АЙВАЗОВ ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1934-2012)

«Будувати тунелі — означає прокладати надійні шляхи там, де інші бачать лише суцільну стіну порід. Це робота, яка залишається поколінням».

Визначний спеціаліст у галузі тунелебудування, доктор технічних наук, професор, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Він належить до когорти тих постатей нашої Альма-матер, чиє ім'я десятиліттями слугувало синонімом найвищої професійної майстерності, а життєвий шлях став еталоном відданості інженерній справі. Юрій Миколайович Айвазов був не просто науковцем, а справжньою легендою КАДІ-НТУ, якого знали й глибоко поважали абсолютно всі покоління студентів та колег.

Професійна та наукова доля Юрія Миколайовича нерозривно пов'язана з нашим університетом. Як випускник КАДІ 1962 року, він здобув вищу освіту за напрямами будівельних конструкцій та будівництва підземних споруд. Свою практичну інженерну діяльність розпочав у Київметробуді, згодом працював старшим науковим співробітником у науково-дослідних інститутах Академії будівництва і архітектури УРСР, а з 1963 року повністю присвятив себе рідному інституту, де пройшел шлях до професора та завідувача секції тунелів на кафедрі мостів і тунелів. Паралельно виступав головним науковим консультантом ВАТ «УкрНДІпроектстальконструкція ім. Шимановського».

Область його наукових інтересів охоплювала найскладніші прикладні проблеми механіки підземних споруд. Юрій Айвазов запропонував унікальну модель розрахунку оправ підземних споруд, яка комплексно враховувала їхні конструктивні особливості, реальні властивості гірських порід та технологічні фактори. Його фундаментальні теоретичні розробки знайшли безпосереднє практичне впровадження у проєктуванні та будівництві односклепінних станцій метрополітену у Санкт-Петербурзі, складних мисових тунелів Байкало-Амурської магістралі (БАМу) та багатьох інших стратегічних підземних споруд. За розробку та впровадження нових ресурсозберігаючих і техногенно безпечних технологій будівництва тунелів і метрополітенів в Україні Юрій Миколайович був удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки.

В університетській пам'яті Юрій Миколайович назавжди залишився як один із найсуворіших, але водночас найулюбленіших і найсправедливіших педагогів. Як провідний фахівець у галузі тунелебудування, якого запрошували консультувати на найскладніші об'єкти, він залишався людиною глибокої душі та честі. Особливою, знаковою сторінкою його життя була багаторічна міцна чоловіча дружба з Олександром Олеговичем Рассказовим — цей союз двох світлих розумів став справжнім уособленням шляхетних традицій та внутрішньої духовної єдності КАДІ/НТУ. 

Студенти згадують Юрія Миколайовича Айвазова як найкращого викладача у своєму житті — вимогливого професіонала, який умів передати не просто суху теорію, а справжню життєву мудрість та інженерний код поколінь. Його титанічна праця та науковий спадок назавжди заклали міцне осердя нашого вишу.

АНДРУСЕНКО ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1902-1977)

«Сувора логіка конструювання двигунів народжується на стику залізничного гарту, важкої заводської практики та сміливого наукового пошуку, який перші професори нашого інституту закладали в мислення транспортних інженерів».

Життєвий, науковий та конструкторський шлях доктора технічних наук, професора Петра Івановича Андрусенка є основою академічної та інженерної слави нашого університету. Він народився 26 січня 1902 року у Кременчуці в родині службовця. Свій професійний шлях розпочав у Кременчуцькому залізничному технікумі, який закінчив у 1921 році. Для глибокого практичного знайомства з технікою паралельно з навчанням працював кочегаром на паровозі, а згодом — помічником машиніста та машиністом поїзда у депо «Жовтень».

У 1926 році він вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту на престижну спеціальність «Автотракторобудування». Після випуску Петро Іванович успішно поєднував викладацьку діяльність із масштабною практичною роботою на Харківському тракторному заводі (ХТЗ), де обіймав посади начальника конструкторського бюро та завідувача сектору нового проєктування. Його першим історичним тріумфом став 1933 рік, коли за його безпосередньої участі на ХТЗ був створений перший вітчизняний тракторний дизельний двигун.

Під час Другої світової війни Петро Іванович працював конструктором на Сталінградському тракторному, а згодом очолював моторно-конструкторське бюро на Алтайському тракторному заводі. В екстремальних та суворих умовах евакуації він розробляв унікальні системи пуску танкових дизелів в умовах наднизьких температур. У 1943 році, відразу після визволення Харкова, він був призначений головним конструктором ХТЗ, де очолив проєктування нового тракторного дизеля, та того ж року успішно захистив кандидатську дисертацію.

У 1946 році Петро Іванович вступив до докторантури Академії наук УРСР у Києві та розпочав свою викладацьку діяльність у КАДІ на посадах доцента, а згодом — професора. Він виступив фундатором та першим очільником кафедри двигунів і теплотехніки. Провівши ґрунтовні наукові дослідження нових систем паливоподачі, у 1956 році захистив докторську дисертацію.Наукові інтереси професора Андрусенка випереджали свій час: теорія газових турбін, інерційних стартерів, перших електротракторів, паливних насосів розподільного типу та оригінальних конструкцій роторно-поршневих двигунів. Він залишив солідне наукове портфоліо, яке налічує понад 100 наукових праць, 4 монографії, 26 авторських свідоцтв та 9 іноземних патентів. Як керівник потужної наукової школи, Петро Іванович підготував 19 кандидатів та 3 докторів технічних наук, заклавши міцні стандарти інженерної освіти НТУ.

БІДНЯК МИХАЙЛО НЕСТОРОВИЧ (1936-2017)

«Розвиток сучасної управлінської думки на транспорті починався із залізобетонного математичного моделювання та сміливого впровадження перших обчислювальних машин в освітній простір нашого інституту».

Життєвий та науковий шлях доктора технічних наук, професора Михайла Несторовича Бідняка є прикладом випередження часу в інженерній та управлінській науці України. Він народився 28 вересня 1936 року в Дніпропетровську. Після проходження строкової служби в лавах армії, у 1958 році вступив на автомобільний факультет КАДІ, з яким назавжди пов'язав наступні шість десятиліть своєї праці. У 1966 році він повернувся до альма-матер як аспірант, а у 1969 році успішно захистив кандидатську дисертацію, послідовно пройшовши всі науково-педагогічні етапи від асистента до професора.

Михайло Несторович виступив справжнім новатором у сфері автоматизації та впровадження інформаційних технологій у навчальний процес. Саме він став організатором одного з перших у вищій школі обчислювальних центрів на базі перших радянських ЕОМ серій «Мир» та «Мінськ». Протягом 1971–1974 років він очолював кафедру обчислювальної математики, закладаючи залізобетонний цифровий фундамент для майбутніх поколінь українських інженерів.

Визначальним етапом діяльності професора Бідняка стало створення у 1976 році профільної кафедри «Організація і управління» (нині — кафедра менеджменту). Протягом сорока одного року він залишався її безмінним завідувачем, вибудувавши унікальну освітню траєкторію підготовки управлінських кадрів для дорожньо-транспортного комплексу країни. Його фундаментальні наукові розробки у сфері моделювання складних транспортних систем отримали широке визнання та були відзначені почесним званням Заслуженого працівника транспорту України.

Головним здобутком Михайла Несторовича став колосальний особистий внесок у формування наукової еліти вишу. Під його безпосереднім керівництвом було підготовлено та успішно захищено понад 50 кандидатських дисертацій. Створена ним потужна наукова школа продовжує активно розвиватися, а його учні сьогодні очолюють великі транспортні підприємства та наукові підрозділи по всій Україні, зберігаючи академічні традиції свого наставника.

БОРТНИЦЬКИЙ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1937-2020?)

«Досвід інженера формується не в затишних кабінетах, а на суворому виробництві та в унікальних закордонних місіях, де українська технічна школа доводить свій світовий рівень».

Життєвий та науково-педагогічний шлях професора Павла Івановича Бортницького є взірцем бездоганного служіння своїй професії, якому він присвятив 64 роки свого життя. Він народився 2 грудня 1937 року на Житомирщині в багатодітній селянській родині. Прагнення до глибоких технічних знань привело його у 1956 році до Київського автомобільно-дорожнього інституту. У 1961 році, отримавши диплом інженера-механіка за спеціальністю «Експлуатація автомобільного транспорту», Павло Іванович вирушив здобувати перший серйозний виробничий досвід у Камчатському військово-будівельному управлінні. В екстремальних та суворих умовах він пройшов шлях від начальника автоколони до головного механіка управління механізації.

Набутий капітальний практичний досвід став міцним підґрунтям для його повернення до наукової роботи в стінах КАДІ. У 1965 році він вступив до аспірантури під керівництвом доцента Є. І. Борзаковського. Його глибокі дослідницькі розробки були присвячені обґрунтуванню тягових розрахунків автомобілів, що завершилися успішним захистом кандидатської дисертації у 1972 році.

З цього часу розгорнулася його багаторічна науково-педагогічна діяльність в університеті. Павло Іванович послідовно пройшов академічні етапи асистента, старшого викладача, доцента, а згодом обійняв відповідальну посаду заступника декана автомобільного факультету. Особливою та яскравою сторінкою його біографії став період 1983–1986 років, коли він перебував у тривалому закордонному відрядженні в Республіці Нікарагуа. Вільно володіючи іспанською мовою, Павло Іванович розробляв та читав складні інженерні курси для іноземних студентів, представляючи КАДІ на міжнародній арені.

Протягом тривалого часу Павло Іванович обіймав посаду професора та заступника завідувача кафедри технічної експлуатації автомобілів та автосервісу. Він забезпечував викладання таких фундаментальних дисциплін, як «Технічна експлуатація автомобілів», «Охорона праці в галузі» та «Ресурсозбереження на транспорті». Професор Бортницький є автором понад 100 наукових та навчально-методичних праць, серед яких — фундаментальний підручник «Охорона праці на автомобільному транспорті», що став базовим для багатьох поколінь студентів. Під його безпосереднім керівництвом успішно підготувалися аспіранти, продовжуючи справу свого наставника в дорожньо-транспортній галузі України.

ВАРВАК ПЕТРО МАРКОВИЧ (1907-1979)

«Точність інженерного розрахунку та математичне моделювання складних споруд починаються із залізобетонної методології опору матеріалів, яку перші вчені нашого інституту передавали з рук до рук своїм наступникам».

Життєвий та науковий шлях доктора технічних наук, професора Петра Марковича Варвака є основою академічної та літописної слави нашого університету. Він народився у травні 1907 року в Бердичеві. Свій трудовий шлях розпочав у середині 1920-х років помічником слюсаря — практичний досвід роботи з металом у залізничних майстернях визначив його інтерес до прикладних наук та привів до Київського політехнічного інституту.

Здобувши диплом інженера, Петро Маркович успішно поєднував практичну діяльність інженера-проєктувальника складних будівельних конструкцій із фундаментальними теоретичними дослідженнями в стінах Академії наук України. У 1935 році він захистив кандидатську дисертацію, а в повоєнному 1948 році здобув науковий ступінь доктора технічних наук.

Очоливши щойно створену в КАДІську епоху кафедру опору матеріалів, професор Варвак розробив унікальну методику викладання дисципліни, яка поєднувала високу математичну точність із практичною наочністю. Він заснував в інституті новий науковий напрям, присвячений розрахунку складних тонкостінних конструкцій. Його фундаментальні праці з розробки та впровадження «методу сіток», опубліковані на межі 1940-х та 1950-х років, відкрили нові можливості для проєктування доріг, мостів і транспортних споруд.

Головним досягненням Петра Марковича стало виховання плеяди українських вчених. Його першими аспірантами, які успішно захистилися у 1956 році, стали випускники інституту П. В. Боровський та П. І. Сорокін. На кафедрі під керівництвом професора сформувався потужний науковий колектив, до якого увійшли відомі дослідники: В. Корунський, Г. Пропастіна, О. Рябов, В. Шевченко, В. Піскунов, О. Рассказов, І. Бузун. Вони успішно продовжили глибокі дослідження у сферах коливань тонких пластин та стійкості архітектурних оболонок. Загалом Петро Маркович підготував 30 кандидатів наук, а четверо його вихованців згодом захистили докторські дисертації.

Результатом цієї спільної багаторічної праці став фундаментальний «Довідник з теорії пружності», виданий у 1971 році у співавторстві з учнями кафедри, що став основним посібником для багатьох поколінь інженерів-будівельників. Професор Варвак залишив глибокий науковий спадок, який налічує 6 фундаментальних монографій та майже 500 наукових статей. Створений ним науковий семінар протягом багатьох років залишався всеукраїнським центром тяжіння для провідних фахівців та молодих дослідників транспортної галузі. Його внесок у створення теоретичної бази будівельної механіки залишається фундаментом сучасного інженерного авторитету НТУ.

ВАСИЛЕНКО АНДРІЙ ОВЕР'ЯНОВИЧ (1891-1963)

«Становлення транспортного й сільськогосподарського машинобудування трималося на глибинному розумінні виробничої практики, де кожен новий комбайн чи винайдений метод рентгенографії металу закладали технічну незалежність країни».

Життєвий та академічний шлях дійсного члена (академіка) Академії наук УРСР Андрія Овер’яновича Василенка є уособленням найвищих стандартів вітчизняної інженерної еліти. Він народився у листопаді 1891 року в селі Біленьке на Запоріжжі в багатодітній селянській родині. У 1911 році вступив до Київського політехнічного інституту, успішно поєднуючи навчання з каторжною практичною роботою на київських заводах. Уже в роки Першої світової війни молодий інженер проєктував автоматичні цехи на Куренівці, а згодом організував великі ремонтні майстерні у Святошині, які стали базою для нового заводу сільгоспмашин — його технічним керівником він залишався до 1921 року.

Андрій Овер’янович володів винятковим талантом поєднувати фундаментальну науку з вирішенням критичних виробничих завдань. Коли постало стратегічне державне завдання налагодити випуск першого вітчизняного зернозбирального комбайна на запорізькому заводі «Комунар», саме він очолив конструкторське бюро, яке успішно виконало цей складний інженерний виклик. У 1930-х роках під його безпосереднім керівництвом були розроблені перші комбіновані сівалки та бурякопідіймачі, впровадження яких він особисто координував на найбільших заводах Одеси, Харкова та Миколаєва. Напередодні Другої світової війни вчений запропонував інноваційні методи дослідження руху зерна в молотарках за допомогою рентгенографії та розробив перші системи пошарового обробітку ґрунту.

Під час війни, перебуваючи в евакуації в Алма-Аті, Андрій Овер’янович очолював секцію механізації сільського господарства Казахстану, розробляючи засоби малої механізації та координуючи виробництво деталей для двигунів. У 1944 році, вже як член-кореспондент Академії наук УРСР, він повернувся до визволеного Києва і на базі невеликої лабораторії з п'ятьма співробітниками розгорнув потужну самостійну Лабораторію машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки АН УРСР, яка згодом виросла у фундаментальний Інститут машинознавства і автоматики АН УРСР. Його видатні дослідницькі результати отримали найвище визнання: у 1948 році він був обраний академіком АН УРСР.Паралельно з титанічною працею в Академії наук, академік Андрій Василенко здійснював значну викладацьку та науково-методичну роботу, закладаючи міцні основи для становлення машинобудівних кафедр нашого інституту. Андрія Овер’яновича не стало у липні 1963 року, він похований на Байковому цвинтарі в Києві. Його конструкторські рішення, створені академічні інститути та наукові розробки назавжди залишаються непохитним фундаментом і гордістю нашої альма-матер.

ВЕРИЖЕНКО ЄВГЕН ПЕТРОВИЧ (1920-1997)

«Масштабна розбудова нових навчальних корпусів, сучасних лабораторних центрів та студентських містечок заклала той міцний матеріально-технічний фундамент, який упродовж десятиліть забезпечує високий рівень підготовки інженерних кадрів країни».

Життєвий та науково-педагогічний шлях доцента Євгена Петровича Вериженка став символом грандіозного розквіту та масштабної розбудови нашого університету, якому він присвятив двадцять п'ять років свого ректорського служіння. Він народився наприкінці серпня 1920 року в Києві. Його навчання в інженерно-будівельному інституті перервала війна: з третього курсу він був мобілізований на фронт. Євген Петрович проходив службу як військовий технік, займаючись стратегічним відновленням зруйнованих доріг та військових мостових переходів під час оборони Сталінграда та у складі Першого Українском фронту.

Після завершення війни він продовжив навчання в Одесі, а у січні 1947 року розпочав свою тривалу науково-педагогічну діяльність у стінах КАДІ. Його кандидатська дисертацію була присвячена складному дослідженню стійкості мостових арок. В інституті вчений послідовно пройшов усі академічні етапи: від асистента до завідувача кафедри, декана факультету та керівника закладу.

Ставши ректором, Євген Петрович Вериженко розгорнул титанічну роботу зі створення фундаментальної матеріально-технічної та соціальної бази інституту, перетворивши його на один із найпотужніших технічних центрів країни. Під його безпосереднім керівництвом було проведено капітальну реконструкцію головного навчального корпусу, зведено новий великий лабораторний корпус, побудовано студентські гуртожитки № 2, № 3 та № 4, а також сучасний навчально-спортивний комплекс із басейном. Особливою гордістю його ректорської епохи стало створення університетського оздоровчого табору «Плюти», який став улюбленим місцем відпочинку багатьох поколінь студентів та викладачів вишу.

Як далекоглядний стратег вищої технічної школи, Євген Петрович ініціював потужне зміцнення наукових шкіл закладу, залучаючи до викладання провідних вчених епохи. У цей період під керівництвом професорів В. О. Большакова, Г. Б. Безбородової, К. Є. Долганова та Я. В. Хом’яка розгорталися передові дослідницькі напрями. Вериженко активно впроваджував практичний зв'язок навчання з виробництвом: за його керівництва було відкрито філії інституту у Луцьку й Кам’янець-Подільському, а також організовано вечірні лекційні курси безпосередньо на базі знаменитого київського заводу «Арсенал». За його ініціативи КАДІ став одним із перших вишів країни, де розпочалася цифровізація: для студентів було придбано та встановлено перші електронно-обчислювальні машини «МИР-1» та «МИР-2».

Євген Петрович приділяв виняткову увагу практичній підготовці інженерів та залученню студентства до вирішення реальних господарських завдань. Унікальною сторінкою історії став міський автобусний маршрут № 3, повністю укомплектований студентами старших курсів як водіями та технічним персоналом. Студентські загони КАДІ оперативно залучалися до ліквідації наслідків стихійних лих та масштабних відновлювальних робіт у Ташкенті та Кіровокані. Крім того, професор Вериженко очолював Федерацію мотоспорту УРСР [sports], зробивши інститут головним всеукраїнським центром проведення студентських мотокросів.Поєднуючи керівництво університетом із роботою на посаді очільника Ради ректорів Києва, Євген Петрович не припиняв активної дослідницької роботи. На рідній кафедрі будівельної механіки під його керівництвом було створено спеціалізований клас аналогових ЕОМ. Професор Вериженко виступив співавтором фундаментального підручника «Статика споруд», який витримав чотири перевидання, був перекладений іноземними мовами й став базовим для багатьох поколінь інженерів-будівельників. Євгена Петровича не стало у 1997 році, але зведена ним інфраструктура, засновані напрями та його будівничий масштаб залишаються непохитним фундаментом і гордістю Національного транспортного університету.

ГЕРЦРІКЕН СОЛОМОН ДАВИДОВИЧ (1901-1961)

«Фундаментальна наука в технічному університеті починається не з сухих формул, а з унікальних фізичних винаходів та розробок, які перші професори закладали в основу мислення майбутніх інженерів».

Життєвий та науковий шлях доктора фізико-математичних наук, професора Соломона Давидовича Герцрікена є справжньою гордістю та золотою сторінкою нашої академічної історії. Він народився у 1901 році в родині аптекаря. Його вища освіта розпочалася в Одеському політехнічному інституті, а у 1922 році він продовжив навчання на фізико-математичному факультеті Київського інституту народної освіти, де згодом успішно закінчив аспірантуру. Його перша наукова праця побачила світ у 1927 році в «Українських фізичних записках».

У 1930-х роках Соломон Давидович очолив відділ рентгенофізики в Інституту фізики АН УРСР, а у 1940 році заснував профільну кафедру рентгенометалофізики в Київському державному університеті. Визначним практичним досягненням ученого став винахід у 1934 році берилієвого скла, прозорого для м'яких рентгенівських променів, що дозволило вперше налагодити вітчизняне виробництво запаяних рентгенівських трубок. Захистивши кандидатську, а у 1939 році — докторську дисертацію, він здобув вчене звання професора. Під час Другої світової війни в евакуації очолював кафедру фізики Свердловського університету.

У 1944 році Соломон Давидович повернувся до визволеного Києва і виступив фундатором та першим завідувачем кафедри фізики у щойно створеному Київском автомобільно-дорожньому інституті (КАДІ). Його глибокі дослідження дифузії в металах, виникнення та рухливості дефектів кристалічної решітки стали міцною теоретичною базою викладання фізичних дисциплін для перших поколінь інженерів-транспортників.

Він розробив оригінальний прилад — дилатометр, а у 1960 році опублікував першу унікальну монографію про дифузію в металах і сплавах у твердій фазі, яка стала настільною книгою для фахівців у галузі металофізики по всьому світу. Соломона Давидовича Герцрікена не стало у 1961 році, але створена ним наукова та викладацька база залишається непохитним фундаментом сучасного освітнього авторитету НТУ.

ГІХМАН ЙОСИП ІЛЛІЧ (1918-1985)

«Вища математика в повоєнному інституті трималася на фронтовій загартованості та академічній бездоганності вчених, чиї відкриття випереджали світову науку, а лекції викарбовували точність мислення нових поколінь інженерів».

Життєвий та науковий шлях члена-кореспондента Академії наук України, професора Йосипа Ілліча Гіхмана є прикладом колосальної духовної сили та відданості справі. Він народився 26 травня 1918 року. Закінчивши Київський державний університет під керівництвом видатного академіка М. Боголюбова, молодий дослідник підготував фундаментальну кандидатську дисертацію. Проте у червні 1941 року її офіційний захист скасували через початок війни.

Опинившись у лавах діючої армії, у 1942 році під час військової перепідготовки в Ташкенті він зустрів академіка В. Романовського. Вражений глибиною та точністю праці молодого офіцера, академік наполіг на негайному скликанні ради. Так, посеред війни, Йосип Ілліч став кандидатом наук і з дипломом одразу повернувся на передову. Він пройшов найважчі бої під Сталінградом як командир мінометного взводу, зазнав тяжкого поранення і був нагороджений орденом Вітчизняної війни.

У грудні 1945 року демобілізований капітан Гіхман очолив кафедру вищої математики КАДІ, з перших днів повернувши в студентські аудиторії високі стандарти академічної науки. Його подальша дослідницька діяльність принесла йому світове визнання: працюючи над теорією випадкових процесів, Йосип Ілліч здійснив відкриття планетарного масштабу у сфері стохастичних диференціальних рівнянь паралельно з японським математиком Кійосі Іто. Захистивши докторську дисертацію, професор Гіхман у легендарному тандемі з А. Скороходом створив фундаментальну серію підручників і монографій, які згодом були перекладені та видані в 11 країнах світу, зокрема в США, Великій Британії та Німеччині.

З 1966 року професор Гіхман розбудовував математичну науку на Сході України, очоливши профільну кафедру в Донецькому державному університеті. Там він заснував знамениту Донецьку наукову школу з теорії ймовірностей, яка виховала 5 докторів та понад 50 кандидатів наук, та організував авторитетний міжнародний збірник «Theory of Stochastic Processes», який і сьогодні видається англійською мовою. Його видатний внесок у науку був відзначений Державною премією України.

Професор Гіхман володів унікальним, легендарним викладацьким стилем: його лекції завжди завершувалися секунда в секунду з фінальним дзвоником, а послухати його філігранні пояснення приїздили колеги з інших вишів столиці. Поза межами формул він дивував співрозмовників колосальною ерудицією в історії та мистецтві. На його кафедрі завжди панувала особлива, шляхетна атмосфера. Щороку 26 травня, на його день народження, родина відкривала двері дому для всієї наукової спільноти, де головною прикрасою столу незмінно була свіжа полуниця, яку рідні спеціально везли з Криму.

30 липня 1985 року Йосип Ілліч Гіхман пішов із життя після тривалої хвороби. Він залишався людиною кришталевої академічної точності, інтелігентності та шляхетності. Його науковий та людський спадок назавжди залишається непохитною основою та гордістю нашої альма-матер.

ГУЛЯЄВ ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ (1938–2024)

«Масштаб сучасної транспортної науки виходить далеко за межі земних автошляхів — він викарбовується у складних математичних моделях орбітальних польотів та космічних технологій, які наші професори створювали для світової індустрії».

Життєвий та науковий шлях доктора технічних наук, професора Валерія Івановича Гуляєва став символом виходу української академічної спільноти на глобальну космічну арену. Його багаторічна бездоганна діяльність сформувала фундаментальну базу для розвитку сучасної прикладної математики й механіки. Протягом тридцяти років, з 1994 по 2024 рік, Валерій Іванович залишався безмінним завідувачем кафедри вищої математики нашого університету.

За десятиліття плідної науково-педагогічної роботи професор Гуляєв виховав сильну школу вчених високої кваліфікації, підготувавши 4 докторів та 59 кандидатів технічних і фізико-математичних наук. Його викладацька праця відзначилася глибокою академічною спадкоємністю: шестеро його прямих вихованців сьогодні продовжують активну дослідницьку справу в стінах НТУ, а його учениця, доктор технічних наук Н. В. Шлюнь, прийняла естафету наставника й нині очолює кафедру вищої математики університету.

Наукові інтереси Валерія Івановича охоплювали складне коло фундаментальних завдань у галузі небесної механіки. Він розробляв унікальні великогабаритні конструкції, що здатні трансформуватися безпосередньо в умовах орбітального польоту, та розв'язував критичні задачі динаміки космічних апаратів. Найвищим міжнародним визнанням його наукової грамотності стала масштабне співробітництво на початку 2000-х років: на пряме замовлення Європейського космічного агентства (ESA) колектив українських вчених під безпосереднім науковим керівництвом професора Гуляєва здійснював повний розрахунковий та науковий супровід нової європейської космічної антени на найскладніших етапах її запуску, розгортання та орбітальних маневрів.

Валерія Івановича Гуляєва не стало у 2024 році. Його всесвітньо визнані монографії, міжнародні космічні досягнення та сформована ним міцна математична база залишаються непохитним фундаментом і гордістю Національного транспортного університету.

ДАДЕНКОВ ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1911-1991)

«Становлення провідного транспортного університету країни починалося на перетині глибоких інженерних розрахунків та сувого фронтового досвіду, де перші дорожні магістралі будувалися з абсолютною математичною точністю».

Життєвий, науковий та державний шлях члена-кореспондента Академії наук України, професора Юрія Миколайовича Даденкова є наріжним каменем і початком літописної слави нашого університету. Він народився 15 жовтня 1911 року в місті Лубни на Полтавщині в шляхетній родині педагога. У 1933 році успішно закінчив Харківський автомобільно-дорожній інститут. Його дослідницький та інженерний талант розвивався стрімко: у 1936 році під науковим керівництвом видатного професора Олександра Бірулі він блискуче захистив кандидатську дисертацію. Розроблені ним аналітичні висновки та методики проєктування кривих на автомобільних дорогах виявилися настільки точними, що згодом увійшли до офіційних державних будівельних норм. Напередодні Другої світвої війни, у квітні 1941 року, Юрій Миколайович обійняв відповідальну посаду проректора ХАДІ з навчальної роботи.

З початком воєнних дій Юрій Миколайович перебував на передовій. Як головний інженер військово-дорожнього загону та начальник дорожньо-будівельних відділів фронтів, він брав безпосередню участь у найважчих оборонних та наступальних операціях під Сталінградом, на Кавказі та у складі 4-го Українського фронту. Набутий у надскладних умовах капітальний досвід швидкісного будівництва та екстремального відновлення доріг і мостів підтвердив його високий інженерний клас і сформував сильні управлінські якості лідера.

У 1944 році, одразу після визволення Києва, перед Юрієм Миколайовичем постало масштабне державне завдання — заснування та організація роботи Київського автомобільно-дорожнього інституту. Ставши його найпершим директором, він упевнено керував закладом протягом п'ятнадцяти років. Вчений буквально піднімав усю інфраструктуру вишу з повоєнних руїн, формував перші факультети, створював дослідні лабораторії та запрошував до викладання провідні наукові кадри епохи. Саме за його далекоглядного керівництва було закладено першу основу майбутнього спортивно-оздоровчого табору «Плюти», який став невід'ємною частиною університетського життя.Високий управлінський масштаб Юрія Миколайовича Даденкова був затребуваний на найвищому загальнодержавному рівні. З 1960 по 1973 роки він очолював Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, здійснивши масштабну модернізацію всієї системи вищої технічної школи республіки. За видатні наукові здобутки в галузі гідравліки відкритих русел та водопропускних споруд він був обраний членом-кореспондентом АН УРСР.

Попри високі державні пости, Юрій Миколайович залишався безмежно відданим нашому інституту. У листопаді 1973 року, одразу після завершення міністерської діяльності, він повернувся до рідних стін. Практично до останніх днів свого життя вчений працював тут професором-консультантом, забезпечуючи канонічну спадкоємність знань та щедро передаючи свій досвід новим поколінням викладачів.

Юрій Миколайович Даденков володів найвищою внутрішньою культурою адміністрування, глибокою ерудованістю та винятковими організаторськими здібностями. Як керівник, він шляхетно поєднував принципову вимогливість з уважним, прихильним ставленням до колег та студентства, завжди підтримуючи творчі та громадські ініціативи вишу. Юрій Миколайович пішов із життя 21 квітня 1991 року в Києві. Заснований ним університет, створені міцні наукові школи та закладені традиції назавжди залишаються живою основою історичної та академічної спадщини НТУ.

ДАНИЛЕНКО АРСЕНІЙ ІВАНОВИЧ (1900–1960)

«Становлення фундаментальних кафедр технічного вишу тримається на людях енциклопедичних знань, які приносили в студентські аудиторії повоєнних років досвід унікальних наукових відкриттів та найвищу культуру європейського мислення».

Життєвий та видатний науковий шлях доктора фізико-математичних наук, професора Арсенія Івановича Даниленка є основою академічної та інженерної слави нашого університету. Він народився 29 лютого 1900 року в селі Нова Басань Чернігівської губернії в родині службовця. Покликання до точних наук привело його на фізико-математичний факультет Київського університету, де він здобув фундаментальну вищу освіту та навчався в одних аудиторіях із майбутніми визначними фізиками ХХ століття — А. П. Александровим та В. М. Тучкевичем. Прагнення до постійного розвитку спонукало вченого до самостійного глибокого вивчення трьох європейських мов — англійської, німецької та французької.

Вагомим етапом його біографії стала робота в Українському рентгенорадіологічному та онкологічному інституті в Харкові на посаді завідувача фізичною лабораторією. Куратором його досліджень був один з основоположників ядерної фізики, професор К. Д. Синельников. Саме тут у творчому тандемі з В. М. Тучкевичем у 1934 році була опублікована їхня знаменита спільна наукова праця німецькою мовою в авторитетному міжнародному журналі, присвячена фотоефекту в напівпровідниках. У 1940 році Арсеній Іванович успішно захистив кандидатську дисертацію, присвячену вивченню верхньої межі бета-спектрів штучно-радіоактивних елементів.

Арсеній Іванович Даниленко пройшов суворий шлях через усю Другу світову війну, служачи командиром автомобільного відділення та радіотелеграфістом. Одразу після визволення Києва перед професором Даниленком постало відповідальне кадрове завдання — організація навчального процесу в щойно створеному Київском автомобільно-дорожньому інституті (КАДІ). Він став фундатором і першим завідувачем кафедри фізики, хімії і електротехніки, успішно керувавши підрозділом з 1946 по 1960 роки. У 1947 році він блискуче захистив докторську дисертацію, отримавши науковий ступінь доктора фізико-математичних наук та вчене звання професора.

Паралельно з роботою в КАДІ, професор Даниленко працював за сумісництвом старшим науковим співробітником лабораторії біофізики Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР, виступивши першим дослідником природної радіоактивності біологічних об'єктів в Україні. Його праці друкувалися за рекомендаціями видатних академіків Л. А. Орбелі, Л. В. Громашевського та Р. Є. Кавецького. Керівництво Академії наук надзвичайно цінувало вченого. У родинному архіві Даниленків досі зберігається особисте клопотання віцепрезидента АН УРСР, академіка Євгена Оскаровича Патона від 1950 року, де він наполегливо вимагав від київської влади надати професору квартиру, підкреслюючи, що його від'їзд завдасть значної шкоди українській науці. Окрему квартиру на Хрещатику вчений отримав лише у 1955 році.

Окрім титанічної науки, Арсеній Іванович володів дивовижним, глибоким духовним світом та унікальними мистецькими талантами. Маючи розкішний вокальний баритон, він свого часу закінчив вечірнє відділення Київської консерваторії. Проживаючи на Хрещатику, професор Даниленко щиро товаришував із видатним українським співаком Борисом Гмирею — на свята вони часто збиралися вдома й натхненно співали дуетом під особистість акомпанемент Арсенія Івановича на фортепіано. Вчений безмежно любив усе українське: незмінно носив вишиванки, віртуозно грав на сопілці, а свої академічні лекції читав виключно соковитою рідною мовою. Його фундаментальна праця «Природная бета-радиоактивность растений, животных и человека» стала настільною книгою для поколінь учених і витримала три перевидання вже після його смерті (у 1981, 1989 та 2007 роках) з передмовами провідних українських академіків.

Шляхетні академічні традиції Арсенія Івановича тривали в стінах інституту крізь покоління: його донька, Лариса Арсеніївна Даниленко, багато років працювала провідним викладачем на кафедрі теоретичної механіки КАДІ–НТУ пліч-о-пліч із професором О. О. Рассказовим. Життєвий шлях видатного вченого передчасно завершився 30 квітня 1960 року, він похований на Байковому кладовищі в Києві. Епітафія на його пам’ятнику від Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця зафіксувала його вічну славу: «Дорогому незабутньому вчителю, першому досліднику природної радіоактивності в Україні». Його ім'я та створена родинна викладацька династія назавжди залишаються надійним фундаментом і гордістю Національного транспортного університету.

ДМИТРІЄВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (1946-2021)

«Коли створюєш цифровий літопис університету, найбільшим відкриттям стають не гучні регалії у кабінетах, а спогади про великих керівників, чия щира вдячність, інтелігентність та дивовижне людське тепло назавжди знімали страх перед першим візитом і залишалися в пам'яті світлим променем».

Працюючи над цим проєктом, я щоразу переконуюся, що справжню історію нашої альма-матер творять особистості особливої духовної культури. Одним із моїх найтепліших і найщемливіших спогадів в університету залишається перша робоча зустріч із проректором з наукової роботи, професором Миколою Миколайовичем Дмитрієвим. Пам'ятаю, як сильно я тоді боялася йти до його кабінету, не знаючи, чого чекати. Проте Микола Миколайович зустрів мене з такою неймовірною щирістю, що весь страх миттєво зник. Він щиро дякував за роботу і делікатно торкнувся моїх рук — я досі згадую, які вони були теплі, просто притеплі, сповнені батьківського спокою та шляхетності.

За цим великим людським серцем стояв видатний науковий та інженерний гарт світового рівня. Микола Миколайович народився 3 вересня 1946 року в місті Городище на Черкащині. Вищу освіту здобув у Київському інституті інженерів цивільної авіації, де пройшов послідовні етапи академічного зростання від аспіранта до доцента, працюючи молодшим та старшим науковим співробітником. З 1984 по 1995 рік його діяльність була тісно пов’язана з Інститутом проблем матеріалознавства Академії наук України, де він очолював проблемну лабораторію, паралельно здійснюючи глибоку викладацьку роботу.

У 1995 році професор Микола Миколайович Дмитрієв розпочав свою постійну діяльність у Національному транспортному університеті. Маючи унікальний авіаційний досвід, він виступив фундатором, деканом-засновником та першим завідувачем кафедри «Аеропорти», започаткувавши абсолютно новий, стратегічний напрям підготовки інженерних кадрів для повітряного транспорту України.

Його колосальний організаторський талант та висока професійна грамотність визначили новий етап у житті всього вишу: у 2000 році він обійняв відповідальну посаду проректора з наукової роботи НТУ. Протягом понад двох десятиліть на цій посаді Микола Миколайович впевнено керував дослідницькою діяльністю університету. Важливою віхою цього періоду стала його капітальна праця в рамках нашого Науково-дослідного інституту (НДІ), де він працював у міцному творчому тандемі з професором Анатолієм Федоровичем Корпачем. Їхня спільна координація масштабних розробок вивела науковий потенціал інституту на принципово новий рівень, шляхетно поєднуючи велику адміністративну працю з розвитком рідної кафедри та активною діяльністю в Транспортній академії України.

Як видатний науковець у галузі надійності машин та споруд, Микола Миколайович Дмитрієв став засновником потужної наукової школи з теплової діагностики. Його унікальні розробки дозволили впровадити в інженерну практику методи неруйнівного, безконтактного контролю стану конструктивних елементів та аеродромних покриттів за допомогою сучасних тепловизійних засобів, що суттєво підвищило безпеку експлуатації злітно-посадкових смуг та всієї авіаційної інфраструктури України.

Визнання Миколи Миколайовича на загальнодержавному рівні було беззастережним. Понад тридцять років він присвятив розбудові Транспортної академії України, пройшовши шлях від Головного вченого секретаря до її Віцепрезидента. Він очолював експертні ради Вищої атестаційної комісії (ВАК) та Міністерства освіти і науки України, а також керував спеціалізованими вченими радами із захисту дисертацій. Науковий спадок професора Дмитрієва є фундаментальним і налічує понад 200 наукових праць, 4 монографії, 7 підручників та 18 патентів на винаходи. Великим здобутком вченого став внесок у підготовку викладацьких кадрів — під його керівництвом успішно захищено 8 кандидатських та 2 докторські дисертації.

Земний та науковий політ Миколи Миколайовича Дмитрієва трагічно й передчасно перервався у 2021 році через ускладнення від коронавірусної інфекції, коли на важку хворобу наклалися обставини нещодавнього щеплення. Його рання кончина стала непоправною втратою для всього університету. Колеги, співробітники Бібліотеки та тисячі випускників назавжди запам'ятали його як людину найвищої ерудиції, кришталевої добропорядності та того самого незабутнього, шляхетного людського тепла. Його ім'я та науковий спадок залишаються нашою гордістю і світлою пам'яттю, яка триває у вдячності.

ІСАЙ (ШИЙКО)НАДІЯ ТЕРЕНТІЇВНА 

Завідувачка Бібліотеки КАДІ (1950–1970)

«Пройти крізь випробування війни та зберегти бездоганний професіоналізм, глибоку інтелігентність і спокійну мудрість — у цьому була її сила як видатного керівника, що заклав науковий фундамент нашої бібліотеки».

Надія Терентіївна Ісай належить до того легендарного покоління лідерів і фундаторів, які будували не просто матеріальну базу, а створювали внутрішні стандарти та традиції університету. Вона була професіоналом найвищого класу, чиє керівництво базувалося на глибокій повазі до колег, винятковому знанні своєї справи та незаперечному особистому авторитеті.

Вона народилася 5 травня 1922 року. В роки Другої світової війни Надія Терентіївна проявила неймовірну мужність, перебуваючи в підпіллі як відважна зв’язкова. За свою кмітливість, швидкість і здатність виконувати надскладні завдання в умовах постійного ризику вона отримала псевдонім «Чайка». Шість разів вона успішно переходила лінію фронту, за що була відзначена багатьма високими урядовими нагородами.

У повоєнний час Надія Терентіївна спрямувала весь свій організаторський талант на розбудову бібліотеки КАДІ. Саме під її стратегічним керівництвом розпочалася масштабна наукова та технічна обробка документів і було сформовано фундаментальну систему каталогів. Проте її головною професійною перемогою та стратегічним досягненням стало створення потужної науково-бібліографічної служби.

Надія Терентіївна чітко розуміла виклики часу і вивела взаємодію з науковою спільнотою інституту на принципово новий рівень. Завдяки її далекоглядності бібліотека стала надійним інтелектуальним тилом для професорів, доцентів та молодих аспірантів. Фонди почали системно поповнюватися дисертаціями, авторефератами та унікальними науковими звітами, перетворюючи бібліотеку на потужний інформаційний центр.

Надія Терентіївна була серцем дивовижної, міцної компанії ветеранів війни, які працювали тоді в бібліотеці. Це була згуртована команда однодумців — людей із незламним характером, які тримали на своїх плечах величезне господарство. Як керівник, Надія Терентіївна завжди залишалася взірцем виваженості та внутрішньої культури: її стиль управління відзначався спокоєм, точністю та вмінням згуртувати колектив навколо спільних великих цілей. Створена нею наукова служба та закладені стандарти професійної етики стали тим міцним корінням, на якому й сьогодні стоїть уся інформаційна структура нашого університету.

КАНАРЧУК ВАДИМ ЄВГЕНОВИЧ (1936-2009)

«Збереження та реформування вищої технічної школи в часи кардинальних історичних зламів вимагали від керівництва залізобетонної управлінської стійкості, де кожен збережений науковий напрям ставав основою для майбутнього розвитку країни».

Життєвий, науковий та ректорський шлях доктора технічних наук, професора Вадима Євгеновича Канарчука є уособленням стратегічного мислення та високої академічної честі. Він народився 23 лютого 1936 року в Києві. У 1961 році успішно закінчив механічний факультет Української академії сільськогосподарських наук, здобувши кваліфікацію інженера-механіка. Набутий практичний досвід став міцною основою для його подальшої глибокої дослідницької діяльності, яка привела вченого до стін Київського автомобільно-дорожнього інституту (КАДІ).

Науковий шлях Вадима Євгеновича відзначився винятковою продуктивністю. У 1976 році він захистив фундаментальну дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук, а у 1978 році отримав вчене звання професора. Як видатний науковець, Вадим Євгенович виступив засновником провідної наукової школи з надійності та довговічності транспортних засобів. Він розробив унікальну теорію адаптації матеріалів до екстремальних зовнішніх навантажень під час експлуатації. Його наукові праці та впроваджені ресурсоощадні технології у сфері створення новітніх зносостійких покриттів деталей машин отримали широке визнання у фаховому середовищі в Україні та за кордоном. Його фундаментальний внесок у вітчизняну інженерію був відзначений присвоєнням почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України» та присудженням престижної Державної премії України в галузі науки і техніки.

У 1984 році Вадим Євгенович Канарчук обійняв посаду ректора КАДІ. На його керівництво припали найскладніші виклики реформування вищої технічної школи в умовах жорстких економічних трансформацій 1990-х років. Стратегічне мислення, залізний характер та величезний управлінський досвід ректора дозволили впевнено провести інститут крізь епоху зламу систем, забезпечивши його вихід на загальнодержавний та міжнародний рівень.Масштаб його авторитету виходив далеко за межі університету: у 1992 році Вадим Євгенович виступив Президентом-засновником Транспортної академії України й безмінно очолював її протягом тринадцяти років. Його високий фаховий клас отримав глибоке міжнародне визнання, що втілилося в обранні професора Канарчука дійсним членом Міжнародної інженерної академії та Міжнародної академії інформатики. Вадима Євгеновича не стало у 2009 році, але закладена ним школа надійності та його великий управлінський досвід залишаються непохитною основою та гордістю Національного транспортного університету.

КІЛЬЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1909-1979)

«Розвиток вищої технічної школи тримається на фундаментальній математичній точності, де кожне дослідження динамічного удару чи теорії пружності виводить вітчизняну інженерну думку на світовий рівень».

Життєвий та видатний науковий шлях дійсного члена (академіка) Академії наук України, доктора фізико-математичних наук, професора Миколи Олександровича Кільчевського є золотим фондом і гордістю нашої академічної історії. Він народився 30 серпня 1909 року в Кам'янці-Подільському в шляхетній родині вчителя. Його науково-педагогічна діяльність розпочалася у січні 1933 року, ще під час здобуття вищої освіти. Спочатку він навчався в Київському політехнічному інституті, а згодом успішно закінчив Київський фізико-хіміко-математичний інститут, повністю зосередившись на складних дослідженнях теорії пружності. Дослідницька робота молодого вченого під наукових керівництвом видатного математика Іллі Штаєрмана розвивалася стрімко: у 1936 році він захистив кандидатську дисертацію, а вже у 1940 році здобув науковий ступінь доктора фізико-математичних наук.

У період Другої світової війни, перебуваючи в евакуації в Ташкенті, Микола Олександрович очолював кафедру теоретичної механіки. У цей складний та суворий час він зосередився на фундаментальних дослідженнях процесів контактного стиску твердих тіл та динамічного удару, що мало критичне практичне значення для оборонно-транспортної галузі країни. Результати цих глибоких теоретичних пошуків згодом лягли в основу його знаменитої монографії «Динамічне контактне стискання твердих тіл. Удар». У 1977 році за цю видатну працю вчений був удостоєний престижної премії імені академіка О. Н. Динника АН УРСР, а наукова спільнота відзначала виняткову оригінальність та математичну глибину його підходу.

Наукова діяльність Миколи Олександровича Кільчевського завжди мала виражене прикладне та інженерне спрямування. Розроблені ним точні аналітичні методи дозволили інженерам без спрощень розраховувати надійність конструкційних пластин і оболонок, що перебувають під надвисоким тиском. Його глибокі дослідження динамічних процесів у складних системах, які містять рідину та нагрітий газ, знайшли широке застосування в промисловості, будівництві й дорожній справі. За цей фундаментальний цикл досліджень учений у 1979 році був удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки.

В останні роки життя академік Кільчевський зосередився на високій теоретичній математиці, математично обґрунтувавши поширення варіаційних принципів на суцільне середовище. Його підсумкова фундаментальна праця «Аналітична механіка континуальних систем» стала настільною книгою для багатьох поколінь мостовиків, дорожників та машинобудівників вищої школи. Загалом за своє життя він опублікував понад 200 наукових праць, серед яких 9 монографій та 11 підручників. За вагомі заслуги у розвитку науки у 1977 році йому було присвоєно звання Заслуженого діяча науки УРСР.

Педагогічній та викладацькій діяльності Микола Олександрович віддав понад сорок років свого життя, значна частина якого була нерозривно пов'язана з розбудовою математичних та інженерних кафедр нашого інституту. Він сформував масштабну наукову школу, підготувавши 65 кандидатів наук; багато з його вихованців згодом самі стали відомими професорами та лауреатами Державних премій. Окрім видатної дослідницької діяльності, Микола Олександрович володів винятковою лекторською майстерністю. Його глибокі, змістовні лекції в Києві залучали широку аудиторію: на заняттях нишком були присутні викладачі з інших вишів, досвідчені фахівці, колеги по кафедрі та аспіранти. Микола Олександрович Кільчевський пішов із життя у 1979 році. Його видатний внесок у фундаментальну науку, створена ним наукова школа та академічні традиції назавжди залишаються живою основою та гордістю Національного транспортного університету.

КОВАЛЕНКО ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА

Директорка Бібліотеки КАДІ / УТУ / НТУ (1984–2021)

«Керувати великим колективом на зламі епох — це мистецтво. Особливо коли твоє завдання — зберегти й перенести в нове тисячоліття скарбницю знань усього університету».

Людмила Володимирівна присвятила нашому університету майже сорок років свого життя, очоливши Бібліотеку в один із найвідповідальніших і водночас найскладніших періодів її існування.

Вона народилася 2 грудня 1949 року в Києві. Свій професійний шлях розпочала після закінчення Київського державного інституту культури у 1973 році, здобувши кваліфікацію «Бібліотекар-бібліограф». Протягом десяти років Людмила Володимирівна шліфувала майстерність у Державній історичній бібліотеці України, а в 1983 році прийшла до КАДІ як старший бібліотекар відділу комплектування. Уже за рік, у 1984-му, завдяки своєму високому професіоналізму та організаторському таланту, вона очолила великий бібліотечний колектив.

Саме на часи керівництва Людмили Коваленко випав легендарний переїзд 1989 року в новий корпус на вулиці М. Бойчука. Під її чітким контролем 300-тисячний книжковий фонд було переміщено без жодного дня зриву навчального процесу. У буремні 90-ті, коли розпалася державна система книгорозповсюдження, Людмила Володимирівна зуміла врятувати фонди, налагодивши прямі зв'язки з провідними видавництвами. Вона вивела Бібліотеку НТУ на рівень найкращих вузівських книгозбірень України, за що була неодноразово відзначена урядовими та університетськими нагородами. Вона залишилася в пам'яті колег як принциповий, але уважний керівник, який умів тримати удар перед будь-якими викликами часу.

КОЗИНСЬКА ОЛЕКСАНДРА МИХАЙЛІВНА

Тихий майстер справи, наставниця з великим серцем

«Великі професіонали не завжди керують величезними відділами. Іноді вони сидять поруч із тобою в маленькій кімнаті за шафою, під стукіт старенького "Ремінгтона" вчать точності в професії та безмежної любові до людей».

В історії кожної великої установи є люди, які не прагнули гучних посад чи інституційного визнання, але саме на їхній щоденній тихій праці та людському теплі трималася внутрішня атмосфера колективу. Якщо масштабні стратегічні завдання були прерогативою директорів бібліотеки, то Олександра Михайлівна Козинська була зовсім іншою — вона була наставницею для душі, чий внесок вимірюється не сухими звітами, а долями людей.

Наприкінці 1986 року диспетчерська служба Бібліотеки КАДІ налічувала всього трьох співробітників: досвідчену керівницю І. О. Сафронєєву, Олександру Михайлівну та зовсім молоду дівчину, яка щойно переступила поріг на той момент ще інституту — Вікторію Бажайкіну (нині — Рассказову).

«Їхній відділ займав крихітну частину невеликої кімнати, де розташовувався фонд абонемента художньої літератури. Головною там була дивовижна, душевна людина — Людмила Степанівна Ушакова, яку неможливо було не любити. Від художнього фонду дівчат-диспетчерів відділяла звичайна велика шафа. За нею, поруч із частиною каталогів, тулилися три їхні робочі столи — стояли так тісно, що Олександрі Михайлівні, Ірині Олександрівні та юній Вікторії працювати доводилося буквально спина до спини».

Саме в цій затишній атмосфері Олександра Михайлівна взяла під крило нову колегу. Ті, хто зазирав тоді за шафу, назавжди запам'ятали її за робочим столом, схиленою над старенькою друкарською машинкою «Ремінгтон». Під її ритмічний стукіт вона передавала Вікторії те, чого не навчить жоден підручник — абсолютну точність у бібліотечній справі, акуратність, повагу до книги та дивовижне вміння ладнати з людьми. Спина до спини, у щоденній праці, вони ділили радості й труднощі того часу.

Олександра Михайлівна не переїжджала з Бібліотекою до нового корпусу НБК у 1989 році на постійну роботу, залишившись у пам'яті колег уособленням тієї старої, особливої локації КАДІ. Вона була скромною, щирою жінкою, безмежно залюбленою у свій маленький книжковий світ. Проте зв'язок Олександри Михайлівни з колективом ніколи не переривався: свій гарний великий ювілей вона приїхала святкувати вже в нові, щойно зведені стіни НБК на Бойчука. Це було неймовірно тепле, незабутнє свято, де рідна бібліотечна родина знову зібралася разом, щоб висловити свою любов і подякувати своєму Майстру за роки відданості.

Наука Олександри Михайлівни живе й сьогодні. Дівчина Вікторія Бажайкіна, яку вона зустріла в далекому 1986-му, святкує свій сорокарічний ювілей професійного шляху в стінах НТУ і сама, вже як Вікторія Альфредівна Рассказова, очолює ІТ-напрямок Бібліотеки. І в кожній сучасній комп'ютерній базі даних, у кожному електронному каталозі досі невидимо горить світло Олександри Михайлівни — скромного майстра, чиї уроки за старою машинкою «Ремінгтон» дали крила новому поколінню фахівців нашого університету.

КОЗЛОВА НАТАЛЯ ІВАНІВНА

Заступниця директора Бібліотеки (1984–2008)

«Душа цієї жінки була освітлена чудовим і багатим світом літератури. Вона прийшла сюди зовсім молодою дівчиною — і книга полонила її серце назавжди».

Наталя Іванівна — людина, для якої робота в університетських стінах стала не просто професією, а справжнім життєвим покликанням. Одразу після закінчення десятирічки вона переступила поріг інституту і залишилася тут на десятиліття.

Свій шлях вона розпочала в читальному залі, де самовіддано працювала майже десять років. Тоді колектив залу налічував лише чотирьох дівчат, а господарство, в якому потрібно було щодня підтримувати ідеальний лад, було величезним. Проте її щирість, зацікавленість та любов до людей допомагали долати будь-які труднощі. Згодом, здобувши вищу освіту в Інституті культури, Наталя Іванівна очолила довідково-інформаційний відділ як головний бібліограф, а з 1984 року стала надійною заступницею директора бібліотеки.

Протягом 24 років вона працювала на своїй посаді, створюючи міцну фундацію для розвитку книгозбірні. Наталя Іванівна уважно ставилася до колег та вміла підтримати молодих спеціалістів на початку їхнього професійного шляху. За її високу відповідальність та внесок у будівництво культурного простору університету її було нагороджено медаллю до 1500-річчя Києва. 

Наталя Іванівна завжди щиро підтримувала молодих колег. Свого часу вона першою розгледіла справжній потенціал у вчорашній випускниці школи Вікторії Бажайкіній (в майбутньому — Рассказовій): у той доленосний день, коли майбутня керівниця прийшла влаштовуватися на роботу, завідувачки Л. В. Коваленко не було на місці, і співбесіду проводила саме Наталя Іванівна. Хоча тонкощів професії Вікторію Альфредівну згодом професійно та майстерно навчила легендарна колега Козинська, саме віра Наталі Іванівни дала потужний старт. Через роки цей розгледжений наставницею потенціал і привів Вікторію Альфредівну Рассказову до успішного керівництва ІТ-напрямком Бібліотеки.

На превеликий жаль, у 2008 році життєвий шлях Наталі Іванівни передчасно обірвався через важку хворобу. Проте її перші уроки, шляхетність та світла пам'ять про довіру наставниці досі дбайливо зберігаються в стінах рідної Бібліотеки КАДІ–НТУ.

ЛАВРЕНТЬЄВ МИХАЙЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ (1900-1980)

«Справжній університетський літопис починається з людей, чия думка випереджала свій час, а прихід у студентські аудиторії приносив із собою подих великої світової науки та інтелектуальну свободу».

Працюючи над архівами нашого вишу, я щоразу переконуюся: витоки математичної ери КАДІ–НТУ тримаються на фундаменті світового рівня. Михайло Олексійович Лаврентьєв народився на самому зламі століть — 19 листопада 1900 року в Казані. Наука була частиною його родинної історії: батько, який згодом став відомим професором механіки, змалечку прищепив синові глибокий інтерес до точних знань. Ще хлопчиком Михайло встиг повчитися у Німеччині, жадібно переймаючи європейську культуру математичного мислення.

Його інженерний та математичний геній заявив про себе надзвичайно рано. Складну п'ятирічну програму Московського державного університету юнак опанував екстерном за рекордні три з половиною роки, розпочавши викладання для студентів провідних вищих технічних шкіл ще до отримання офіційного диплома. Далі була блискуча аспірантура у легендарного професора М. Лузіна, тривале наукове стажування у Франції та швидке визнання серед провідних математиків Європи.

У буремних 1930-х роках Михайло Лаврентьєв успішно поєднував теоретичні пошуки з критичними прикладними завданнями, особисто прораховуючи міцність та динамічну стійкість перших вітчизняних літаків. Проте справжнім домом для розквіту його наукової школи став саме Київ. Напередодні Другої світової війни Михайло Олексійович очолив Інститут математики Академії наук УРСР, отримав найвище вчене звання професора та був обраний дійсним членом (академіком) АН УРСР.

У роки воєнної евакуації він упевнено координував діяльність українських науковців на оборонному фронті, наближаючи мир точними математичними розрахунками вибухових процесів та гідродинаміки. Попри феноменальні всесвітні звання та регалії, для нашого інституту він став першим повоєнним очільником кафедри вищої математики, який власним прикладом довів студентам: для справжньої наукової думки не існує жодних кордонів.

У переломному 1944 році, коли звільнений Київ ще лежав у руїнах, в інституті розпочалася нова наукова ера — кафедру вищої математики очолив легендарний академік Михайло Лаврентьєв. Він приніс із собою ту виняткову планку дослідницької культури, яка заклала лідерські позиції нашої математичної школи. Учений обожнював живу енергію експерименту. У Феофанії, безпосередньо на території випробувального майданчика, він із колегами облаштував наукову базу, де на практиці перевіряв свою революційну математичну теорію кумулятивних вибухів та гідродинамічних процесів. Цей сплав сміливості та математичної точності став справжнім генетичним кодом нашої технічної школи.

Згодом держава довіряла йому найскладніші виклики епохи: академік Лаврентьєв стояв біля витоків створення перших вітчизняних електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) та проєктував складні системи захисту. Головною справою його зрілих років став Сибір, де він фактично з нуля збудував усесвітньо відоме Академмістечко. Михайло Олексійович поєднав у своїй долі речі, які здаються неймовірними для однієї людини: став доктором і технічних, і фізико-математичних наук, дійсним членом найкрупніших академій світу та видатним реформатором вищої освіти.

У жовтні 1980 року його земний шлях завершився, але ім’я Лаврентьєва давно відірвалося від землі. Сьогодні у нескінченному космосі летить астероїд «7322 Лаврентина», названий на його честь. І так глибоко усвідомлювати, що яскраві обриси цієї далекої зірки колись зародилися саме тут — у скромних післявоєнних аудиторіях нашої кафедри вищої математики.

ЛАЗАРЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ (1897-1997)

«Справжній інженерний та людський гарт вимірюється не офіційними затвердженнями кабінетних комісій, а здатністю крізь ціле століття пронести шляхетність, вірність науці та безкорисливо подарувати свій унікальний спадок рідній землі».

Працюючи над літописом нашого університету, я щоразу переконуюся: його історію тримають долі людей дивовижної духовної сили. Прожити рівно сто років — це рідкісний життєвий шлях, але пройти його так, як Олександр Миколайович Лазаренко, — це справжній людський подвиг. Він народився у 1897 році в старовинному Ніжині у славній козацькій родині, ставши уособленням найкращих традицій української інтелігенції. Його шлях до знань розпочався в класичній гімназії при Ніжинському історико-філологічному інституті, а згодом покликання привело його до Київського політехнічного інституту.

Олександр Миколайович мав винятковий інженерний талант. Він здобув капітальний практичний досвід на київському заводі «Більшовик», брав безпосередню участь у масштабному будівництві Горьковського автомобільного заводу, а в суворі роки Другої світової війни керував пожежними ремонтними майстернями у Києві, рятуючи від знищення міську техніку. Його науковий світогляд відзначався універсальністю: вчений глибоко досліджував та викладав історію техніки, теорію машин і механізмів, основи автобудування. З 1962 по 1977 роки Олександр Миколайович став серцем кафедри виробництва і ремонту автомобілів КАДІ.

Як глибокий дослідник нашого інституту, Олександр Миколайович знав про процеси у двигунах внутрішнього згоряння абсолютно все. Бажаючи змусити метал працювати довше, он розробив та впровадив інноваційний метод використання колоїдального графіту як додатка до моторних мастил. Це дозволило суттєво скоротити час обкатки двигунів на випробувальних стендах і врятувало від передчасного зносу тисячі автомобілів. У січні 1948 року на засіданні вченої ради КПІ вчений блискуче захистив докторську дисертацію про захисні покриття для поршневих груп двигунів. Ця праця значно випереджала свій час, але через кабінетні перешкоди тогочасний радянський ВАК так і не затвердив його науковий ступінь доктора наук. Проте Олександр Миколайович виявився вищим за систему — його головною відповіддю залишалися праця та академічна шляхетність.

Паралельно з наукою в його серці жило велике покликання мецената та історика. Олександр Миколайович усе життя збирав унікальну колекцію документів, раритетів та предметів дорожнього побуту, що відображали історію вітчизняних шляхів та кінної пошти XVIII—XIX століть. У 1992 році цю безцінну приватну скарбницю він безкоштовно передав рідному місту, що дозволило створити єдиний у своєму роді унікальний музей «Ніжинська поштова станція». Деякі складні експонати для музею цей поважний професор змайстрував власними руками у своїй майстерні, а його фундаментальна книга-спогад про дореволюційний Ніжин досі залишається безцінним вікном у минуле для багатьох поколінь істориків.

Особливою, глибоко приватною сторінкою його столітнього життя була невтомна турбота про збереження спадщини свого рідного небожа — видатного Генерального конструктора космічних кораблів Сергія Павловича Корольова. Олександр Миколайович зробив усе можливе, щоб світова наукова спільнота пам'ятала про українське коріння космічного генія. Своїм власним коштом він установив меморіальну дошку на вулиці Овдіївській у Ніжині та брав безпосередню участь у формуванні шкільного історичного музею С.П. Корольова.

Він пішов у вічність у 1997 році, зустрівши свій величний 100-літній ювілей у статусі Почесного громадянина Ніжина. Олександр Миколайович Лазаренко залишив студентам та викладачам нашого університету унікальний приклад того, як попри будь-які історичні злами, кабінетні несправедливості та шторми часу, можна до останнього подиху залишатися відданим вченим, великим патріотом своєї землі та зразком шляхетності.

ЛЕВКОВЕЦЬ ПЕТРО РОМАНОВИЧ (1949-2009)

«Організація навчального процесу у великому університеті — це щоденна, колосальна й часто виснажлива праця на стику інженерної точності та економічного аналізу, де за кожною академічною програмою стоїть особиста відповідальність керівника».

Життєвий, науковий та адміністративний шлях доктора технічних наук, професора Петра Романовича Левковця є прикладом виняткової працездатності та глибокого служіння рідній альма-матер. Він народився у лютому 1949 року в селі Сваром'я на Київщині. Змалечку виявляючи хист до точних наук, після завершення середньої школи зі срібною медаллю, у 1967 році вступив на автомеханічний факультет КАДІ.

Здобувши диплом з відзнакою та пройшовши підготовку в аспірантурі, Петро Романович розпочав тривалу та плідну практичну діяльність у виробничому секторі країни. Він успішно керував секторами наукової організації праці в системі «Укрсільгосптехніки», а згодом обійняв відповідальну посаду головного економіста великого будівельно-транспортного тресту «Київбудтранс». Цей солідний практичний досвід управління та прагнення до безперервного розвитку спонукали його до здобуття другої вищої освіти за економічним профілем без відриву від виробництва. У 1987 році він успішно захистив кандидатську дисертацію, присвячену розробці та впровадженню автоматизованих систем управління на автомобільному транспорті.

У 1992 році Петро Романович повернувся до КАДІ для продовження масштабної дослідницької та викладацької діяльності. Його науковий шлях відзначився надзвичайно високою інтенсивністю: він достроково закінчив докторантуру, захистив фундаментальну дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук за спеціальністю «Експлуатація транспорту», отримав вчене звання професора та був обраний академіком Транспортної академії України. Вагомий внесок вченого у розвиток освіти і транспортної галузі був відзначений високим державним визнанням — присвоєнням почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

У 1999 році професор Левковець обійняв посаду проректора з навчальної роботи НТУ. Протягом майже десятиліття бездоганної праці на цьому ключовому кадровому посту він повністю забезпечував стратегічний розвиток академічних програм вишу в складних умовах модернізації всієї вищої технічної школи України.

Організаторська діяльність професора Левковця позначилася створенням абсолютно нових структурних та наукових підрозділів університету. У 1990-х роках він очолив факультет післядипломної освіти, забезпечивши його повну трансформацію у сучасний Інститут економіки та бізнесу на транспорті, та успішно пройшов профільне європейське стажування у Республіці Польща.

Прогресивно визначивши перспективні потреби дорожньо-транспортної галузі, Петро Романович виступив фундатором, засновник-завідувачем новоствореної кафедри транспортного права, системного аналізу та логістики. Для того щоб забезпечити найвищий, шляхетний рівень викладання на цьому новому міждисциплінарному напрямі, він здійснив особистий подвиг — здобув третю вищу освіту, отримавши повну кваліфікацію юриста.

На посаді проректора професор Левковець координував усю освітню діяльність університету, поєднуючи виснажливу управлінську роботу з вихованням нових поколінь фахівців. Його науковий доробок налічує понад 250 праць, а як керівник наукової школи він підготував 25 кандидатів та 3 докторів технічних і економічних наук, зберігши канонічну спадкоємність вищої школи. Через важку хворобу Петро Романович був змушений залишити адміністративну роботу. Його життя передчасно обірвалося 25 листопада 2009 року, проте сформовані ним освітні вектори та створений ним інститут залишаються гордістю й основою сучасних академічних традицій Національного транспортного університету.

ЛІПСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ЄВГЕНОВИЧ (1927–2022)

«Організація дорожнього будівництва — це мистецтво поєднання суворої польової практики з масштабним науковим плануванням, де кожна вишукувальна партія та кожна деканська реформа прокладають шлях для майбутніх поколінь».

Життєвий та scientific-педагогічний шлях професора Григорія Євгеновича Ліпського є прикладом абсолютного професіоналізму та відданості рідній альма-матер, якій він присвятив майже шість десятиліть свого життя. Він народився у січні 1927 року в селі Кошів на Київщині. У 1951 році успішно закінчив дорожньо-будівельний факультет КАДІ.

Після випуску Григорій Євгенович здобув вагомий чотирирічний практичний гарт, працюючи інженером, старшим інженером та заступником начальника вишукувальної партії в Київському філіалі «Союздорпроекту». Цей капітальний досвід польових та проєктних робіт на реальних транспортних магістралях став надійною практичною базою для його подальшої дослідницької діяльності в інституті, куди він згодом повернувся як викладач.

Григорій Євгенович володів винятковими організаторськими та управлінськими здібностями, які визначили розвиток багатьох підрозділів вишу. У 1967 році він очолив кафедру організації виробництва (нині — кафедра виробничих систем та маркетингу) і незмінно керував нею протягом сорока семи років, вибудувавши потужний науково-методичний фундамент. Паралельно у 1970–1980-х роках він упродовж тринадцяти років очолював рідний дорожньо-будівельний факультет на посаді декана. Новим відповідальним етапом його діяльності став період з 1985 по 1999 роки, коли професор Ліпський працював проректором з наукової роботи КАДІ-НТУ, забезпечивши масштабне розширення дослідницького та кадрового потенціалу університету в роки становлення української незалежності.

У 1975 році Григорій Євгенович заснував та очолив авторитетну наукову школу з організації і планування дорожнього виробництва, підготувавши 8 кандидатів технічних наук. Його високий фаховий авторитет був затребуваний на загальнодержавному рівні: він очолював напрям транспортного будівництва в Транспортній академії України, входив до науково-технічної ради Укравтодору, а також брав участь у редакційній колегії провідних фахових видань «Вісник НТУ» та «Автодорожник України». Вагомий особистий внесок професора Ліпського у розбудову дорожнього комплексу та підготовку інженерних еліт відзначений почесними званнями Заслуженого будівельника України та Почесного дорожника України.

Колеги та численні випускники пам'ятають Григорія Євгеновича як блискучого педагога, чиї лекційні заняття відзначалися глибоким аналізом реальних виробничих ситуацій та живим, активним діалогом з аудиторією. Завдяки широкій ерудиції та вмінню активізувати аналітичне мислення студентства, він однаково успішно навчав як студентів перших курсів, так і досвідчених керівників дорожньої галузі, які проходили підвищення кваліфікації.

До останніх днів свого життя Григорій Євгенович тримав міцний зв'язок із рідною кафедрою, щедро консультував молодих викладачів та брав участь у розробці методичних матеріалів. Його серце зупинилося 23 березня 2022 року на 95-му році життя. Сформована ним наукова школа, підготовлені кадри та його фундаментальний внесок в організацію дорожнього будівництва залишаються живою основою сучасних академічних традицій Національного транспортного університету.

НІКОЛАЄВСЬКА ФАЇНА ІЗРАЇЛІВНА

«Історія нашої книгозбірні починалася не з офіційних звітів, а зі шляхетної та самовідданої праці людей першого, повоєнного покоління КАДІ, які в напівзруйнованому місті збирали по крихтах фундаментальний фонд університету».

Покоління сорок першого: евакуація, гартування та повернення до КиєваЖиттєвий шлях Фаїни Ізраїлівни Ніколаївської є дзеркалом долі того мужнього покоління, на чию юність випали найважчі випробування ХХ століття. Вона народилася в Києві, де в трагічному червні 1941 року закінчила середню школу № 86 — її випускні іспити фактично збіглися з початком війни. Потім були роки евакуації у місті Кузнецьк Кемеровської області, де Фаїна Ізраїлівна здобула вищу освіту в стінах учительського інституту. Свій перший професійний досвід вона отримала на Кузнецькому металургійному комбінаті, обійнявши посаду бібліотекаря, що назавжди визначило її подальше покликання.

Після визволення столиці, у 1946 році, Фаїна Ізраїлівна повернулася до рідного Києва, де відразу долучилася до масштабних громадських робіт з відбудови зруйнованого міста. Того ж знаменного року вона пройшла відбір на посаду бібліотекаря до щойно створеного Київського автомобільно-дорожнього інституту (КАДІ), ставши одним із найперших співробітників новоутвореного підрозділу вишу.Від мансарди до півмільйонного фонду: шістдесят років служіння альма-матер

Професійна діяльність Фаїни Ізраїлівни в КАДІ розпочалася у складний період повоєнної руїни. Первинний етап формування бібліотеки проходив у непристосованих мансардних приміщеннях, де першочерговим завданням було опрацювання, облік та систематизація перших 17 тисяч примірників літератури, переданих із профільних інститутів. На цьому початковому етапі бібліотека обслуговувала близько 300 постійних читачів із числа перших повоєнних студентів та викладачів вишу.

За роки відданої праці Фаїни Ізраїлівни масштаби книгозбірні зазнали грандіозних змін, а загальний фонд зріс до 538 тисяч примірників. Пройшовши послідовні професійні етапи від рядового бібліотекаря до заступника завідувача бібліотеки КАДІ, вона протягом тривалого часу очолювала відділ комплектування. Під її безпосереднім керівництвом здійснювалася розбудова систематичних каталогів, структурування нових фондів та організація інформаційно-бібліографічного обслуговування.

Вагомим внеском Фаїни Ізраїлівни у розвиток нашої академічної родини стало формування сильного професійного колективу та шліфування нових кадрів у галузі бібліотечної справи, яким вона щедро передавала свій досвід. Загалом розбудові університетської бібліотеки вона присвятила вражаючі 60 років своєї безперервної трудової діяльності. Паралельно з основним професійним профілем вона протягом чверті століття вела активну громадську роботу на посаді секретаря об’єднаного профкому інституту.

Внесок Фаїни Ізраїлівни Ніколаївської у створення фундаментальної книжкової бази нашого університету залишається живою основою академічних традицій та сучасної інформаційної культури НТУ.

ПІСКУНОВ ВАДИМ ГЕОРГІЙОВИЧ (1934-2016)

«Справжня університетська дружба та наукова синергія виростають із глибокого родинного коріння, де естафета інженерної честі та відданості справі передається від батьків до синів крізь десятиліття».

Життєвий та видатний науковий шлях доктора технічних наук, професора Вадима Георгійовича Піскунова є однією з найважливіших сторінок у літописі нашої академічної родини. Він народився у листопаді 1934 року в Києві у родині інженера, провідного співробітника інституту «Київгіпротранс». Саме там його батько працював пліч-о-пліч із батьком Олександра Олеговича Рассказова — Олегом Олександровичем, що заклало міцний фундамент для майбутньої багаторічної літописної дружби та світових наукових відкриттів їхніх синів.

У 1952 році Вадим Георгійович вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту (КАДІ), який успішно закінчив у 1957 році, здобувши диплом із відзнакою за спеціальністю «Інженер шляхів сполучення». Свою трудову діяльність він розпочав за державним направленням у суворих умовах Казахської РСР. Працюючи в системі «Гушосдор» та проєктному інституті «Каздорпроект», молодий спеціаліст здобув капітальний практичний досвід у сфері проєктування та будівництва складних транспортних споруд, який став надійною основою для його подальшої дослідницької діяльності.

У 1960 році Вадим Георгійович повернувся до рідного КАДІ, вступив до аспірантури кафедри опору матеріалів під безпосереднє наукове керівництво легендарного професора Петра Марковича Варвака. Тут, у єдиній творчій лабораторії, його наукова доля назавжди зшилася з Олександром Олеговичем Рассказовим.У 1965 році Вадим Георгійович успішно захистив кандидатську дисертацію, присвячену складним питанням коливання пластинок. Результати його глибоких теоретичних розрахунків виявилися настільки точними й затребуваними, що були відразу включені до фундаментальних довідників для інженерів-проєктнувальників мостів та транспортних споруд.

Подальший професійний шлях Вадима Георгійовича був нерозривно пов'язаний із кафедрою опору матеріалів КАДІ. Він працював на посаді доцента, а у 1979 році очолив цей провідний підрозділ, яким безперервно керував понад тридцять років. У 1982 році він блискуче захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук, запропонувавши унікальну некласичну теорію розрахунку багатошарових пластин і оболонок. Згодом йому було присвоєно вчене звання професора, обрано академіком Академії будівництва України та відзначено почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України».

Науковий спадок професора Піскунова налічує близько 250 наукових та методичних праць, результати яких знайшли широке практичне впровадження у дорожньо-транспортній та авіаційній інфраструктурі країни. Його теоретичні розрахунки лягли в основу проєктування та будівництва шаруватого дорожнього одягу знаменитої автомагістралі Київ – Бориспіль, а також злітно-посадкових смуг аеродромів. Запропоновані вченим математичні моделі були успішно застосовані під час створення прогонових будов мостів із композиційних матеріалів, великогабаритних шин, кар’єрних автосамоскидів та вантажопідйомних кранів надвисокої потужності.

Вагомим досягненням Вадима Георгійовича став внесок у підготовку кадрів вищої кваліфікації — як керівник потужної наукової школи, він підготував 21 кандидата та 5 докторів технічних наук, забезпечивши непохитну спадкоємність академічних традицій. Вадима Георгійовича Піскунова не стало у 2016 році. Його фундаментальний науковий та практичний внесок у розвиток будівельної механіки залишається базою для сучасних інженерних розрахунків і важливою складовою нашої спільної пам'яті.

РАССКАЗОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕГОВИЧ (1940-2025)

«Велич інженерної науки вимірюється не часом, а міцністю створених наукових шкіл та точністю математичних моделей, які крізь десятиліття залишаються фундаментом для нових поколінь будівничих».

Життєвий та видатний науковий шлях доктора технічних наук, професора Олександра Олеговича Рассказова є уособленням найвищих стандартів вітчизняної академічної еліти та золотим фондом історії нашого університету. Він народився у липні 1940 року в Києві у шляхетній родині заслуженого будівельника, головного інженера провідного інституту «Київдіпротранс» Олега Олександровича Рассказова. Успадкувавши родинну любов до інженерної справи, після закінчення Київської середньої школи № 24 Олександр Олегович вступив до КАДІ, який успішно закінчив у 1962 році, здобувши диплом дорожньо-будівельного факультету. Свою трудову та педагогічну діяльність він розпочав у стінах рідного інституту, послідовно пройшовши всі етапи академічного зростання від асистента до професора.

Наукове становлення Олександра Олеговича відбулося на знаменитій кафедрі опору матеріалів під керівництвом видатного професора Петра Марковича Варвака. У 1970 році молодий вчений блискуче захистив кандидатську дисертацію, присвячену складному розрахунку тримальної здатності конструкцій у формі гіперболічних параболоїдів.

У 1978 році Олександр Олегович успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук, виступивши фундатором власної авторитетної наукової школи з розрахунку багатошарових оболонок і пластин. Його науковий спадок є колосальним і налічує понад 230 фундаментальних праць. Монографії професора Рассказова з механіки композиційних матеріалів, автоматизації транспортних споруд та теорії шаруватих конструкцій, підготовлені у легендарному творчому тандемі з професором В. Г. Піскуновим, отримали глибоке визнання в Інституті механіки імені С. П. Тимошенка НАН України та міцно увійшли до міжнародної інженерної практики.

Високий фаховий рівень та всесвітній авторитет вченого були відзначені присвоєнням почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки УРСР». Олександр Олегович виступив академіком-засновником Транспортної академії України, а також був обраний академіком відомої Нью-Йоркської академії наук, дійсним членом Академії будівництва України та академіком Академії наук вищої освіти України. На загальнодержавному рівні його колосальний досвід був затребуваний у складі Національного комітету України з теоретичної та прикладної механіки, а також протягом багатьох років — як постійного члена науково-методичної комісії з теоретичної механіки Міністерства освіти і науки України.

Адміністративна та організаційна діяльність Олександра Олеговича Рассказова відзначилася фундаментальним внеском у розвиток усього університету. У середині 1980-х років він виступив декан-засновником факультету дорожніх машин і мостів, заклавши основи нового потужного навчального напряму. Згодом, протягом складного десятиліття 1990-х років, професор Рассказов очолював автомеханічний факультет, забезпечивши збереження та розвиток його найкращих академічних tradition.

У різні роки він успішно керував кафедрою будівельних конструкцій і мостів, а також протягом майже тридцяти років залишався безмінним завідувачем новоствореної кафедри теоретичної та прикладної механіки. На цих відповідальних посадах Олександр Олегович виховав сильну плеяду викладачів та сформував потужний кадровий потенціал підрозділів університету.Олександра Олеговича Рассказова не стало наприкінці липня 2025 року. Створені ним факультети, заснована наукова школа та підготовлені тисячі висококваліфікованих інженерних кадрів залишаються непохитною основою, гордістю та живим академічним спадком Національного транспортного університету.

ТКАЧУК СЕРГІЙ ГРИГОРОВИЧ (1943-2021)

«Безпека мостових переходів та приборкання блукаючих річкових русел вимагають від інженера особливої математичної точності, де кожна теоретична модель перевіряється суворою практикою реального будівництва».

Працюючи над літописом нашого університету, я щоразу переконуюся: його наукову славу тримають долі вчених із колосальним практичним досвідом. Сергій Григорович Ткачук народився у листопаді 1943 року в Києві. Професійну освіту розпочав у Київському технікумі міського електротранспорту, після чого здобув перший практичний гарт у проєктному інституті «Укрдіпроміськпромгаз». У 1964 році він вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту (КАДІ), який успішно закінчив у 1969 році, здобувши диплом із відзнакою. Того ж року талановитий випускник продовжил дослідницьку діяльність в аспірантурі кафедри гідравліки. Поєднуючи викладацьку роботу на посаді асистента з глибокими науковими пошуками, у 1976 році він захистив кандидатську дисертацію, присвячену складному оптимальному проєктуванню мостових переходів через блукаючі річки.

Наукову та педагогічну діяльність Сергій Григорович успішно поєднував із масштабною інженерною практикою в дорожньо-транспортному секторі. Важливим етапом його біографії стала плідна робота в інституті «Укрдіпроводгосп» та на відповідальній посаді технічного директора консорціуму з відновлення малих гідроелектростанцій (ГЕС) України. Він брав безпосередню творчу участь у проєктуванні, відновленні та будівництві Гордашівської й Сандрацької ГЕС. Набутий унікальний досвід управління складними гідротехнічними процесами на реальних об'єктах ліг в основу його докторської дисертації, присвяченої математичному моделюванню руслових деформацій, яку він успішно захистив у 1995 році.

У 2002 році професор Ткачук обійняв посаду завідувача кафедри мостів та тунелів НТУ, якою безмінно й успішно керував протягом сімнадцяти років — до 2019 року. На цій відповідальній посаді він забезпечив найвищу якість інженерної підготовки нових генерацій фахівців та кадрове зміцнення всього викладацького колективу підрозділу.

Як глибокий науковець, Сергій Григорович розробив точні аналітичні методи та оригінальні математичні моделі прогнозування руслових процесів під великими транспортними спорудами. Завдяки його точним розрахункам було вперше впроваджено надійні методики моделювання поведінки річкових потоків у періоди максимальних паводків та ефективні інструменти захисту руслових опор від небезпечного підмиву. Його фундаментальна теорема про момент максимуму загального розмиву отримала широке визнання у вітчизняній та світовій науці про транспортне будівництво.

Сергія Григоровича Ткачука не стало у 2021 році. Він залишив солідне наукове портфоліо, яке налічує сотні наукових праць, підручників та монографій, а його вихованці сьогодні продовжують активну дослідницьку й практичну діяльність у мостобудівній галузі. Результати його великої інженерної праці у вигляді зведених мостових переходів та відновлених гідроелектростанцій і сьогодні надійно служать країні, залишаючись живою основою академічних традицій та гордістю Національного транспортного університету.

УШАКОВА ЛЮДМИЛА СТЕПАНІВНА

«Людочко, дайте мені щось на Ваш смак... будь ласка», — саме з цими словами, сповненими глибокої довіри, до неї щодня приходили викладачі університету. Людмила Степанівна мала феноменальну пам'ять на художню літературу, рідкісний Божий дар безпомилково відчувати читача й підбирати книги, які залишали слід у серці назавжди.

Людмила Степанівна походила з відомої родини київської інтелігенції — її мати працювала начмедом у знаменитій Олександрівській (тоді — Жовтневій) лікарні в центрі столиці, тож висока внутрішня культура, шляхетність та безумовна безкорисливість були в її крові. Вона була неймовірно освіченою жінкою, закінчивши романо-германське відділення філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме глибокі знання європейської класики та світового літературного процесу сформували її унікальний професійний стиль.

Її авторитет в інституті був беззаперечним. Протягом понад 20 років Людмила Степанівна виконувала надвідповідальну місію — очолювала роботу як секретар предметної комісії КАДІ та особисто перевіряла вступні твори абітурієнтів, фактично вирішуючи долі майбутніх вступників та закладаючи високі гуманітарні стандарти для нових поколінь інженерів.

У ті роки в інституті нашу Бібліотеку захоплено називали справжнім «Цвітником». Тут панувала особлива атмосфера: сюди потрапляли красуні, серед яких Людмила Степанівна була однією з найяскравіших зірок. Кожен ранок починався наче в кадрах легендарного «Службового роману»: із дзеркалець, наведення вишуканого макіяжу та чепурення завивок. Співробітниці завжди намагалися виглядати бездоганно, адже до Бібліотеки у будь-який момент міг завітати цвіт професури чи поважні колеги. Сама доля керувала цим простором: саме тут, на художньому абонементі у Людмили Степанівни, Вікторія Альфредівна вперше зустріла свого майбутнього свекра, який завітав до Бібліотеки за черговою порцією книжкових новинок.

Коли у доленосному 1986 році молода випускниця школи прийшла працювати до Бібліотеки, країна переживала епоху журнального буму. Головні світові бестселери та довгоочікувані переклади друкувалися на сторінках товстих періодичних журналів. Отримуючи свіжу періодику, Людмила Степанівна все прочитувала першою, а наприкінці року здійснювала кропітку роботу: акуратно вилучала розрізнені частини романів із різних номерів і передавала їх на зшивання та художню палітурку, даруючи журнальним публікаціям нове життя у вигляді повноцінних книг. Цей процес бездоганно пам'ятає й сама Вікторія Альфредівна, адже її диспетчерська служба отримувала абсолютно всі нові видання з відділу комплектування і вже безпосередньо розподіляла готові книги по всіх підрозділах книгозбірні.

До молодих колег Людмила Степанівна ставилася з безмежною готовністю допомогти, часто ділилися точними й дієвими життєвими порадами. Особливо тепло й по-материнськи вона огорнула турботою вчорашню школярку Вікторію Бажайкіну, яку лагідно називала «Вітусею» — можливо, ще й тому, що її власний син був майже такого ж віку (Вітуся була старшою лише на рік чи два). Наставниця крок за кроком підбирала для неї найкращі книги, відкривши для молодої дівчини світові шедеври: «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, «Тесс із роду д'Ербервіллів» Томаса Гарді, «Консуело» Жорж Санд.

Цей закладений фундамент невдовзі зіграв ключову роль. Коли через конкурс Вікторія не пройшла до Київського училища культури, її безпосередня строга начальниця Ірина Олександрівна Сафронєєва, почувши про недобір у Новгородському обласному училищі культури, виявила залізобетонну рішучість і особисто зателефонувала туди, домовившись про зарахування своєї молодої співробітниці на заочне відділення.

Цією щасливою можливістю Вікторія скористалася не одна — доля привела туди ще трьох дівчат із Київщини, які так само не подолали жорсткий київський конкурс. Доля звела їх разом на першій же установчій сесії, де вони й познайомилися.

Під час навчання в Новгороді Вікторія, гортаючи програму із зарубіжної літератури, з подивом і гордістю усвідомила: більшість із цих творів вона вже давно прочитала завдяки своїй наставниці. На кожній лекції в думках лунало лише одне: «І це я вже читала, і це теж!»

Тоді вони ще не знали, що стають свідками кінця цілої епохи. Невдовзі розпад СРСР назавжди перекроїв кордони, і їхній випуск став історичним: після них набору студентів з України до Новгорода більше не було. Вони залишилися останніми українськими випускниками цього училища.

Вся праця Людмили Степанівни була наповнена особливою атмосферою тиші, теплоти та глибокої душевності. Не дивно, що цей унікальний домашній затишок, спокій та інтелігентний дух приваблював найяскравіших особистостей інституту. Бібліотекарі з теплою усмішкою згадують унікальний випадок, коли сам легендарний повоєнний декан, професор Георгій Камілович Сюньї, завітавши до АХЛ, настільки розслабився, що просто заснув на стільці. Тоді Олександра Михайлівна Козинська бережно вимкнула верхнє світло, а весь колектив диспетчерської служби з Людмилою Степанівною тихо-тихо розмовляли, аби не порушити сон улюбленого професора.

Згодом Людмила Степанівна пішла на заслужену пенсію, залишивши колегам свій багатий досвід. 12 травня 2025 року її земний шлях завершився. Проте у цих спогадах та у серцях її вихованок назавжди живе спадкоємність шляхетної праці, поваги та великої людської турботи наставників школи КАДІ–НТУ.

ХОМ’ЯК ЯРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ (1923-1993)

«Наукова слава університету виростає з перших випускників, які присвятили альма-матер усе своє життя, сміливо поєднуючи залізобетонні інженерні розрахунки з формуванням національної свідомості нових поколінь».

Життєвий, науковий та педагогічний шлях доктора технічних наук, професора Ярослава Васильовича Хом’яка є однією з найяскравіших сторінок у літописі нашої академічної родини. Він народився 25 липня 1923 року. Належчи до першого, історичного покоління випускників КАДІ, він назавжди пов'язав із ним усю свою подальшу долю.

Виняткові організаторські здібності та високий дослідницький потенціал Ярослава Васильовича проявилися на самому початку його кар'єри: невдовзі після закінчення аспірантури та успішного захисту кандидатської дисертації йому було довірено очолити рідний дорожньо-будівельний факультет на посаді декана. Згодом, працюючи завідувачем кафедри проєктування доріг та проректором з наукової роботи інституту, він виступив ініціатором масштабних та прогресивних науково-освітніх реформ.

З діяльністю професора Хом’яка пов’язано впровадження революційних практичних методів навчання студентства. За його безпосередньої ініціативи у 1963 році було створено перше серед профільних вишів країни студентське проєктно-конструкторське бюро (СПКБ). Це дозволило філігранно інтегрувати теоретичні знання у реальне виробництво — студенти старших курсів залучалися до самостійного проєктування автомобільних доріг місцевого значення. У 1965 році Ярослав Василькович організував при кафедрі спеціалізовану науково-дослідну лабораторію, де розроблялася передова апаратура для точного аналізу та оптимізації дорожнього руху.

Наукові та громадянські інтереси професора Хом’яка охоплювали не лише суто технічну галузь, а й сферу гуманітарного розвитку вищої школи. Після проголошення незалежності України у 1991 році саме Ярослав Васильович очолив новостворену кафедру українознавства нашого університету. На цій відповідальній посаді він шляхетно координував впровадження історико-культурних та мовно-національних дисципліни у процес підготовки майбутніх інженерів-транспортників, забезпечуючи формування високої світоглядної культури студентства.

Ярослава Васильовича Хом’яка не стало у 1993 році. Його фундаментальний науковий спадок у галузі проєктування транспортних споруд, вихована ним сильна плеяда фахівців та його особистий внесок у гуманітарну розбудову вищої технічної освіти залишаються нашою живою основою та гордістю Національного транспортного університету.

ЯЦКІВСЬКИЙ ЛЮБОМИР ЮРІЙОВИЧ (1925-2010)

«Штурманська точність військової авіації та сувора дисципліна мислення стають надійним підґрунтям для розбудови цивільної вищої школи, де кожен освітній маршрут прокладається з абсолютною відповідальністю».

Працюючи над літописом нашого університету, я щоразу переконуюся: його викладацький фундамент тримається на людях із винятковим життєвим гартом. Любомир Юрійович Яцківський народився 25 липня 1925 року в Києві в родині службовця. У 1940 році він вступив до Київської авіаційної спецшколи, розпочавши свій тривалий і славний шлях у військовій авіації. У 1944 році йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Пройшовши суворі етапи служби від штурмана і бомбардира до штурмана першого класу, він виконував складні бойові чергування у різних гарнізонах країни. Визначною віхою його військової біографії стало навчання у Військово-повітряній академії імені Ю. О. Гагаріна, яку він успішно закінчив. У травні 1959 року, після дев'ятнев'яти років бездоганної служби у збройних силах, полковник Яцківський був демобілізований.

Того ж знаменного 1959 року розпочався новий, цивільний етап його діяльності у стінах КАДІ. Виявляючи глибоке прагнення до нових знань, Любомир Юрійович розпочав роботу в інституті та паралельно вступив на вечірній факультет вишу. Протягом кількох років він успішно поєднував каторжні обов'язки старшого інженера кафедри термодинаміки та двигунів із відповідальним завідуванням курсами підвищення кваліфікації інженерно-технічних робітників. У 1964 році він успішно закінчив КАДІ, здобувши кваліфікацію інженера-механіка за спеціальністю «Aвтомобільний транспорт». Таке поєднання складної виробничої, організаційної роботи з вечірньою освітою красномовно характеризувало його вольовий характер та виняткову вимогливість до точності в усьому.

За десятиліття плідної наукової роботи професор Яцківський опублікував понад 100 наукових і навчально-методичних праць, серед яких — 4 фундаментальні монографії та 11 навчальних посібників для студентів транспортних спеціальностей. Він став автором 5 авторських свідоцтв на винаходи, що підтвердило глибоке прикладне значення його досліджень. Особливе місце в спадщині вченого зайняла підготовка викладацьких кадрів: під його безпосереднім керівництвом успішно захистили дисертації 5 аспірантів, які продовжили розвиток його наукового напряму.

У 2003 році Любомир Юрійович очолив кафедру «Транспортні системи та маркетинг» НТУ, спрямувавши свій досвід на модернізацію навчальних програм та активну роботу з молодими дослідниками. У 2008 році після реорганізації підрозділу він став першим завідувачем кафедри «Транспортні технології». На цій посаді він повною мірою розкрив свій організаторський та педагогічний потенціал, забезпечуючи чітку роботу колективу та високу планку вимог до якості інженерної освіти.

Колеги та численні випускники університету пам'ятають Любомира Юрійовича як людину з бездоганною армійською виправкою, за якою завжди ховалися щирість, глибока уважність до людей та душевне тепло. Він глибоко поважав студентство, всебічно підтримував талановиту молодь і завжди знаходив час для мудрої наставницької поради. 8 квітня 2010 року Любомир Юрійович Яцківський пішов із життя, але закладені ним високі стандарти й академічні традиції залишаються важливою, живою основою сучасної кафедри транспортних технологій та всієї освітньої спадщини Національного транспортного університету.