Кожне дерево має коріння, що тримає його в землі, та крила-гілки, що тягнуться до неба. Наш університет починався не просто з наказів чи креслень — він виріс на фундаменті колишньої чоловічої гімназії, увібравши в себе пам'ять цього місця. Але його справжня історія — це не лише суворі аудиторії, а й простір родинного тепла та літньої ностальгії у Плютах, де покоління викладачів і студентів ставали єдиною родиною. У цьому розділі — архітектурна пам'ять київських стін, живі коріння роду професора Сироти та щемливі спогади про затишні літні дні, які назавжди закарбувалися в генетичному коді нашого вишу.

Сьогодні ми ходимо коридорами нашого університету, навіть не здогадуючись, які глибокі таємниці зберігають ці стіни. Наприкінці XIX століття на місці, де зараз вирує сучасне студентське життя, вирували зовсім інші, але не менш яскраві пристрасті. Тут народжувалася перша на Печерську чоловіча гімназія.

Усе почалося в лютому 1882 року. На той час на Печерську мешкало близько 8 тисяч жителів, але не було жодного приватного чи державного середнього навчального закладу. Обурені такою несправедливістю, кияни звернулися до міської Думи. Справа дійшла до самого імператора, і після тривалих погоджень у військових та освітянських міністерствах, у 1884 році дозвіл нарешті було отримано.

Велику роль у долі майбутньої гімназії відіграв легендарний київський благодійник Микола Артемович Терещенко. Він пожертвував колосальну на той час суму — 100 тисяч рублів. Меценат поставив лише дві умови: гімназія має бути повною, восьмикласною, і розташовуватися саме на Печерську. Так закладу дали назву — П'ята Києво-Печерська гімназія.

Офіційним роком її народження став 1885-й. Інтерес киян був неймовірним! У перший же день прийому документів, 16 липня, лише за одну годину комісія розглянула 32 прохання від батьків. Кількість охочих вчитися у рази перевищувала можливості закладу, адже спочатку відкрили всього три класи (підготовчий, перший і другий) по 30 учнів у кожному.

Поки власної будівлі не було, перші гімназисти у вересні сіли за парти у тимчасово орендованому приміщенні на вулиці Микільській (нині — Івана Мазепи), 16.

Тим часом на розі вулиці Еспланадної та дороги до Лаври відомий підрядник, купець першої гільдії Б. С. Міллер, уже будував для гімназії її власний дім — той самий, у якому ми з вами перебуваємо сьогодні. Проте будівництво розпочалося з гучного скандалу. Ділянка належала військовому відомству і знаходилася всього за 128 метрів від фортів Києво-Печерської фортеці. За суворими тогочасними законами, ця відстань мала бути вдвічі більшою. Це грубе порушення військових норм спровокувало серйозний конфлікт між міською владою та Міністерством народної освіти...

Наступний навчальний рік гімназисти зустріли вже у власному домі, хоча його внутрішнє оздоблення ще тривало. Будівлю звели за проєктом талановитого військового інженера М. І. Чекмарьова, а її урочисте освячення відбулося 1 листопада 1887 року. Нова двоповерхова красуня, де витончений російський стиль дивовижним чином поєднувався мало не з мавританським, миттєво стала окрасою району. Вона яскраво виділялася на тлі навколишніх одноманітних, сірих казенних споруд.

А що ж із тим самим будівельним скандалом та фортецею? Тут розгорнулася справжня паперова війна! У 1886 році вийшов указ Сенату, за яким велика частина Печерська — разом із новозбудованою гімназією — несподівано перейшла у підпорядкування коменданта Київської фортеці.

Київська міська дума вирішила цим скористатися. «Раз ви тепер на території військових, то й грошей ми вам не дамо», — подумали чиновники й позбавили гімназію щорічної фінансової допомоги. Судова тяганина тривала три роки. Лише у 1889 році вища влада визнала дії міської Думи незаконними і закликала депутатів «повернутися до гімназії обличчям». Дума образилася, писала скарги в Сенат і навіть вимагала взагалі позбавити Київ такого «марнотратства», як фінансування освіти. Історія замовчує, чим остаточно закінчилося це затяте протистояння, але гроші гімназія все ж отримувала.

Попри всі чиновницькі інтриги, закладу судилося процвітати. Вже у 1891 році вона стала повноцінною восьмикласною гімназією, а за п'ять років тут навчалося вже 380 хлопців.

Найцікавіше — зазирнути у тогочасні класні журнали. Ці стіни від початку були простором, де єдналися різні культури. Більшість учнів були православними (73%), але поруч із ними вчилися римо-католики (майже 14%), юдеї (10%), лютерани, вірмени та навіть караїми. За походженням це теж був строкатий зріз Києва: переважно діти дворян, але за сусідніми партами сиділи сини купців, міщан та простих ремісників. Усі вони, сплачуючи за навчання чималі на той час 50 рублів на рік, разом творили перші сторінки історії цієї будівлі.

Справжнім золотим віком для гімназії став час, коли її очолив унікальний директор — чех за походженням В'ячеслав Іванович Петр. Це був невгамовний ентузіаст, закоханий у свою справу. Музикант у душі, він особисто створив і очолив гімназійний оркестр із 30 учнів, а також хор, де співало пів сотні хлопців. Для навчання дітей грі на скрипці та духових інструментах директор запросив двох професійних викладачів.

Та найбільшою пристрастю В'ячеслава Петровича були мандри. Щоб розширити світогляд вихованців, він організовував для них «військові прогулянки» вулицями Києва, а згодом — піші походи до Вишгорода та Межигір'я. Починаючи з 1893 року, директор разом із випускниками вирушав у масштабні навчальні подорожі залізницею — до Криму, на Кавказ, Урал та Поволжя. За час свого керівництва він організував 12 таких великих експедицій. Завдяки дружнім зв'язкам директора з багатьма установами, ці поїздки обходилися батькам гімназистів заледве не за безцінь.

Згодом, у 1906 році, цей дивовижний педагог заснував у Києві власну приватну гімназію, що містилася спочатку в будинку Шибаєва на Львівській (нині Січових Стрільців) вулиці, а згодом на вулиці Володимирській, 16. З нею він вийшов на європейський рівень і возив своїх вихованців на канікули до Італії, Іспанії, Бельгії, Німеччини та Голландії.

Саме В'ячеслав Петр став ініціатором появи відомої візитівки перед будівлею гімназії — пам’ятника Олександру Пушкіну. Його відкрили у 1899 році до 100-річчя поета. Що цікаво, гроші на встановлення (чималі на той час 900 рублів) по копійці збирали самі викладачі та учні. Історія створення монумента була дуже київською: проєкт розробив скульптор Роберт Бах, бронзове погруддя відлили в Петербурзі, а під постамент Міська дума дозволила безкоштовно взяти базальтову колону, яка просто так лежала посеред міста біля Золотих воріт. Її обробив місцевий муляр, і на п'єдесталі з'явився напис: «Олександру Сергійовичу Пушкіну Києво-Печерська Гімназія». Це був перший пам'ятник цьому поету в Києві, який згодом переживе цілу епоху і стане свідком трансформації гімназії у наш університет.

П'ята Києво-Печерська гімназія, розташована на вулиці Суворова (ниніОмеляновича-Павленка), 1, функціонувала з кінця XIX століття, переживаючи розширення, використання як військового госпіталю під час Першої світової війни та численні трансформації навчального закладу у 1917–1919 роках. Серед вихованців гімназії були кінорежисер Григорій Козинцев та письменник Марк Ландау, а з 1944 року будівлю займає автомобільно-дорожній інститут (нині НТУ), будівля якого зазнала капітальної перебудови у 1960-х роках.

Чи можу я вважати себе нащадком автомобілістів? Мабуть, ні. Мій дід був лікарем, бабуся — вчителькою, а батько й мати — електриками. Але доля майже всіх членів моєї родини так чи інакше переплелася з історією НТУ. Точніше — з тим самим місцем, де тепер стоїть центральний корпус нашого університету.

Зі старою будівлею пов’язані мої найперші дитячі спогади про Київ. У квітні 1944 року я, семирічний хлопчик, разом із матір’ю, дідусем і бабусею повертався з евакуації з північного Казахстану до щойно звільненого від німців міста. Батько тоді ще був на фронті.

«Нас везли через тимчасовий військовий дерев’яний міст — іншої переправи через Дніпро ще не було. Везли на справжній вантажівці ЗІС-5. Цей автомобіль вразив мене найбільше: раніше я ніколи не бачив "живу" машину так близько».

Нас вивантажили на величезній, вкритій крупною бруківкою площі перед двоповерховим будинком із темно-червоної цегли. У центрі піднімалася височенна, як мені тоді здалося, вежа. Після грунтового степу цей широченний простір із штучним покриттям здавався дивом.

Перед входом височів пам’ятник, оточений витонченою кованою залізною огорожею, яка дуже мені запам’яталася. Тоді я ще не знав, що це бюст Пушкіна. До речі, це місце завжди було культовим для молоді. У юнацькі роки ми призначали побачення на Печерську у двох точках: «у Пушкіна» (біля інституту) або «у пушки» (біля метро «Арсенальна»). Якщо хтось не приходив, завжди можна було виправдатися: «Ой, я не дочув, чекав тебе біля пушки, а не у Пушкіна!».

Історично відомо, що в корпусі нашого університету з 1886 року діяла славнозвісна 5-та Києво-Печерська гімназія. Навпроти неї, якраз на місці сучасного готелю «Салют», колись височів величний Військово-Микільський собор, збудований наприкінці XVII століття майстром О. Д. Старцевим. У 1936 році собор зруйнували, і сьогодні про цю пам'ятку, на жаль, рідко згадують. Сучасна вулиця Івана Мазепи (колишня Микільська) вела від Микільських воріт — головного входу в Печерську фортецю — прямо до Арсеналу та Лаври.

Саме з цією гімназією пов’язана доля мого діда. Перед революцією він встиг попрацювати тут фельдшером. Минули десятиліття, у будівлі вже відкрився КАДІ, і дід — у віці 79 років! — знову повернувся сюди й два роки працював інститутським лікарем. Цю ж саму гімназію свого часу закінчив і мій батько.

Наступні спогади ведуть у шкільні роки. Ми, учні 134-ї школи, часто прибігали на спортивний майданчик КАДІ грати у баскетбол і волейбол. Шлях пролягав через вулицю Мільйонну (тепер Панаса Мирного) і... широченне поле іподрому.Той відомий на всю Україну кінний іподром простягався від теперішньої вулиці Лейпцизької аж до території КАДІ. Зараз там житлові будинки, а від іподрому залишилася лише адмінбудівля з трибунами (нині там Академія аграрних наук). Два великі спортмайданчики КАДІ знаходилися саме там, де на рубежі 1959–1960 років до старої гімназії прибудували східну частину сучасного корпусу (де зараз кафедра ВРМ).

У 1957 році я вступив на перший курс КАДІ. Пам’ятаю, як на вступному іспиті з літератури сів біля вікна на першому поверсі (тепер це 109 аудиторія) і весь час дивився на величезні каштани, що росли у дворі під самими вікнами. І де тепер ті каштани?..

Влітку 1959 року ми, студенти вже другого курсу, розбирали дах та перекриття другого поверху старої будівлі — готували місце під надбудову третього й четвертого поверхів.

«Нас тоді вразила неймовірна міцність старовинної цегляної кладки гімназії. Жодних інструментів, крім кувалд та ломів, у нас не було. Але розчин між цеглами був настільки твердим, що відірвати їх одну від одної було неможливо — вони просто сколювалися, як суцільний камінь».

Саме тоді ми повірили в стару київську легенду: під час будівництва лаврських храмів та найближчих до них споруд у розчин для міцності додавали курячі яйця. Стіни гімназії тримали цю таємницю віками. Вони витримали війну, витримали перебудову і стали надійним фундаментом для нашого НТУ.

За матеріалами спогадів викладача, опублікованих у газеті «Автодорожник».

«Плюти — це особливий вимір університетського життя, де на березі річки Козинки посеред лісової тиші виростали цілі покоління дітей, а інститутська дружба перетворювалася на міцну родинну традицію».

Селище Плюти розташоване в одному з наймальовничніших куточків Київщини — на перехресті «блакитних сестер України», як поетично називав річки нашої країни видатний поет Микола Вінграновський. Саме тут, на Обухівщині, в точці, де зливаються воєдино плеса Дніпра, Козинки та Стугни, природа створила унікальне місце, славетне своїми різнобарвними краєвидами, чистим лісовим повітрям, тишею та спокоєм. Історія цієї місцевості сягає сивої давнини: археологами тут знайдено сліди Трипільської культури, а місцеві легенди пов'язують назву селища з французом на прізвище Плютто.

Восени воєнного 1944 року розпочав свій історичний шлях КАДІ. Для розбудови вищої технічної школи з лав діючої армії були відкликані солдати та офіцери, а першим директором став Юрій Миколайович Даденков. Практично одночасно з розвитком інституту почалося й облаштування місця для літнього відпочинку колективу.

У перші повоєнні роки табір мав символічну назву «Тимурівець». Це був простір не лише для відпочинку викладачів, співробітників та їхніх дітей, а й місце великого милосердя — тут інститут системно оздоровлював вихованців із Дитячого будинку села Трипілля. Згодом табір отримав назву — «Зелений бір». Своєю інфраструктурою табір завдячує інженерному таланту кадівців. Саме завдяки студентам нашого університету, які приїжджали сюди в літній період, у Плютах з’явилася перша в історії селища асфальтна дорога, спроєктована й побудована безпосередньо під час будівельної практики.

Ворота спортивно-оздоровчого табору виходили на безкраї мальовничі луки. Тут, серед лісової тиші на березі чистої річки Козинки, викладачі, співробітники та студенти проводили свої найкращі літні дні: плавали на човнах, ловили рибу, засмагали на сонечку, збирали величезні букети лугових квітів та запускали в небо повітряних зміїв.

«Зелений бір» став справжнім родинним гніздом для КАДІ-НТУ. У цих дерев'яних будиночках виростало не одне покоління дітей співробітників вишу. Спочатку вони приїздили сюди малюками з батьками-викладачами, потім поверталися підлітками, згодом — студентами, а пізніше привозили сюди вже власних дітей та онуків. Тут формувалися університетські династії, міцніла інститутська дружба, яка тривала десятиліттями поза робочими кабінетами.

«Для кожного з нас Плюти мають свій власний, неповторний смак ностальгії. Мій особистий шлях у "Зеленому бору" розпочався з професійного відрядження — два роки поспіль у літній період я працювала там по одному місяцю як бібліотекар.

Безпосередньо біля нашої бібліотечної філії знаходилася галаслива й жива студентська лінія. Табір вирував молодіжною енергією: студенти приїздили сюди на практику, і наша Бібліотека ставала для них особливим центром тяжіння. Добре пам'ятаю довгі дерев'яні столи, навколо яких постійно збиралися майбутні інженери. Вони окупували ці місця, розкладали ватмани й годинами малювали свої складні креслення під шелест плютівського лісу. Це був дивовижний простір, де робота, наука й відпочинок переплелися в одне ціле.

Попри те, що Піонерська лінія табору була розташована в іншій стороні, у Плютах панувала неймовірна атмосфера згуртованості, теплоти та позитиву, яка об'єднувала всіх. Літо за літом зі своїми дітьми тут відпочивали відомі університетські династії та родини Рассказових, Федоренків, Дударів. Ця атмосфера була наче в одній великій, дружній родині. Олександр Олегович Рассказов часто запрошував до кола своїх близьких друзів, навіть не пов'язаних безпосередньо з КАДІ, що робило вечори ще цікавішими. Саме так у Плютах з'явився видатний український учений у галузі будівельної механіки, академік і доктор технічних наук, професор Олександр Сергійович Городецький разом із сином Дмитром. Навколо великих науковців вирувало особливе, інтелектуальне й водночас просте життєве коло.

Ця міцна чоловіча дружба та згуртованість давно вийшли за межі літнього табору й переросли у справжню сімейну традицію в Києві. Вони часто збиралися своєю близькою компанією вдома один в одного, щоб відпочити за партією в преферанс — грою, яка вимагала витонченого математичного розуму та особливої культури спілкування. Жодного з цих великих людей — ні Юрія Михайловича Федоренка, ні Олександра Олеговича Рассказова, ні Олександра Сергійовича Городецького — вже немає в живих, але та унікальна атмосфера інтелігентності й позитиву досі живе в моїй пам'яті.

Тоді я ще не знала весь масштабний склад університету так досконало, як знаю його зараз, але саме з Плютів розпочалося моє знайомство з династією Федоренків, яку я з величезною теплотою згадую й донині. 

Особливим, незабутнім ритуалом у Плютах було завершення літнього сезону. Юрій Михайлович Федоренко завжди готував для всієї лінії свій фірмовий, неймовірно смачний плов. Оскільки в нашій родині плов ніколи не готували, а я любила його з самого дитинства, цей жест був для мене надзвичайно зворушливим. Юрій Михайлович тоді щиро ділився зі мною секретами свого кулінарного рецепта, і ці літні вечори біля багаття стали символом справжньої інститутської єдності.

Мої Плюти — це початок буремних 1990-х років. Час, коли звичний світ навколо стрімко змінювався. Я чітко пам'ятаю серпень 1990 року. Спекотне літо, лісова прохолода і раптова, шокуюча звістка, яка ехом прокотилася по всьому табору — загибель Віктора Цоя. Тоді з кожного куточка, з кожного підліткового магнітофона та під акустичні гітари біля вогнищ лунали його пісні. Ми переживали цей злам поколінь разом, вдихаючи повітря свободи.

А вже за рік, у серпні 1991-го, Плюти зустріли нас зовсім іншою тривогою. Радіоприймачі в дерев'яних будиночках розривалися від новин про путч ГКЧП у Москві та крах Радянського Союзу. Світ здригався від тектонічних історичних зсувів, народжувалася новітня історія, а ми, припавши до приймачів серед плютівського лісу, ловили кожен ковток цих змін. Ці серпневі вечори назавжди закарбувалися в пам'яті як symbols нашої молодості».

На початку 90-х років у багатьох із нас не було фотоапарата, тому найяскравіші моменти тих літніх сезонів не збереглися на фотоплівці, а залишилися виключно в нашій пам'яті. Проте унікальна атмосфера плютівського затишку, згуртованості та позитиву безперервно перейшла у наступні десятиліття.

Тут представлені архівні світлини вже нових поколінь нтушників у 2000-х роках. Дивлячись на ці сонячні кадри ми бачимо ту саму незмінну Плютівську радість, яка роками об'єднувала і продовжує об'єднувати нашу велику університетську родину.