Історія нашої Альма-матер — це не лише дати у хроніках чи офіційні звіти. Вона виткана з тисяч людських долей, щирих посмішок, перших лекцій та затишних розмов у кулуарах. Кожна розповідь, кожен щоденниковий запис чи теплий нарис наших співробітників — це унікальний фрагмент, з якого складається жива, неповторна мозаїка університетської пам'яті.

Чи можу я вважати себе нащадком автомобілістів? Мабуть, ні. Мій дід був лікарем, бабуся — вчителькою, а батько й мати — електриками. Але доля майже всіх членів моєї родини так чи інакше переплелася з історією НТУ. Точніше — з тим самим місцем, де тепер стоїть центральний корпус нашого університету.

Зі старою будівлею пов’язані мої найперші дитячі спогади про Київ. У квітні 1944 року я, семирічний хлопчик, разом із матір’ю, дідусем і бабусею повертався з евакуації з північного Казахстану до щойно звільненого від німців міста. Батько тоді ще був на фронті.

«Нас везли через тимчасовий військовий дерев’яний міст — іншої переправи через Дніпро ще не було. Везли на справжній вантажівці ЗІС-5. Цей автомобіль вразив мене найбільше: раніше я ніколи не бачив "живу" машину так близько».

Нас вивантажили на величезній, вкритій крупною бруківкою площі перед двоповерховим будинком із темно-червоної цегли. У центрі піднімалася височенна, як мені тоді здалося, вежа. Після грунтового степу цей широченний простір із штучним покриттям здавався дивом.

Перед входом височів пам’ятник, оточений витонченою кованою залізною огорожею, яка дуже мені запам’яталася. Тоді я ще не знав, що це бюст Пушкіна. До речі, це місце завжди було культовим для молоді. У юнацькі роки ми призначали побачення на Печерську у двох точках: «у Пушкіна» (біля інституту) або «у пушки» (біля метро «Арсенальна»). Якщо хтось не приходив, завжди можна було виправдатися: «Ой, я не дочув, чекав тебе біля пушки, а не у Пушкіна!».

Історично відомо, що в корпусі нашого університету з 1886 року діяла славнозвісна 5-та Києво-Печерська гімназія. Навпроти неї, якраз на місці сучасного готелю «Салют», колись височів величний Військово-Микільський собор, збудований наприкінці XVII століття майстром О. Д. Старцевим. У 1936 році собор зруйнували, і сьогодні про цю пам'ятку, на жаль, рідко згадують. Сучасна вулиця Івана Мазепи (колишня Микільська) вела від Микільських воріт — головного входу в Печерську фортецю — прямо до Арсеналу та Лаври.

Саме з цією гімназією пов’язана доля мого діда. Перед революцією він встиг попрацювати тут фельдшером. Минули десятиліття, у будівлі вже відкрився КАДІ, і дід — у віці 79 років! — знову повернувся сюди й два роки працював інститутським лікарем. Цю ж саму гімназію свого часу закінчив і мій батько.

Наступні спогади ведуть у шкільні роки. Ми, учні 134-ї школи, часто прибігали на спортивний майданчик КАДІ грати у баскетбол і волейбол. Шлях пролягав через вулицю Мільйонну (тепер Панаса Мирного) і... широченне поле іподрому.Той відомий на всю Україну кінний іподром простягався від теперішньої вулиці Лейпцизької аж до території КАДІ. Зараз там житлові будинки, а від іподрому залишилася лише адмінбудівля з трибунами (нині там Академія аграрних наук). Два великі спортмайданчики КАДІ знаходилися саме там, де на рубежі 1959–1960 років до старої гімназії прибудували східну частину сучасного корпусу (де зараз кафедра ВРМ).

У 1957 році я вступив на перший курс КАДІ. Пам’ятаю, як на вступному іспиті з літератури сів біля вікна на першому поверсі (тепер це 109 аудиторія) і весь час дивився на величезні каштани, що росли у дворі під самими вікнами. І де тепер ті каштани?..

Влітку 1959 року ми, студенти вже другого курсу, розбирали дах та перекриття другого поверху старої будівлі — готували місце під надбудову третього й четвертого поверхів.

«Нас тоді вразила неймовірна міцність старовинної цегляної кладки гімназії. Жодних інструментів, крім кувалд та ломів, у нас не було. Але розчин між цеглами був настільки твердим, що відірвати їх одну від одної було неможливо — вони просто сколювалися, як суцільний камінь».

Саме тоді ми повірили в стару київську легенду: під час будівництва лаврських храмів та найближчих до них споруд у розчин для міцності додавали курячі яйця. Стіни гімназії тримали цю таємницю віками. Вони витримали війну, витримали перебудову і стали надійним фундаментом для нашого НТУ.

За матеріалами спогадів викладача, опублікованих у газеті «Автодорожник».

«Плюти — це особливий вимір університетського життя, де на березі річки Козинки посеред лісової тиші виростали цілі покоління дітей, а інститутська дружба перетворювалася на міцну родинну традицію».

Селище Плюти розташоване в одному з наймальовничніших куточків Київщини — на перехресті «блакитних сестер України», як поетично називав річки нашої країни видатний поет Микола Вінграновський. Саме тут, на Обухівщині, в точці, де зливаються воєдино плеса Дніпра, Козинки та Стугни, природа створила унікальне місце, славетне своїми різнобарвними краєвидами, чистим лісовим повітрям, тишею та спокоєм. Історія цієї місцевості сягає сивої давнини: археологами тут знайдено сліди Трипільської культури, а місцеві легенди пов'язують назву селища з французом на прізвище Плютто.

Восени воєнного 1944 року розпочав свій історичний шлях КАДІ. Для розбудови вищої технічної школи з лав діючої армії були відкликані солдати та офіцери, а першим директором став Юрій Миколайович Даденков. Практично одночасно з розвитком інституту почалося й облаштування місця для літнього відпочинку колективу.

У перші повоєнні роки табір мав символічну назву «Тимурівець». Це був простір не лише для відпочинку викладачів, співробітників та їхніх дітей, а й місце великого милосердя — тут інститут системно оздоровлював вихованців із Дитячого будинку села Трипілля. Згодом табір отримав назву — «Зелений бір». Своєю інфраструктурою табір завдячує інженерному таланту кадівців. Саме завдяки студентам нашого університету, які приїжджали сюди в літній період, у Плютах з’явилася перша в історії селища асфальтна дорога, спроєктована й побудована безпосередньо під час будівельної практики.

Ворота спортивно-оздоровчого табору виходили на безкраї мальовничі луки. Тут, серед лісової тиші на березі чистої річки Козинки, викладачі, співробітники та студенти проводили свої найкращі літні дні: плавали на човнах, ловили рибу, засмагали на сонечку, збирали величезні букети лугових квітів та запускали в небо повітряних зміїв.

«Зелений бір» став справжнім родинним гніздом для КАДІ-НТУ. У цих дерев'яних будиночках виростало не одне покоління дітей співробітників вишу. Спочатку вони приїздили сюди малюками з батьками-викладачами, потім поверталися підлітками, згодом — студентами, а пізніше привозили сюди вже власних дітей та онуків. Тут формувалися університетські династії, міцніла інститутська дружба, яка тривала десятиліттями поза робочими кабінетами.

«Для кожного з нас Плюти мають свій власний, неповторний смак ностальгії. Мій особистий шлях у "Зеленому бору" розпочався з професійного відрядження — два роки поспіль у літній період я працювала там по одному місяцю як бібліотекар.

Безпосередньо біля нашої бібліотечної філії знаходилася галаслива й жива студентська лінія. Табір вирував молодіжною енергією: студенти приїздили сюди на практику, і наша Бібліотека ставала для них особливим центром тяжіння. Добре пам'ятаю довгі дерев'яні столи, навколо яких постійно збиралися майбутні інженери. Вони окупували ці місця, розкладали ватмани й годинами малювали свої складні креслення під шелест плютівського лісу. Це був дивовижний простір, де робота, наука й відпочинок переплелися в одне ціле.

Попри те, що Піонерська лінія табору була розташована в іншій стороні, у Плютах панувала неймовірна атмосфера згуртованості, теплоти та позитиву, яка об'єднувала всіх. Літо за літом зі своїми дітьми тут відпочивали відомі університетські династії та родини Рассказових, Федоренків, Дударів. Ця атмосфера була наче в одній великій, дружній родині. Олександр Олегович Рассказов часто запрошував до кола своїх близьких друзів, навіть не пов'язаних безпосередньо з КАДІ, що робило вечори ще цікавішими. Саме так у Плютах з'явився видатний український учений у галузі будівельної механіки, академік і доктор технічних наук, професор Олександр Сергійович Городецький разом із сином Дмитром. Навколо великих науковців вирувало особливе, інтелектуальне й водночас просте життєве коло.

Ця міцна чоловіча дружба та згуртованість давно вийшли за межі літнього табору й переросли у справжню сімейну традицію в Києві. Вони часто збиралися своєю близькою компанією вдома один в одного, щоб відпочити за партією в преферанс — грою, яка вимагала витонченого математичного розуму та особливої культури спілкування. Жодного з цих великих людей — ні Юрія Михайловича Федоренка, ні Олександра Олеговича Рассказова, ні Олександра Сергійовича Городецького — вже немає в живих, але та унікальна атмосфера інтелігентності й позитиву досі живе в моїй пам'яті.

Тоді я ще не знала весь масштабний склад університету так досконало, як знаю його зараз, але саме з Плютів розпочалося моє знайомство з династією Федоренків, яку я з величезною теплотою згадую й донині. 

Особливим, незабутнім ритуалом у Плютах було завершення літнього сезону. Юрій Михайлович Федоренко завжди готував для всієї лінії свій фірмовий, неймовірно смачний плов. Оскільки в нашій родині плов ніколи не готували, а я любила його з самого дитинства, цей жест був для мене надзвичайно зворушливим. Юрій Михайлович тоді щиро ділився зі мною секретами свого кулінарного рецепта, і ці літні вечори біля багаття стали символом справжньої інститутської єдності.

Мої Плюти — це початок буремних 1990-х років. Час, коли звичний світ навколо стрімко змінювався. Я чітко пам'ятаю серпень 1990 року. Спекотне літо, лісова прохолода і раптова, шокуюча звістка, яка ехом прокотилася по всьому табору — загибель Віктора Цоя. Тоді з кожного куточка, з кожного підліткового магнітофона та під акустичні гітари біля вогнищ лунали його пісні. Ми переживали цей злам поколінь разом, вдихаючи повітря свободи.

А вже за рік, у серпні 1991-го, Плюти зустріли нас зовсім іншою тривогою. Радіоприймачі в дерев'яних будиночках розривалися від новин про путч ГКЧП у Москві та крах Радянського Союзу. Світ здригався від тектонічних історичних зсувів, народжувалася новітня історія, а ми, припавши до приймачів серед плютівського лісу, ловили кожен ковток цих змін. Ці серпневі вечори назавжди закарбувалися в пам'яті як symbols нашої молодості.

На початку 90-х років у багатьох із нас не було фотоапарата, тому найяскравіші моменти тих літніх сезонів не збереглися на фотоплівці, а залишилися виключно в нашій пам'яті. Проте унікальна атмосфера плютівського затишку, згуртованості та позитиву безперервно перейшла у наступні десятиліття».

Тут представлені архівні світлини вже нових поколінь нтушників у 2000-х роках. Дивлячись на ці сонячні кадри ми бачимо ту саму незмінну Плютівську радість, яка роками об'єднувала і продовжує об'єднувати нашу велику університетську родину.