію Осьмак до стін Київського автомобільно-дорожнього інституту. Спочатку, за порадою родичів, вона хотіла вступити на механічний факультет. Проте секретар приймальної комісії, добродушно поглянувши на дівчину, пожартував: «Дівчино, вуса у вас ніколи не виростуть. Нащо вам той механічний? Пишіть дорожній факультет, спеціальність "мости і тунелі"». Саме того року в КАДІ вперше створили окрему спеціалізовану «мостову» групу. Конкурс був величезний, але маючи за плечима два роки трудового стажу (працювала з 1958 року) та блискучі бали на іспитах, пані Наталя впевнено стала студенткою.

Студентські роки були сповнені київського колориту — спочатку вона мешкала в гуртожитках на вулицях Боєнській та Кіквідзе, а згодом, коли родина отримала однокімнатне помешкання в Броварах, щодня їздила на навчання електричками. Після закінчення інституту та півтора року праці в Черкасах, життєві обставини привели її до відомого інституту «Союздорпроект» на Кудрявському узвозі, якому вона віддала майже 50 років свого життя — з 1967 по 2014 рік.

Саме тут Наталія Кирилівна стала видатним інженером-будівельником мостів. У 1970-х роках інститут доручив їй масштабний проєкт реконструкції дороги Ленінград — Мурманськ, де вона особисто запроєктувала 15 чи 17 мостів на ділянках у Карелії. Ба більше, їй доводилося їздити туди з авторським наглядом і, долаючи шалений внутрішній страх висоти, безстрашно підніматися по драбинах на дванадцятиметрові опори, бо інженер просто не має права показати слабкість. Згодом вона проєктувала міст через Прут у Чернівцях. Проте головною гордістю її професійного життя стала робота в бригаді видатного інженера Георгія Фукса. Георгій Борисович довірив талановитій випускниці КАДІ проєктування опор для найважливіших артерій столиці — Північного (тогочасного Московського) вантового мосту через Дніпро з довжиною прогону 300 метрів, а згодом — і легендарного Південного мостового переходу. Навіть у часи, коли доводилося працювати в радянському середовищі, Наталія Кирилівна ніколи не відчувала себе його частиною, залишаючись відданою корінною українкою.

Проте найголовніший і найважчий міст у своєму житті пані Наталя проклала до рідного батька. Вона шукала його могилу на кладовищі у Владимирі довгі три дні серед бур'янів вище голови. І коли наприкінці останнього дня вона інтуїтивно пірнула в хащі, то вийшла точно на те місце, звірившись із єдиною старою фотографією: замість дерев'яного хреста там була півтораметрова купа сміття, а страшним і точним орієнтиром до могили служило четверте вікно Володимирської тюрми. Після розмови з Василем Куком було прийнято тверде рішення — повернути Президента додому.

Цей шлях повернення виявився справжнім випробуванням духу. 1 грудня 2004 року, у розпал Помаранчевої революції в Києві, Наталія Кирилівна разом із вірним чоловіком (який попри важку хворобу пройшов цей шлях поруч і нині вже спочиває біля свого видатного тестя) була присутня на ексгумації. Коли на глибині 1,70 метра нарешті відкопали одиночне поховання, зроблене поспіхом навскіс, пані Наталя тихо промовила: «Аж тоді мій батько звільнився з тюрми».

Перепоховання здійснювали спільно з Товариством репресованих на найвищому міждержавному та духовному рівні. За домовленістю з Патріархом Філаретом, Президента Кирила Осьмака відспівували у величній красі Володимирського собору, а біля пам'ятника Тарасу Шевченку відбулося багатолюдне народне віче. Для поховання на Байковому кладовищі виділили дивовижне за своєю силою, сакральне місце — там, де спочивають Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гончар та Іван Миколайчук. 1 грудня 2007 року на могилі було освячено прекрасний пам'ятник — монументальний козацький хрест роботи видатного скульптора Миколи Малишка. Великий державний діяч повернувся в рідну землю, під опіку доньчиної любові, яка й досі плекає плани здійснити ще одну шляхетну місію — перевезти на Байкове до батька й прах своєї мужньої мами.