За плечима він мав кількарічний вишкіл у «Азові» і спортивну підготовку. Вже за кілька місяців повномасштабного вторгнення він став командиром взводу в Третій окремій штурмовій бригаді.

Брав участь у диверсійно-розвідувальних операціях, зокрема у н.п. Запорізької та Херсонської обл. У червні-липні утримував оборону з моментами проведення контратак у бік ворога поблизу міста Гуляйполе Запорізької області. Усі атаки ворога були успішно відбиті та проведено 5 контратак. Після успішного завершення Херсонської наступальної операції підрозділ Вадима Лисенкова передислокувався до міста Бахмут Донецької області.

24 листопада у ході запеклого бою відділення під командуванням Лисенкова змусило ворога відійти із захоплених ним позицій. Також протягом дня Вадиму Лисенкову вдалося врятувати 12 українських бійців з пораненнями різного ступеня тяжкості, евакуювавши їх з-під обстрілу та доставивши на точку евакуації через річкову переправу. Після евакуації поранених молодший сержант В. Лисенков повернувся на свою бойову позицію.

З моменту повномасштабного вторгнення став на захист оборони міста Ірпеня і села Козинці Бучанського району Київської області.

Загинув приблизно 4 березня під час виконання бойового завдання.

Нагороджений медаллю «ЗА ОБОРОНУ РІДНОЇ ДЕРЖАВИ», відзнакою «ОРДЕН ДОБРОВОЛЬЦЯ» (посмертно).

Рішенням Ірпінської міської ради Михайлу Бойченку присвоєно Почесне звання «ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА ІРПІНЬ» (посмертно).

Встановлено меморіальну дошку пам’яті Михайла Бойченка за адресою м. Буча, вул. Тарасівська 10 Б.

У тому ж році Олексій вступає до Національного транспортного університету на факультет менеджменту, логістики та туризму. Паралельно, не полишаючи бажання стати військовим, у 2020-му вступає до Кафедри військової підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, де розпочав навчання за фахом «Морально-психологічне забезпечення бойових дій».

У перший день повномасштабного військового вторгнення росії, будучи студентом, Олексій разом зі своїм товаришем долучаються до лав Добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади № 1, де виконував бойові завдання з оборони Київщини.

Батько Олексія Казімір Костянтин Андрійович згадує: «У повсякденному житті Олексій був дуже відкритою людиною, мав багато друзів, завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто потрапив у біду. Цікавився музикою, непогано водив автомобіль, вивчав англійську мову, розбирався в техніці. Любив комп’ютерну техніку, ходив на комп’ютерні курси, збирався ці знання використовувати в подальшому житті. У його планах було продовжити навчання закордоном…

Олексій був дуже надійним. Якщо він про щось із кимось домовився або щось пообіцяв — завжди дотримував своє слово. Був життєрадісним та оптимістично налаштованим. Любив подорожувати, рибалити. Коли почався повномасштабний наступ рф, Олексій без вагань долучився до захисту рідної країни».

Загинув 4 березня 2022 р. на трасі Житомир-Київ, неподалік Стоянки. Похований у селі Захарівці Хмельницької області. 

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України нагороджений відзнакою «За заслуги перед Збройними Силами України» (посмертно), медаллю «ЗА ОБОРОНУ РІДНОЇ ДЕРЖАВИ» (посмертно).

Рішенням Ірпінської міської ради Олексію Казіміру присвоєно Почесне звання «ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА ІРПІНЬ» (посмертно).

"Книга Пам’яті Ірпінської громади" 

Разом із братом Костянтином на початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов захищати Україну.

Хлопці служили в самохідній артилерійській батареї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, захищали Київ, Харків, Лиман, Бахмут.

Старші солдати Віктор та Костянтин Кравченки загинули 23 грудня 2022 року під час артилерійського обстрілу на Херсонщині.

Віктору було 24 роки, Костянтину – 26 років. Костянтин і Віктор були єдиними дітьми у батьків.

Захищаючи Батьківщину, загинув 02.02.2023 року під Соледаром.

Денис був дуже дружелюбним,чуйним,завжди йшов першим на допомогу і ніколи не кидав у біді своїх друзів і рідних. Денис - боєць  за справедливість,саме тому і не зміг триматись осторонь  війни. У свої 23 роки  він віддав життя заради нашої свободи.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Провулок, де проживав Денис, перейменований на честь загиблого Героя – Бондаря Дениса.

Змінивши студентську авдиторію на окопи, Артем боронив країну в складі 12-ої бригади спеціального призначення «Азов». Служив у мінометному взводі спеціального призначення (на бронетранспортерах) 2-го батальйону спеціального призначення.

«Артем з дитинства займався бальними танцями, потім чотири роки – футболом, байдарками та гітарою. Навіть вступив до музичного училища, але не закінчив. В школі виступав на всіх концертах та конкурсах, міг брати участь в шістьох із восьми номерах. Брав участь у багатьох олімпіадах. Син має багато дипломів та нагород. У Артема є диплом І ступеня регіонального рівня за перемогу у Всеукраїнській грі «Соняшник». Десь з 13-ти років цікавився політикою, якийсь час мав бажання стати політологом. Син ще з юних років проявляв неабияку цікавість і любов до звичаїв українців, історії України, глибин і традицій свого роду та козацької легендарної слави», – розповіла мама Лілія.

Загинув під час штурму ворожих позицій поблизу селища Діброва Луганської області. 

Свій останній бій захисник прийняв 8 листопада 2023 року. Воїну назавжди 20 років. Поховали захисника на кладовищі Святого Миколая рідного міста.

Посмертно Артем нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю ПЦУ «За жертовність і любов до України».

Під час навчання в університеті проявив свою творчу обдарованість. Вже на першому курсі Руслан очолив команду КВК «7 5’nizz» як капітан команди під псевдонімом Kosmos. Талановитий автор і виконавець на сцені, вивів команду «7 5’nizz» у вищу лігу. Далі – більше, очоливши  збірну команду НТУ, Kosmos здобув славу найкращого капітана команди за 30 років існування КВК НТУ, яка запам’яталась всім, хто хоч раз бачив її виступ на сцені.

Коли в країну прийшла повномасштабна війна, Руслан одним із перших добровільно мобілізувався. 28 лютого 2022 року він приєднався до лав 205-го батальйону 241-ї окремої бригади територіальної оборони. Спершу захищав рідний Київ, потім воював за Бахмут і на Харківщині. Він мав позивний "Космос", був командиром роти вогневої підтримки батальйону, дослужився до звання лейтенанта.

Чоловіка згадують як щиру, добру людину, він завжди знаходив привід для жартів і посмішки, сам радів життю і підтримував друзів у складні хвилини.

Указом Президента України нагороджений орденом «Богдана Хмельницького»III ступеня (посмертно), військовим званням капітана (посмертно).

Після школи Дмитро став студентом Національного Транспортного Університету, куди вступив у 2010 році на спеціальність “Автомобільні дороги та аеродроми”. Вже у 2014-му він тримав у руках диплом з відзнакою – перший із багатьох досягнень, якими він ніколи не хвалився. Але на цьому його прагнення до знань не завершилося. Згодом він здобув і диплом магістра, також з відзнакою. Дмитро ніколи не зупинявся на досягнутому – це було частиною його натури.

Під час навчання він встигав віддавати частинку себе іншим. У 2012 році Дмитро був волонтером на Euro2012, де завдяки своїй невгамовності, кмітливості та гострому розуму виріс до керівника кількох торгових точок. Але це була лише перша сходинка його шляху допомоги людям.

З зими 2021 року Дмитро почав віддавати частинку себе в буквальному сенсі – він став донором плазми і залишався ним до останніх місяців свого життя. Черкаси, Київ, Дніпро – де б він не опинявся, завжди знаходив час здати плазму або кров. Навіть коли виходив із небезпечних зон, перша його думка була про те, як би швидше дістатися до пункту здачі крові. Бо він знав: колись вона врятує комусь життя. І вже врятувала багатьом. На його рахунку більше 30-ти донацій.

Дмитро завжди поспішав жити. Він любив, пробував, цікавився всім навколо. Він ніколи не брався за роботу, поки не дізнавався про неї абсолютно все. Після кількох спроб знайти своє призвання він влаштувався у фірму “ГлавШляхБуд” у Черкасах. Ця робота припала йому до душі більше за всі інші. Він працював, думав, творив, але точно не сидів на місці. Він взагалі ніколи не сидів на місці — ще з малих років. А це виявилося безцінною рисою для його кар’єри.

Діму завжди цінували за його гострий розум та бездоганну логіку, за вміння побачити прогалини в розрахунках, виправити помилки у формулах чи поділитися знаннями, відсутність яких у колег його щиро дивувала. Власними силами він виріс до керівної посади у відділі тендерів, де його досягнення набували все більших обертів. У 2021 році він здобув рекордну для компанії кількість тендерів на мільйони гривень! Щастю компанії та самого Дмитра не було меж…

Але 24 лютого 2022 року сталося повномасштабне вторгнення, що перекреслило майже все. Звичне життя зупинилося, і в пріоритеті стала боротьба за виживання. Щойно вся сім’я зібралася докупи, Дмитро, не вагаючись ні секунди, пішов у територіальну оборону Київської області. Він не міг інакше – захищати і допомагати було частиною його суті.

У квітні 2024 року він вступив до лав ГУР та став рекрутом. Це було його останнє рішення заради збереження людей, свого народу, свободи своєї країни… Він хотів подарувати своєму синові країну, в якій не треба ховатися в підвалах та боятися за життя.

Вже на початку серпня він вийшов на своє перше з багатьох завдань. Декілька разів йому вдавалося оминути смерті, вберегтися від мін, проте не вдалося зберегти найголовніше — життя. Йому навіть не дали можливості його вберегти. Його життя забрали окупанти та їхній FPV-дрон на запорізькому напрямку, неподалік села Лук’янівське.

13 квітня 2025 року дуже різко завершилося життя воїна, побратима… Батьки втратили старшого сина, брата та сестра старшого брата, а син Семен – батька…

Ми не можемо знати, що чекає на людей після смерті, проте надіємося, що він більше не відчуває того болю, який довелося пережити. Можливо, його місія у цьому тілі була виконана… Ми не знаємо, проте пам’ятаймо його вчинок та відданість Україні. Слава Герою!»

Його військовий шлях розпочався у 2020 році зі строкової служби, а вже у серпні 2021 року він підписав контракт зі Збройними Силами України. Проходив службу в 93-й окремій механізованій та 3-й окремій штурмовій бригадах. З березня 2025 року Антон (позивний «Акула») служив солдатом у складі спеціального підрозділу KRAKEN.

Антон мав витривалий характер та потужний дух, загартованим спортом з дитинства. Його воля була сильнішою за обставини: навіть попри тяжке поранення та металеві штифти в хребті, він свідомо прийняв рішення повернутися до служби і продовжити захист Батьківщини.

Висловлюємо найщиріші співчуття рідним, близьким та побратимам Антона. Його подвиг, відданість та самопожертва назавжди залишаться в нашій пам’яті.