Історія університету — це пам'ять про живі долі людей, велику родину різних епох, яка назавжди пов'язала з ним своє життя. У цьому розділі зібрані імена тих, хто своєю працею, талантом і відданістю закладав перші наукові цеглини КАДІ та творив славу нашого закладу протягом десятиліть. Тут поряд стоять видатні керівники, фундатори наукових шкіл та викладачі. Відомі професори та скромні наставники — усі вони в одному ряду, адже кожен великий чи малий внесок сформував шлях нашого університету та виховав не одне покоління фахівців.

В 1931 р. Петро Іванович був мобілізований на Харківський тракторний завод (ХТЗ), де працював інженером-конструктором, завідувачем сектору нового проектування та начальником конструкторського бюро. За цей час зробив багато корисного для створення нових конструкцій тракторних двигунів та їхніх вузлів. Зокрема за його безпосередньою участю був створений перший дизель на Харківському тракторному заводі (1933 р.).

Одночасно з роботою на виробництві Петро Іванович продовжував викладати у ВНЗ м. Харкова: в Інституті механізації і електрифікації сільського господарства, Автомобільно-дорожньому та Механіко-машинобудівельному інститутах. В 1941 році йому було присвоєно вчене звання доцента.

В роки Другої світової війни Петро Іванович працював конструктором на Сталінградському і керівником моторно-конструкторського бюро на Алтайському тракторних заводах. За розробку систем пуску танкових дизелів в зимових умовах був нагороджений медаллю «За трудову доблесть».

У 1943 році, після звільнення м. Харкова від фашистських загарбників, Наказом Наркома середнього машинобудування, Петро Іванович був призначений головним конструктором ХТЗ, під його керівництвом був розроблений проект тракторного дизеля. В цьому році ним була захищена дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук. В 1946 році Петро Іванович вступив до докторантури АН УРСР.

В 1946-1959 рр. керував лабораторією енергетики Українського науково дослідного інституту механізації сільського господарства і одночасно працював доцентом, а потім професором в Київському автомобільно-дорожньому інституті.

В Києві серед інших науково-дослідницьких робіт Петро Іванович провів розробку і дослідження нової системи паливоподачі для тракторних дизелів і підготував докторську дисертацію на тему «Теорія і дослідження нової системи паливоподачі для тракторних двигунів», яку успішно захистив в 1956 році.

Характерними рисами Петра Івановича були нестримна творча активність, надзвичайні здібності до винахідництва, живий інтерес до всього нового, величезна працездатність. Про широту його наукових інтересів свідчать напрями його праць: «Теорія тягової газової турбіни», «Розробка теорії інерційного стартера», «Дослідження електротрактора», «Розробка методики випробування тракторів з навісним знаряддям», «Теоретичні основи підвищення робочих швидкостей машиннотракторного агрегату» та інші. Особливо великий внесок зробив П. І. Андрусенко в створення паливних насосів розподільного типу для автомобільних і тракторних дизелів з новою системою дозування подачі палива і гідравлічним регулятором частоти обертання дизеля.

Багато енергії віддав Петро Іванович створенню оригінальних конструкцій роторнопоршневих двигунів. Він є автором понад 100 наукових і конструкторських розробок, в тому числі 4 монографії, 26 авторських свідоцтв СРСР і 9 іноземних патентів на винаходи. П. І.  Андрусенко підготував 19 кандидатів і 3 докторів технічних наук.

Заслуги вченого високо оцінені державою: він нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, двома медалями «За трудову доблесть» і багатьма іншими медалями.

Петро Іванович пішов з життя 23 січня 1977 р.

Головним є те, що Петро Іванович був дуже чуйною, чесною і разом з тим принциповою людиною. Саме ці риси дозволили йому закласти міцний фундамент створеної ним кафедри.

Учні Петра Івановича і учні його учнів, пам’ятають його як висококваліфікованого, досвідченого, ерудованого фахівця, як уважну і добру людину. В своїй роботі намагаються підтримати ті добрі традиції, закладені Петром Івановичем при створенні кафедри.

Народився 28 вересня 1936 р. у Дніпропетровську. Успішно закінчив школу. Після закінчення школи служив у лавах Радянської армії.

У 1958 р. вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту. Жива зацікавленість здобутою професією інженера-механіка створила підґрунтя для майбутньої наукової діяльності у сфері транспорту.

У 1966 р. вступив до аспірантури в КАДІ. У 1969 р. захистив кандидатську ди­сертацію. Відтоді розпочав активну викладацьку діяльність, пройшовши шлях від асистента до доцента кафедри.

У 1971—1974 рр. очолював кафедру «Обчислювальної математики». 

У 1976 р. створив та очолив кафедру «Організація і управління». З січня 1983 року кафедра була перейменована в кафедру «Експлуатація автомобільного транспорту і організація дорожнього руху». В червні 1985 року кафедра одержала назву «Організація, економіка і управління автомобільним транспортом». У 1993 році кафедру було реформовано в кафедру «Менеджмент та підприємництво», а з 2006 року – «Менеджмент». Від дня заснування по вересень 2017 року кафедру «Менеджмент» очолював Бідняк Михайло Несторович.

Він був натхненником та духовним лідером багатьох молодих вчених. Створив свою школу науковців, що несуть його ідеї в науку та виробництво, втілюють у життя результати наукових пошуків та досліджень з проблем теорії управління, моделювання та оптимізації виробництва. Під керівництвом Бідняка М. Н. більше 50 аспірантів підготували та успішно захистили кандидатські дисертації.

Павло Іванович Бортницький народився 02 грудня 1937 року у селі Липляни Малинського району Житомирської області в багатодітній селянській родині. У 1945–1945 рр. навчався в Липлянській початковій школі, у 1949–1953 рр. – у Стремигородській семирічній школі Коростенського району Житомирської області, у 1953–1956 рр. – у Чоповицькій середній школі Малинського району, після закінчення якої того ж року вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту (КАДІ). Закінчив КАДІ у 1961 році, отримавши диплом інженера-механіка з експлуатації автомобільного транспорту.

Після завершення навчання в КАДІ Павло Іванович був направлений на роботу до Камчатського військово-будівельного управління «Дальвоєнморбуду» (м. Петропавловськ-Камчатський), де працював на посадах начальника автоколони (1961 р.), інженера авторемонтних майстерень (1961–1963 рр.), інженера виробничого відділу (1963 р.), головного механіка управління начальника робіт механізації (УНР-370) (1963–1965 рр.).

У 1965–1968 рр. Павло Іванович проходив підготовку в аспірантурі Київського автомобільно-дорожнього інституту на кафедрі автомобілів і тракторів, де його науковим керівником був канд. техн. наук, доцент, завідувач кафедри Є. І. Борзаковський. Дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему «Обоснование расчетных значений сопротивления и скорости движения для тягового расчета автомобиля» захистив у березні 1972 року.

Свій трудовий шлях у КАДІ Павло Іванович розпочав після завершення аспірантської підготовки в 1969 році на посаді інженера науково-дослідної групи підвищення техніко-економічних якостей автомобілів при кафедрі автомобілів і тракторів. У листопаді 1970 року був переведений на посаду асистента кафедри технічної експлуатації автомобілів (нині – кафедра технічної експлуатації автомобілів та автосервісу).

Від вересня 1974 року П. І. Бортницький працював на посаді старшого викладача кафедри технічної експлуатації автомобілів, а від листопада 1976 року – на посаді доцента кафедри технічної експлуатації автомобілів (згодом – кафедра технічного обслуговування автомобілів, кафедра виробничих систем і сервісу на транспорті, кафедра технічної експлуатації автомобілів та автосервісу). Рішенням ВАК СРСР у квітні 1978 року Павлу Івановичу було присвоєно вчене звання доцента по кафедрі технічної експлуатації автомобілів.

Від 01 вересня 2010 року до завершення роботи в університеті (31 серпня 2020 року) Павло Іванович обіймав посаду професора кафедри технічної експлуатації автомобілів та автосервісу.

У 1978–1983 рр. П.І. Бортницький за сумісництвом працював заступником декана автомобільного факультету.

Від 1983 до 1986 року Павло Іванович перебував у закордонному відрядженні до Республіки Нікарагуа. Вільно володів іспанською мовою, якою готував навчальні курси дисциплін для тамтешніх студентів.

У КАДІ-УТУ-НТУ Павло Іванович у різні роки читав лекційні курси, проводив лабораторні, практичні заняття з дисциплін «Технічна експлуатація автомобілів», «Охорона праці в галузі», «Ресурсозбереження на транспорті», керував курсовим проектуванням і виконанням дипломних робіт спеціалістів і магістрів.

П.І. Бортницький – автор та співавтор понад сотні наукових та навчально-методичних праць, серед яких підручник «Охрана труда на автомобильном транспорте» для студентів закладів вищої освіти автомобільно-дорожнього профілю (1987 р.), навчальні посібники «Організація охорони праці на автомобільному транспорті» (2003 р.) та «Технологічне проектування автотранспортних підприємств» (2009 р.), а також численні методичні вказівки до виконання лабораторних і практичних занять, дипломного та курсового проектування.

Павло Іванович брав активну участь в організаційній роботі кафедри. Багато років виконував обов’язки заступника завідувача кафедри, був відповідальним за організацію дипломного проектування на кафедрі (тематика, розподіл між керівниками, попередній захист, звітність), зокрема за таку важливу складову студентських кваліфікаційних робіт як розробка заходів з охорони праці. Протягом багатьох років Павлу Івановичу було доручено проводити заняття з охорони праці для працівників університету на факультеті підвищення кваліфікації (згодом – Інститут економіки і бізнесу на транспорті).

Багато років Павло Іванович опікувався науковою роботою студентів. Неодноразово наукові роботи, виконані під його керівництвом, здобували призові місця на всеукраїнських конкурсах, як і учасники студентських олімпіад, яких він готував.

Павло Іванович займався також науковим керівництвом аспірантів. У 2020 році дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему «Підвищення ефективності використання виробничо-технічної бази підприємств автомобільного транспорту» захистив його аспірант Сергій Іванович Курніков. Неодноразово П. І. Бортницький виступав офіційним опонентом під час захистів дисертацій.

За багаторічну сумлінну працю і значний внесок у підготовку фахівців для транспортного комплексу України та наукову роботу Павло Іванович Бортницький був нагороджений медаллю «В память 1500-летия Киева» (1982 р.), нагрудними знаками Міністерства освіти і науки «Відмінник освіти України» (1998 р.) та «Петро Могила» (2007 р.), а також нагрудним знаком департаменту автомобільного транспорту Міністерства транспорту України «Почесний автотранспортник» (2004 р).

Під керівництвом професора П. М. Варвака колектив кафедри почав працювати над розвитком числових методів розрахунку тонкостінних конструкцій. Основу цього наукового напрямку було закладено професором П. М. Варваком у монографії “Развитие и приложение метода сеток к расчету пластинок”, ч. I – 1949 р; ч. II – 1952 р.

Учні професора П. М. Варвака розвинули цей напрямок і застосували метод скінчених різниць (метод сіток) для розрахунку косокутних пластин, пластин на пружній основі, оболонок, а також вирішення задач стійкості та коливань пластин та пластинчастих систем.

Першим аспірантом професора П. М. Варвака був випускник інституту П. В. Боровський, який методом скінчених різниць розв’язував задачі міцності косокутних пластин і у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію.

Другим аспірантом був П. І. Сорокін. Наступні аспіранти продовжувати дослідження у цьому напрямку: В. С. Корунський (плити на пружній основі), Г. С. Пропастіна (метод релаксації до розв’язання задач теорії пружності), О. Ф. Рябов (температурні напруження в пластинах), В. Д. Шевченко (лінійні і нелінійні задачі пологих оболонок), В. Г. Піскунов (власні коливання пластин різної форми), О. О. Рассказов (оболонки у вигляді гіперболічного параболоїда), І. М. Бузун  (дослідження напружено-деформованого стану пластинчастих систем). Тут згадано лише аспіранти, які потім працювали в інституті. Всього професор П. М. Варвак підготував 30 кандидатів наук, а його учні О. Ф. Рябов, О. О. Рассказов, В. Г. Піскунов та В. М. Гордєєв стали докторами наук.

Вагомим результатом загальної праці було видання у 1971 р. книги “Справочник по теории упругости” (для инженеров-строителей) під редакцією П. М. Варвака і О. Ф. Рябова (співавтори В. Г. Піскунов, В. Д. Шевченко, Б. М. Лисицин та ін.).

Результати своїх досліджень і своїх учнів у розвитку метода скінчених різниць П. М. Варвак узагальнив в монографії “Метод сеток в задачах расчета строительных конструкций” (1977 р.). Методичні розробки П. М. Варвака було викладено у навчальному посібник «Новые методы решения задач сопротивления материалов» (1977 р.).

П. М. Варвак був видатним вченим і педагогом, він опублікував 6 монографій, 160 наукових і понад 300 реферативних і оглядових статей. Під керівництвом П. М. Варвака на кафедрі діяв науковий семінар, на якому з доповідями виступили видатні вчені та аспіранти різних міст країни.

Народився 23 жовтня (4 листопада) 1891 року в Біленькому Катеринославського повіту, Катеринославської губернії (нині Запорізького району, Запорізької області) в багатодітній селянській сім'ї. Після закінчення сільської школи в 1904 році вступив в середнє семикласне механіко-технічне училище в місті Олександрівську (нині Запоріжжя), яке успішно закінчує в 1911 році і йому присвоюють кваліфікацію техніка-механіка. У цьому ж році він успішно складав конкурсні іспити і його зарахували на механічне відділення Київського політехнічного інституту.

Для того, щоб навчатися, йому доводилося працювати на різних підприємствах і заводах, бо з дому він не одержував майже ніякої підтримки, а платня за навчання становила 50 крб. на рік, стипендії студенти не одержували і проживали на приватних квартирах, оскільки гуртожитків у той час не було.

У роки першої світової війни разом зі студентами — випускниками КПІ виконав роботу з проектування лісопильного і деревообробного цехів, бондарного автоматичного цеху Київського заводу дубильних екстрактів на Куренівці. У 1916 році заснував у Святошині великі центральні майстерні з ремонту парових локомобілів, складних парових і ручних сінних пресів, двигунів внутрішнього згоряння та ін. У 1917 р. на базі цих майстерень за завданням уряду організував завод сільгоспмашин і до 1921 р. був його технічним керівником. У 1923 р. А. О. Василенко, будучи вже спеціалістом з великим досвідом і стажем інженерної роботи, захистив проект «Завод трансмісій». Разом з іншими молодими вченими А. О. Василенко організовував 1923 р. секцію сільськогосподарської техніки при Інституті технічної механіки Академії наук УРСР, на базі якої за їх клопотанням створено науково — дослідну кафедру сільськогосподарської механіки при Головнауці. Її очолив академік К. К. Семінський.

Учений був одним із фундаторів створення в 1929 р. у Харкові Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарського машинобудування і машиновипробування з філіалом у Києві та у 1930 р. — Українського науково-дослідного інституту механізації сільського господарства. В Українському науково-дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування та машиновипробовування А. О. Василенко працював завідувачем лабораторії, завідувачем відділу, заступником директора з наукової роботи; а в Українському науково-дослідному інституті механізації сільського господарства — консультантом, завідувачем методичної частини і заступником директора з наукової роботи, завідувачем відділу динаміки машин і механіки ґрунту.

Професор А. О. Василенко очолював колектив у складі 15 молодих інженерів створений за розпорядженням наркома важкого машинобудування для налагодження випуску першого вітчизняного зернозбирального комбайна на заводі «Комунар» у м. Запоріжжя.

Під керівництвом А. О. Василенка в 1933 р. був створений шестирядний, в 1934 — трирядний причіпний, а в 1935 р. — начіпний трирядний і шестирядний бурякопідіймачі для збирання цукрових буряків. Їхнє виробництво було налагоджено А. О. Василенком на заводах ім. Жовтневої революції в Одесі та «Плуг и молот» у Миколаєві.

У 1935 по 1941 рр. А. О. Василенко консультант із питань машинобудування заводу «Серп і молот» у Харкові. Після організації в 1939 р. при Інституті електротехніки АН УРСР (Харків) відділу сільськогосподарської механіки як керівник відділу в 1939–1941 рр. здійснював обґрунтування підвищення робочих швидкостей сільськогосподарських машин, застосування рентгенографії при дослідженні процесу сепарації зернового вороху в молотарці. Самостійно розробив нову систему шарового обробітку ґрунту з шаровим внесенням добрив.

Упродовж 1941–1944 рр. А. О. Василенко переважно займався створенням машин і знарядь малої механізації трудомістких процесів у сільському господарстві. Брав участь у розробці технології і налагодженні виробництва чавунних гільз для двигунів внутрішнього згоряння та ін.

Перебуваючи в евакуації в м. Алма-Ата А. О. Василенко організував секцію механізації сільського господарства у Казахському філіалі ВАСГНІЛ і як голова секції і член Президії філіалу здійснював методичне керівництво питаннями механізації сільського господарства республіки[.

В 1944 р. член-кореспондент Академії наук Української РСР А. О. Василенко створює Лабораторію сільськогосподарської механіки при Інституті будівельної механіки АН УРСР в складі п'яти наукових співробітників. Постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 328 від 9 березня 1945 р. та постановою Президії АН УРСР № 5 від 23 березня 1945 року ця лабораторія виділяється в самостійну наукову одиницю при Відділенні технічних наук АН УРСР з назвою «Лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки».

Помер 5 липня 1963 року. Похований у Києві на Новобайковому цвинтарі.

Потім – короткий теоретичний курс на мостовому факультеті Військово‑Транспортної академії Червоної Армії у м. Костромі і знову фронт, на цей раз, 1‑й Український. Посада ст. техніка 143‑го окремого дорожньо‑будівельного загону, а далі – 15‑го окремого мостобудівельного загону.

Після демобілізації у листопаді 1945 р. Євген Петрович вступив до Одеського інженерно‑будівельного інституту, який закінчив у серпні 1946 р. за спеціальністю «Міські шляхи сполучення». Працював науковим співробітником НДІ споруд.

У 1947 р. Євген Петрович вперше переступив поріг Київського автомобільно‑дорожнього інституту. Цей крок визначив його долю на все наступне життя до останнього подиху. У січні 1947 р. він вступив до аспірантури інституту, а в 1951 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Стійкість мостових аркових систем з врахуванням роботи надаркової споруди».

Євген Петрович працював асистентом (1950–1952 рр.), доцентом кафедри будівельної механіки (1952–1962 рр.), завідувачем кафедри будівельної механіки, деканом дорожньо‑будівельного факультету (1951 –1959 рр.). З 1959 р. по 1984 р. він був ректором Київського автомобільно‑дорожнього інституту.

Ці роки були періодом активної розбудови інституту, який став одним із сучасних закладів освіти в транспортній галузі та в м. Києві. Високий рівень освітньо‑наукового процесу став важливою вимогою до здобутків університету на наступні роки.

За час перебування на посаді Євгена Петровича сформувався потужний науково‑педагогічний склад інституту. Навчальний заклад одним з перших в Україні впроваджував нові, на той час, напрямки розвитку вищої школи. Так, інститут створив розгалужену мережу загальноінженерних факультетів у Луцьку, Кам’янець‑Подільському та 2 в Києві, в тому числі на заводі «Арсенал». Досвід запровадження обчислювальної техніки вивчався іншими закладами освіти. Наприклад, крім сучасних тоді ЕВМ «Мінськ‑11», «М‑222», ЕС‑1022, активно впроваджувались ЕОМ МИР‑1 та МИР‑2, які були в так званих студентських обчислювальних залах в гуртожитках та спортивно‑оздоровчому таборі в Плютах для обробки інформації отриманої на практиці.

В ці роки були закладені основи нових наукових шкіл відомих вчених, серед яких професори Большаков В.О., Безбородова Г.Б., Долганов К.Є., Хом’як Я.В., які продовжили традиції професорів Даденкова Ю.М., Андрусенка П.І., Варвака П.М. та інших фундаторів інституту.

Вериженко Є.П. був ініціатором та прихильником багатьох характерних на той час напрямків позааудиторного виховання та формування студентів як майбутніх фахівців.

Наприклад:

• участь студентської автоколони КАДІ на відновленні Ташкенту та Кіровокану після землетрусу;

• автобусний маршрут № 3 «Контрактова площа – Печерський міст», де водіями автобусів були студенти;

• студентське проектно‑конструкторське бюро, за проектами якого побудовані сотні, переважно сільських доріг тощо;

• заснування щорічного, за тодішньою назвою, Всесоюзного студентського мотокросу на призи Київського автомобільно‑дорожнього інституту, де брали участь до 40 команд різних ЗВО.

Євген Петрович – відомий фахівець із будівельної механіки. Він разом з проф. Лівшицем Я.Д. написав підручник «Статика споруд», який перевидавався 4 рази та був перекладений на кілька іноземних мов. Він також був автором «Збірника задач та вправ зі статикою споруд». Під його керівництвом на кафедрі будівельної механіки, якою він завідував, був створений клас аналогових ЕОМ, де вирішувався широкий спектр профільних задач для освітнього процесу та наукових досліджень.

За час роботи Євгена Петровича ректором була значною мірою сформована матеріально‑технічна база університету. Зокрема, завершена реконструкція головного корпусу університету, збудований лабораторний корпус (1966 р.), гуртожитки № 2, № 3, № 4, навчально‑спортивний корпус з плавальним басейном, розпочато будівництво гуртожитку № 5, розбудований спортивно‑оздоровчий табір та побудована до нього дорога.

Він брав активну участь у житті Києва, діяльності Київського центру вищих навчальних закладів, студентських спортивних організацій. Був обраний депутатом Київської міської ради депутатів трудящих, тривалий час обіймав посади голови ради ректорів м. Києва, голови Федерації мотоспорту Української РСР.

За значний внесок у розвиток освіти нагороджений орденом «Знак почета», двома орденами Трудового Красного Знамени та сімома медалями. Йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник вищої школи УРСР».

За 25 років роботи Вериженком Є.П., ректором інституту, були закладені основи з переформування Київського автомобільно‑дорожнього інституту з вузькопрофільного вузу в сучасний НТУ, який має заслужене визнання в Україні та за рубежем.

Автор: М. О. Білякович

Після закінчення аспірантури в 1930 очолив відділ рентгенофізики в Інституті фізики АН УРСР, що згодом став відділом металофізики. У 1931 заснував і очолив кафедру рентгенометалофізики в Київському інституті народної освіти, у 1932 там же ним було засновано кафедру рентгенометалології. У 1936 захищає кандидатську, а вже в 1939 і докторську дисертації.

З 1940 професор Київського університету, завідувач кафедри і одночасно завідувач відділу Інституту фізики АН УРСР. З початком Великої Вітчизняної війни перебуває в евакуації і в 1941-1944 завідує кафедрою фізики Свердловського університету. Після визволення Києва повертається до Києва і в 1944 р. стає засновником і завідувачем кафедри фізики у створеному Київському автомобільно-дорожньому інституті. З 1945 р. після створення Інституту металофізики АН УРСР очолював там відділ дифузії металів.

У 1934 винайшов берилієве скло, прозоре для м'яких рентгенівських променів, що дало змогу налагодити в Радянському Союзі виробництво запаяних рентгенівських трубок, а не завозити їх з-за кордону. Працював у сфері фізики рентгенівських променів, дифузії металів, виникнення та рухливості дефектів кристалічної решітки в металах та інших напрямках металофізики. У 1950-х був піонером дослідження дефектів, уточнював метод Лауе, розпочав великі дослідження дефектів структури в металах і сплавах під дією різноманітних фізичних впливів: загартовування, деформації, опромінення тощо. За його ідеєю на кафедрі рентгенометалофізики було створено оригінальний дилатометр, який давав можливість вимірювати незначні відносні зміни об'єму, що відбуваються в багатьох процесах, пов'язаних із наявністю дефектів. У 1960 у співавторстві з І. Я. Дехтярем опублікував першу в Радянському Союзі фундаментальну монографію про дифузію в металах, що не втратила актуальності й донині.

Саме М. М. Боголюбов звернув увагу молодого дослідника на вивчення властивостей рухів механічних систем під впливом випадкових факторів. Це визначило напрям майбутніх досліджень Йосипа Ілліча, а отримані ним результати принесли йому широке визнання. Його першу роботу «Про вплив стохастичного процесу на динамічну систему» було опубліковано в 1941 р. у «Працях Київського державного університету». Якраз напередодні війни молодий дослідник підготував кандидатську дисертацію на тему «Динамічні системи під дією випадкових сил», захист якої було призначено на червень 1941 р. Проте цю роботу, написану ним за два роки, зі зрозумілих причин не вдалося захистити вчасно.

Почалася війна, і Йосипа Ілліча було мобілізовано до лав радянської армії. У 1942 р. він проходив військову перепідготовку в м. Ташкент, куди було евакуйовано велику групу радянських математиків з різних міст СРСР. У той час у Ташкенті працював і відомий фахівець з теорії ймовірностей і математичної статистики, засновник ташкентської математичної школи, академік АН УзРСР В.І. Романовський. Високо оцінивши результати Й.І. Гіхмана, він запропонував йому захистити вже підготовлену дисертацію. Скориставшись наданою можливістю, Йосип Ілліч у квітні 1942 р. захистив кандидатську дисертацію в Інституті математики Узбецької академії наук.

Після захисту він знову на фронті – командиром мінометного взводу. Далі були бої під Сталінградом у складі 62-ї армії, тяжке поранення в жовтні 1942 р., подальша служба в навчальній дивізії з підготовки молодших командирів для діючої армії. За роки війни Й.І. Гіхмана було нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Сталінграда».

Після демобілізації у грудні 1945 р. Йосип Ілліч працював у Київському автодорожньому інституті завідувачем кафедри вищої математики, а з 1947 по 1966 р. — в Київському державному університеті спочатку доцентом, а з вересня 1963 р. – професором, завідував кафедрою теорії ймовірностей і математичного аналізу.

У повоєнні роки Йосип Ілліч починає систематичне вивчення випадкових процесів, які записані рівняннями в різницевій формі і породжуються загальним випадковим полем. Відомий російський математик С.Н. Бернштейн запропонував називати такі рівняння «стохастичними». Цей термін використовував і Й.І. Гіхман. Він формулює загальні теореми існування і єдиності їх розв’язків, вивчає залежність від початкових даних, доводить марковську властивість розв’язків і отримує рівняння Колмогорова для перехідних ймовірностей. Незалежно від робіт Й.І. Гіхмана і в цей самий час (1944–1951 рр.) японський математик К. Іто, керуючись зовсім іншими ідеями, будує стохастичний інтеграл за вінерівським процесом і вводить стохастичні інтегральні рівняння, що містять цей інтеграл. Об’єднання цих двох ідей дало можливість створити теорію стохастичних рівнянь, яка бурхливо розвивається вже понад 70 років. Результати Й.І. Гіхмана з граничних теорем для процесів Маркова та їх застосування до дослідження статистичних критеріїв за наявності емпірично встановлених параметрів стали основою його докторської дисертації «Марковські процеси і деякі проблеми математичної статистики», захист якої відбувся восени 1955 р. на засіданні вченої ради Інституту математики АН УРСР.

Після захисту Й.І. Гіхман продовжив дослідження асимптотичних властивостей розв’я­зків стохастичних рівнянь, функціоналів від них, отримав умови їх стійкості. Наукові результати Йосипа Ілліча привернули увагу молодого вченого Анатолія Володимировича Скорохода, і він також почав працювати в цьому напрямі. Спільно з А.В. Скороходом Й.І. Гіхман написав книги «Введение в теорию случайных процессов» (1965, друге видання — 1977), «Стохастические дифференциальные уравнения» (1968), «Теория случайных процессов» (у 3 т., 1971–1975), «Управляемые случайные процессы» (1977), «Стохастические дифференциальные уравнения и их приложения» (1982). Ці книги перекладено і видано в 11 країнах. Крім того, Й.І. Гіхман, А.В. Скороход і М.І. Ядренко створили підручник «Теория вероятностей и математическая статистика» (1979).

Всесвітньо відомий вчений, академік НАН України А.В. Скороход завжди називав Й.І. Гіхмана своїм учителем, їхня співпраця тривала довгі роки. У книжці «Асимптотические методы теории стохастических дифференциальных уравнений» А.В. Скороход писав: «…он лучше чувствовал «физическую» сторону математических теорий и умел передавать это в своем изложении. Кроме того, он знал гораздо больше того, что было написано в его (и чужих) работах».

У 1965 р. уряд УРСР прийняв рішення про створення в Донецьку академічного центру, до складу якого входитимуть спеціалісти з математики, фізики, хімії, економіки та біології. Для математиків було організовано Донецький обчислювальний центр АН УРСР, який у 1970 р. перейменували в Інститут прикладної математики і механіки АН УРСР (зараз — ІПММ НАН України). Одночасно на базі Донецького педагогічного інституту було створено Донецький державний університет.

У 1966 р. Й.І. Гіхман прийняв запрошення першого директора Донецького обчислювального центру АН УРСР, члена-кореспондента АН УРСР І.І. Данилюка взяти участь у розбудові математичної науки на Донбасі та обійняти посаду завідувача відділу теорії ймовірностей і математичної статистики Донецького обчислювального центру. Разом з Йосипом Іллічем до Донецька приїхали кандидати фізико-математичних наук Владислав Володимирович Баклан і Альберт Данієлович Шаташвілі, а також молоді співробітники, які тоді ще не мали наукових ступенів: В’ячеслав Миколайович Бандура, Юрій Миколайович Ліньков, Микола Іванович Портенко, Анатолій Фролович Тараскін.

Починається донецький період життя і творчості Йосипа Ілліча та його команди. У новоствореному Донецькому університеті він очолює за сумісництвом кафедру алгебри і теорії ймовірностей, читає як загальний курс математичного аналізу, так і нові для цього закладу спеціальні курси: теорію міри та інтеграла, теорію стохастичних рівнянь, теорію мартингалів. Слід зазначити, що на той час у бібліотеці педагогічного інституту бракувало відповідної літератури, наприклад книга П. Халмоша «Теорія міри» була лише в одному примірнику. Дбаючи про якісний навчальний матеріал для студентів, Йосип Ілліч пише і публікує в університетському видавництві навчальні посібники за спецкурсами «Теорія міри», «Теорія мартингалів», «Теорія стохастичних рівнянь». Взагалі, Й.І. Гіхман дуже багато уваги приділяв популяризації сучасної теорії випадкових процесів.

За досить короткий час Йосипу Іллічу вдалося згуртувати колектив активних дослідників, набрати перших аспірантів серед випускників інших університетів країни, а згодом почали приходити й перші випускники Донецького державного університету. Вони вносили свіжі ідеї, пожвавлюючи роботу спільного наукового семінару відділу теорії ймовірностей і математичної статистики ІПММ АН УРСР та кафедри алгебри і теорії ймовірностей університету. Наприкінці року кожен співробітник відділу робив доповідь на семінарах про свої наукові плани та роботу на наступний рік. Йосип Ілліч, маючи чітке бачення сучасних тенденцій розвитку теорії випадкових процесів, іноді їх коригував. «Це може бути нецікавим, спробуйте змінити напрям дослідження», — радив він доповідачу в разі незгоди з ним. Засідання семінару проводилися в ІПММ АН УРСР на регулярній основі й супроводжувалися гарячими дискусіями. Багато вчених, які підготували кандидатські й докторські дисертації, виступали в Донецьку з метою апробації своїх робіт. Часто приїжджали українські академіки А.В. Скороход і Ю.Л. Далецький зі своїми учнями та інші київські математики. Виступали Є.Б. Динкін з Москви, С.В. Нагаєв з Новосибірська, Є.Ф. Царьков з Риги, І. Ібрамхалілов з Баку, В. Сараф’ян і Р. Сафарян з Єревана та ін. Гостями семінару були математики з НДР і Болгарії. Йосип Ілліч організував видання в Донецьку збірників наукових праць «Поведение систем в случайных средах» і «Теория случайных процессов». Перший збірник проіснував недовго, до 1979 р., а другий переріс у журнал і зараз видається англійською мовою під назвою «Theory of Stochastic Processes».

У Донецьку триває активна наукова діяльність Й.І. Гіхмана. Він дає означення стохастичного криволінійного інтеграла вздовж випадкового поля і розглядає рівняння, що містять його. Доводить теореми існування і єдиності розв’язків. Такі рівняння добре описують поведінку систем із запізненням і застосовуються в теорії оптимального керування випадковими процесами. У цей час Й.І. Гіхман отримує результати про збіжність до марковських процесів і розв’язків стохастичних рівнянь. Він вводить новий клас випадкових функцій, який називає двопараметричними мартингалами, будує стохастичний інтеграл відносно таких мартингалів, розглядає стохастичні рівняння. Розбудовуючи цю теорію, він вводить поняття слабкого двопараметричного мартингалу, бімартингалу, сильного мартингалу, і досліджує зв’язок між цими поняттями. Він вивчив властивості введених об’єктів, знайшов умови існування характеристик квадратично інтегрованих різницевих мартингалів, довів для них аналоги нерівностей Дуба і Буркхолдера, отримав узагальнену формулу Іто, розпочав детальне дослідження різних двопараметричних дифузійних моделей. Ці нові дифузійні моделі, хоча і є узагальненням стохастичних рівнянь за вінерівським процесом з одновимірним часом, мають більш широкий зміст, оскільки є стохастичними аналогами гіперболічних рівнянь зі збуреннями типу двопараметричного білого шуму. Складність при переході в дослідженнях від однопараметричного випадку до двопараметричного приблизно така сама, як при переході від вивчення звичайних диференціальних рівнянь до гіперболічних рівнянь з частинними похідними. Досліджуючи стохастичні рівняння з частинними похідними, Йосип Ілліч починає вивчення стохастичних рівнянь з частинними похідними параболічного типу. У рівняннях, які він досліджував, стохастичні інтеграли містять похідні за просторовою змінною від невідомої функції. Такі рівняння не є простими узагальненнями рівнянь з частинними похідними. Для доведення існування і єдності розв’язків він розробив модифікований метод Гальоркіна.

У 1966 р. відбулася перша наукова конференція, організована відділом теорії ймовірностей і математичної статистики Донецького обчислювального центру, на яку з’їхалися провідні вчені з різних міст України. Її успішне проведення показало, що в Донецьку не за горами серйозні наукові досягнення в галузі теорії ймовірностей і математичної статистики. Життя повною мірою підтвердило ці прогнози. Можна без перебільшення говорити про створення Донецької наукової школи з теорії ймовірностей і математичної статистики. Її обличчя на довгі роки визначив Йосип Ілліч Гіхман. У цій школі зростало не одне покоління наукової молоді, яка увібрала дух творчості й пізнала радість перших самостійних наукових результатів. Теорію і методи дослідження стохастичних рівнянь, які розробив Й.І. Гіхман, плідно розвивають його учні. Наведемо досягнення деяких з них.

М. І. Портенко одержав вагомі результати в дослідженні невід’ємних адитивних функціоналів від марковських процесів і розвинув узагальнену теорію дифузійних процесів. А.Д. Шаташвілі вивчав абсолютну неперервність мір при перетвореннях випадкових процесів з використанням отриманих результатів до задач фільтрації, інтерполяції та екстраполяції частково спостережуваних випадкових явищ. Ю.М. Ліньков займався проблеми статистики випадкових процесів. С.Я. Махно розглядає граничні теореми для розв’язків стохастичних рівнянь з нерегулярними коефіцієнтами. Усі ці вчені в подальшому захистили докторські дисертації, а М.І. Портенко став членом-кореспондентом НАН України. Роботи В.В. Баклана були присвячені стохастичним рівнянням у функціональних просторах. Стохастичні процеси на алгебраїчних структурах досліджував О.С. Чані. Л.О. Зуєв зосередився на проблемах оптимального керування випадковими процесами. Ю.В. Жауров вивчав стохастичні рівняння в частинних похідних. Стохастичні рівняння Вольтерра стали предметом досліджень О.М. Колодія, а стохастичні рівняння з неоднозначним зносом — Т.М. Кравець. З наведеної вище тематики досліджень видно, які різноманітні завдання ставив перед своїми учнями Йосип Ілліч, ретельно обговорюючи з кожним проблеми, що виникали в процесі роботи, та шляхи їх вирішення.

Слід окремо сказати про видатні педагогічні здібності Йосипа Ілліча. Підтримуючи прогресивні педагогічні ідеї, він сам був автором багатьох з них. Кілька років він очолював на математичному факультеті Донецького університету навчально-методичну комісію, яка ініціювала розроблення і реалізацію заходів, спрямованих на вдосконалення підготовки математиків-професіоналів. Ідеї Йосипа Ілліча щодо методики викладання математичного аналізу майбутнім математикам, висловлені в його доповідях, набагато випередили свій час. Будучи прихильником прикладної спрямованості математики, він ще у 60-ті роки минулого сторіччя читав у Києві лекції для інженерів та природознавців на семінарах «Статистичні методи і питання точності та надійності». Збереглися тексти цих лекцій, які свідчать про важливість ґрунтовної математичної підготовки для тих, хто має справу з виробництвом, технікою, економікою, а їх тематика залишається актуальною й донині. Колективи, які очолював Й.І. Гіхман, завжди поєднували науково-дослідницьку діяльність у галузі фундаментальної теорії ймовірностей з виконанням робіт за угодами з підприємствами та галузевими науково-дослідними установами.

Ще студентом і аспірантом Й. Гіхман брав активну участь в організації та проведенні математичних олімпіад і пізніше, уже ставши всесвітньо відомим ученим, охоче долучався до проведення різноманітних математичних конкурсів та заходів пропаганди математичних знань серед учнів і вчителів. Він був прихильником раннього залучення шкільної і студентської молоді до серйозних наукових досліджень. З учасників його семінарів для студентів молодших курсів у Київському та Донецькому університетах виросли десятки докторів і кандидатів наук. Як згадують колишні студенти та інші слухачі лекцій Йосипа Ілліча, його некваплива, зовні неяскрава манера читання вражала глибиною і оригінальністю подання матеріалу. Його лекції завжди були точні й вивірені. Викладення теми закінчувалося до кінця пари і ніколи не залишалося «хвостів» на наступну лекцію. Фактично з того самого предмету він кожного разу читав нові курси для студентів, а серед його слухачів постійно були колеги, викладачі інших вишів і взагалі ті, хто хотів поглибити свої знання в галузі теорії ймовірностей та її застосувань.

Мабуть, однією з найістотніших складових наставницького впливу Й.І. Гіхмана на студентів, учнів, співробітників була його внутрішня духовна енергія, якою він щедро ділився під час особистого спілкування. Цій людині були притаманні широкий математичний світогляд, глибокі знання і увага до кожного. Доброзичливість, м’який гумор, готовність прийти на допомогу і дати пораду в складних ситуаціях, колосальна ерудиція, любов до художньої літератури, історії, музики, живопису – всі ці якості завжди викликали захоплення у тих, кому поталанило спілкуватися з Й.І. Гіхманом. Зазначимо, що і сам Йосип Ілліч приділяв такому спілкуванню значну увагу. Колоквіуми посеред навчального семестру, на яких, розмовляючи з кожним студентом, він перевіряв засвоєння матеріалу, дискусії на семінарах, численні формальні та неформальні збори з колегами. Приміром, у відділі ніколи не забували про дні народження співробітників, а 26 травня, на свій день народження, Й.І. Гіхман запрошував усіх колег до себе додому. Його дружина, Ірина Євсіївна, готувала святковий стіл з незмінним атрибутом — свіжою полуницею, якої в цю пору року ще не було в Донецьку. За нею рідні Йосипа Ілліча спеціально їздили до Криму, а інколи навіть до Сочі. Було шумно, дуже цікаво і весело. Про науку майже не говорили. Розмовляли і сперечалися про літературу, музику, живопис, кіно, і Йосип Ілліч завжди вмів аргументовано викласти свою позицію з будь-якого питання.

Й. І. Гіхман помер 30 липня 1985 р. після тривалої хвороби. 

Він був великим вченим і організатором науки, лауреатом премії імені М.М. Крилова АН УРСР (1970) і Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Внесок цієї людини у створення в Україні наукової школи з теорії ймовірностей та математичної статистики важко переоцінити. Наприклад, до його приїзду на Донеччині не було жодного кандидата наук з цієї спеціальності, а в 2014 р. в різних наукових і педагогічних закладах нашої країни працювали 5 докторів і понад 50 кандидатів наук за фахом «теорія ймовірностей і математична статистика», які мали безпосередній стосунок до донецької школи Йосипа Ілліча.

За час своєї науково-педагогічної діяльності професор Гуляєв створив потужну наукову школу, підготувавши 4 докторів наук та 59 кандидатів технічних і фізико-математичних наук. Важливо зазначити, що шестеро його вихованців і сьогодні продовжують справу вчителя, працюючи на кафедрі вищої математики Національного транспортного університету, а одна з його учениць, Шлюнь Н.В., у 2025 році захистила докторську дисертацію і наразі успішно очолює кафедру вищої математики.

Наукові інтереси Валерія Івановича охоплювали надзвичайно широке коло фундаментальних та прикладних задач. Значну частину його досліджень було присвячено космічній тематиці, зокрема аналізу нелінійної стійкості оболонок, розробці великогабаритних конструкцій, що трансформуються на орбіті, та розв'язанню складних задач небесної механіки. В 2000-2004 роках на завдання Європейського Космічного Агентства в порядку співробітництва колективів Італії та України під його керівництвом здійснювався науковий супровід нової європейської крупно-габаритної космічної антени на етапах запуску, розгортання, орбітального руху та маневрів.

Окрім космічної галузі, професор Гуляєв зробив вагомий внесок у забезпечення надійності унікальних наземних споруд. Він очолював розрахунки статики та динаміки навісу стадіону «Олімпійський» у Києві, а також проводив складні дослідження динаміки конфайнменту Чорнобильської АЕС, моделюючи процеси зісковзування снігу та льоду з покрівлі.

Його наукові дослідження також стосувалися енергетики, нафтогазової справи, де він аналізував стійкість бурильних колон, а також дорожнього будівництва, де вивчався термонапружений стан багатошарових покриттів. Валерій Іванович разом з учнями регулярно брали активну участь на численних міжнародних конференціях як в Україні, так і за кордоном.

Результати цієї багатогранної наукової діяльності відображені в 11 монографіях та понад 400 статтях у провідних світових наукових виданнях.

Ю. М. Даденков у 1933 році закінчив Харківський автомобільно-дорожній інститут і отримав кваліфікацію інженер шляховика.

У 1933-1934 роках працював в Українському науково-дослідному інституті автогужових доріг і транспорту.

З вересня 1934 року перейшов на викладацьку роботу в ХАДІ. Працюючи асистентом, під керівництвом відомого вченого в галузі проектування доріг Олександра Костянтиновича Бірулі, підготував кандидатську дисертацію, пов’язану з проектуванням радіусів вертикальних кривих на автомобільних дорогах, які забезпечували умови видимості уздовж їхнього подовжнього профілю. Висновки дисертації, успішно захищеної в 1936 році, надалі були використані під час розробки нормативних вимог до проектування автомобільних доріг. Ю. М. Даденков, одержавши у 1936 році вчене звання доцента, ще в Харкові почав дослідження в галузі гідравліки відкритих русел і гідрології суші.

4 квітня 1941 року доцент Ю. М. Даденков був призначений заступником директора Харківського автомобільно-дорожнього інституту з навчальної роботи, а з 11 серпня того ж року — керівником дисципліни «Гідравліка».

У перші місяці війни з фашистською Німеччиною Юрій Миколайович — на фронті. З вересня 1941 року по травень 1942 він на Південному фронті в якості головного інженера 62 військово-дорожнього загону. Потім його переводять на Південно-Кавказький фронт, де він стає старшим помічником начальника 2-го відділу керування автотранспорту і дорожньої служби фронту. З вересня 1942 року він на тій же посаді Сталінградського фронту, а з лютого 1943 року його перекидають на Південний фронт на посаду старшого помічника начальника 2-го відділу Дорожнього управління фронту; потім був начальником дорожньо-будівельного відділу Дорожнього управління Південного і 4-го Українського фронтів.

За участь у Другій світовій війни Ю. М. Даденков був нагороджений багатьма урядовими нагородами.

Влітку 1944 року інженер-майор Ю. М. Даденков був відкликаний з фронту. Йому доручається в звільненому від німецьких загарбників Києві заснувати новий навчальний заклад автомобільно-дорожнього профілю. Юрій Миколайович із кількома помічниками підготував матеріали, необхідні для ухвалення урядом рішення про створення нового вузу.

7 листопада 1944 року союзний уряд ухвалив постанову про відкриття Київського автомобільно-дорожнього інституту, а 21 листопада того ж року директором був призначений доцент Юрій Миколайович Даденков.

Завдяки активній підтримці українського уряду і столичних керівників Ю.М.Даденкову вдалося домогтися виділення приміщення для розміщення інституту в центральному районі міста на Печерську, залучити на штатну роботу й у якості сумісників видатних учених і досвідчених вузівських викладачів, вирішити складні питання про необхідне устаткування і комплектування вузу навчальною літературою, підготувати перший набір студентів.

Активність керівника і його помічників дозволили розпочати заняття вже у весняному семестрі 1944-1945 навчального року. З моменту організації інституту Ю. М. Даденков узяв на себе викладання курсу «Гідравліка, гідрологія, гідрометрія», а призначений 5 січня 1945 року завідувачем кафедри гідравліки, він організував дослідження в галузі гідравліки відкритих русел і дорожніх гідротехнічних споруджень, залучаючи до цієї роботи своїх асистентів і студентів.

Значною подією для керованого ним інституту стала передача 28 вересня 1946 року КАДІ із системи ГУШОСДОРА НКВС СРСР у підпорядкування Міністерства вищої освіти.

У 1947 році, у зв’язку з переходом на іншу роботу завідувача кафедри «Проектування доріг» професора А.Е. Орнатського, Юрій Миколайович узяв на себе керівництво цією профілюючою на Дорожньо-будівельному факультеті кафедрою, що довгі роки називалася кафедрою «Вишукування, проектування доріг і гідравліки». З огляду на гостру нестачу навчальних посібників для студентів і довідкової літератури для проектувальників, особливо необхідної в зв’язку з роботами, що разгорнулись у країні по відновленню дорожнього та іригаційного господарства, будівництву каналів і гідротехнічних споруд, він разом із М.І. Товстолісом і П.О. Зубрієм пише і видає ряд робіт, які активно використовувалися студентами під час виконання розрахункових робіт у ході курсового і дипломного проектування.

Результатом глибоких теоретичних розробок і їхньої експериментальної перевірки стала докторська дисертація Юрія Миколайовича «Дослідження пропускання зливових вод малими мостами», яку він успішно захистив на вченій раді КПІ в березні 1952 року. У липні того ж року ВАК СРСР ухвалила рішення про присудження йому ступеня доктора технічних наук і одночасно присвоїла Юрію Миколайовичу вчене звання професора.

У 1952 році при КАДІ була відкрита аспірантура з питань гідравліки. Ю. М. Даденков, що зразково працював з аспірантами цього профілю, за неповні сім років підготував 14 кандидатів і 2 докторів технічних наук, заклавши тим самим належні основи створення і подальшого розвитку широко відомої зараз школи гідравліки відкритих русел, водовідвідних і водопропускних споруд.

Як директор інституту Ю. М. Даденков розгорнув роботу зі зміцнення його матеріальної бази. Була розпочата широка реконструкція навчального корпусу, проведене оснащення сучасним устаткуванням навчальних лабораторій і кабінетів, побудовано гарний студентський гуртожиток, продовжена робота із залучення до викладацької і наукової діяльності багатьох талановитих учених, значно розширена власна підготовка кандидатів і докторів наук. КАДІ, здавалося був вузькопрофільний галузевий навчальний заклад, за кількістю осіб з ученими ступенями і званнями (стосовно загальної чисельності професорсько-викладацького складу), не мав собі рівних серед технічних закладів республіки.

Велику увагу приділяв Ю. М. Даденков залученню студентів до наукової творчості, зміцненню студентського самоврядування і розвитку спорту в КАДІ, турбуючись про побут і розумне дозвілля молоді. Саме він відшукав чудове місце під Києвом, біля села Плюти, для створення одного з перших у вищих навчальних закладах української столиці студентського спортивного оздоровчого табору і використання його як бази для польової навчальної практики з гідрометрії, геодезії, ґрунтознавства і застосуванню дорожніх машин.

Вміло привертаючи увагу колективу інституту до виконання завдань, поставлених народним господарством країни перед вищою школою, він творчо підходив до їхнього вирішення, протидіючи, якщо це було необхідно, бездумним чиновникам. Останнє, зокрема, стосувалося процентоманії, ідеї щоденного чергування навчання з роботою на виробництві.

Знання Ю. М. Даденковим вищої школи і її нагальних потреб, уміння знаходити потрібні, часто нестандартні рішення, зумовили призначення його в 1959 році першим заступником міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а з 1960 року — Міністром, на посаді якого він перебував до 1973 року.

Очолюючи міністерство, Ю. М. Даденков активно сприяв удосконалюванню організації заочного навчання, упорядкуванню і розвитку мережі вищих навчальних закладів і, зокрема, створенню широкої мережі загальнотехнічних і загальнонаукових факультетів на Україні, утворенню на базі кращих із них філій головних ВНЗ а, згодом, і відкриттю нових самостійних навчальних закладів, багато з яких тепер займають провідне місце в Україні.

Велику увагу приділяв Юрій Миколайович розвитку наукових досліджень у підвідомчих навчальних закладах, створенню в них галузевих і проблемних лабораторій, удосконаленню видавничої діяльності, зміцненню зв’язку навчальних закладів із галузевими й академічними інститутами, впровадженню результатів проведеної наукової і конструкторської роботи в практику. З огляду на авторитет Ю.М. Даденкова як активного вченого — гідравліка його обрали у 1961 році членом — кореспондентом АН УРСР. Активний громадський і державний діяч, Ю.М. Даденков був депутатом Верховної Ради Української РСР 5, 6 і 7 скликань.

Юрій Миколайович — автор понад 60 наукових праць, у тому числі і наукових посібників (два з яких у перекладі китайською мовою були видані в 1965 році в КНР).

Розроблені ним методи розрахунку гідротехнічних швидкотоків, перепадів, а також малих мостів і дорожних труб з урахуванням акумуляції стоку перед спорудами широко використовуються інженерами України, ближнього і далекого зарубіжжя в їхній проектній роботі і є складовою частиною програмного викладу спецкурсу дорожньо-мостової гідравліки.

У листопаді 1973 року Ю.М. Даденков вийшов на пенсію з посади Міністра і практично до кінця свого життя працював у створеному ним ВНЗ професором-консультантом.

Це була високоорганізована і широкоерудована людина, прекрасний керівник і талановитий організатор, що вміло поєднував високу вимогливість з особливою чуйністю до співробітників і студентів, уважним ставленням до громадських організацій.

За заслуги у розвитку вищої освіти і науки в країні Юрій Миколайович Даденков був нагороджений урядовими нагородами.

Помер Ю.М. Даденков у Києві 21 квітня 1991 року.

Автори: В. Попов, М. Клименко

Майбутній науковець народився 3 вересня 1946 року в м. Городище Черкаської області. Зростаючи на родючій землі Черкащини, яка надає сили і снаги, в працьовитій українській сім’ї, Микола Миколайович увібрав у себе батьківську силу та мудрість, материнську любов і відданість. Всі ці батьківські якості він вміло передав своїм дітям та онукам.

Свою трудову діяльність Микола Миколайович розпочав з Київського інституту інженерів цивільної авіації, де пройшов шлях від аспіранта, молодшого наукового співробітника, старшого наукового співробітника до доцента.

З 1984 р. по 1995 р. працював в Інституті проблем матеріалознавства НАН України завідуючим проблемною науково-дослідною лабораторією і за сумісництвом в Національному транспортному університеті на посадах доцента та професора.

З 1992 по 2002 рік Головний вчений секретар Транспортної Академії України. З 1994 року - дійсний член Транспортної Академії України. В 2005 році обраний Віце-президентом і головним вченим секретарем Транспортної Академії України.

З 1995 року постійно працював в Національному транспортному університеті на посадах професора, засновника та завідувача кафедри «Аеропорти», а з 2000 року — проректором з наукової роботи.

Дмитрієв М. М. був головою експертної ради ВАК України з транспорту, членом спеціалізованої вченої ради з присудження наукового ступеня доктора наук, заступником головного редактора з науково-технічних збірників.

Є автором понад 200 наукових праць, з них 4 монографії, 7 підручників та учбових посібників, 18 патентів та авторських свідоцтв. Під його керівництвом захищено 8 кандидатських та 2 докторські дисертації.

• З 1976 року – доктор технічних наук. 

• З 1978 року – професор.

• З 1992 року – академік Транспортної Академії України (з 1992 року по 2005 р. її Президент).

• З 1992 року академік Академії Транспорту Росії.

• З 1996 року – академік Міжнародної Інженерної Академії.

• З 1998 року – академік Міжнародної академії інформатики. Як вчений В. Є. Канарчук зробив вагомий внесок в розробку та впровадження у виробництво захисних зносостійких покриттів деталей машин. 

• З 1984–2003 роки — ректор УТУ/НТУ, водночас — завідувач кафедри ремонту, виробництва і матеріалознавства. 

Досліджував проблеми експлуатації та ремонту транспортних засобів, розробив теорію адаптації до зовнішніх навантажень матеріалів, які використовують у транспортному машинобудуванні.

Характерними рисами досліджень Миколи Олександровича завжди були актуальність задач, оригінальність і чіткість їхніх постановок, строгість дослідження, глибина аналізу. "Діяльність Миколи Олександровича лишить слід у нашій науці, досягнення його збережуться в книгах. Не знаю, хто в нашому поколінні висловив стільки оригінальних ідей і наблизився до нього по сумі накопичених знань", - писав чл.-кор. АН СРСР А. И. Лур'є в 1979 році.

Аналітичні методи побудови теорії пластин і оболонок, розроблені проф. Кільчевським, дозволяють не вводити спрощені кінематичні припущення, а застосування тензорного аналізу в сполученні з варіаційними принципами аналітичної механіки й іншими методами математичного аналізу призводять тривимірні задачі теорії пругкості до двомірних задач пластин і оболонок. Велике практичне значення мають методи аналітичного дослідження динамічних процесів у системах коаксіальних оболонок, що містять рідину і нагрітий газ. За цикл робіт із теорії оболонок М.О. Кільчевський отримав Державну премію Української РСР в області науки і техніки в 1979 р. (посмертно).

Знаходячись під час війни в евакуації і завідуючим кафедрою теоретичної механіки Ташкентського інституту інженерів залізничного транспорту, Микола Олександрович починає досліджувати процеси контактного стиску твердих тіл і удару, особливо актуальні для транспорту у військовий час. Результати цих досліджень опубліковані в монографіях, виданих у 1949, 1969 і 1976 р. Остання з них " Динамическое контактное сжатие твердых тел. Удар " була визнана гідною в 1977 р. премії ім. акад. А.Н. Динника. Проф. А.И. Лур'є писав: "Було б помилково вважати цю книгу зведенням раніше відомих результатів по теорії удару, скоріше це результат багаторічних міркувань М.О. Кільчевського по однієї із самих актуальних і важких проблем загальної механіки і механіки суцільного середовища... Немає потреби перераховувати багатий зміст книги... Печатка оригінальності лежить на кожному розділі книги..."

У останні роки життя Микола Олександрович знову зосередив увагу на побудові й обґрунтуванні лагранжевої й гамільтонової механіки континуальних систем. Було обґрунтовано поширення на суцільне середовище варіаційних принципів механіки. Результати опубліковані в монографії "Аналітична механіка континуальних систем". Усього їм опубліковано понад 200 наукових праць, у тому числі 9 монографій і 11 підручників. У 1977 р. він отримав почесне звання заслуженого діяча науки УРСР.

М. О. Кільчевський був видатної, багатогранно обдарованою особистістю. Одна з цих граней - його лекторська майстерність. Блискучі його лекції завжди притягали "сторонніх". Це - або викладачі інших вузів, або колишні учні, тепер маститі спеціалісти і, незмінно, його колеги по кафедрі, аспіранти. Осягаючи педагогічну майстерність, уміння абстрактно мислити і робити узагальнюючі висновки, присутні проходили школу вдумливого і глибокого розуміння сутності класичної механіки.

Микола Олександрович був талановитим педагогом, прекрасним лектором, чуйним і принциповим вихователем. Вихованню наукових та інженерних кадрів вин приділяв велику увагу. Багато хто з його бувших студентів та аспірантів стали академіками, лауреатами Державних премій, професорами, докторами наук. Ним підготовлено 65 кандидати наук.

У 1921 році перевівся до Московського університету, який закінчив у 1922 році. П'ятирічну програму навчання він успішно засвоїв за три с половиною років. Ще до закінчення почав працювати викладачем (1921—1929). У 1921—1940 роках — на викладацькій роботі у вищих навчальних закладах Москви (Московський Університет, Московське вище технічне училище, Московський хіміко-технологічний інститут).

У 1922—1926 рр. — аспірант професора Лузіна, яка розробляла в той час питання теорії функцій дійсної змінної.

Після успішного захисту дисертації у лютому 1927 року був відряджений Наркомпросом для подальшого вдосконалення до Франції. В кінці 1927 року, після повернення з Франції, був обраний приват-доцентом Московського державного університету і членом Московського математичного товариства.

У 1929—1935 рр. одночасно з викладанням у Московському державному університеті працює в Центральному аерогідродинамічному інституті (ЦАГІ).

З 1935 року — старший науковий співробітник Математичного інституту ім. В. А. Стеклова Академії наук СРСР.

У 1939—1941 роках — директор Інституту математики АН УРСР. Під час німецько-радянської війни перебував у евакуації в місті Уфі Башкирської АРСР, де керував відділом математики Об'єднаного інститут фізики і математики Академії наук УРСР.

1944 – завідувач кафедри вищої математики КАДІ.

У 1944—1949 роках — директор Інституту математики АН УРСР. У передмісті Києва — у Феофанії, в напівзруйнованій церкві, з колегами досліджував дію підводного вибуху, виконуючи експериментальну перевірку розвиненої ним теорії.

Одночасно у 1945—1948 роках — віце-президент Академії наук Української РСР.

У 1948—1953 роках — завідувач кафедри математики фізико-технічного факультету Московського державного університету імені Ломоносова. У 1950—1953 роках — директор Інститут точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР. Одночасно, у 1951—1953 рр. — академік-секретар Відділення фізико-математичних наук АН СРСР.

У 1953—1955 роках — заступник наукового керівника КБ-11 (Ядерний центр в Арзамасі-16). У 1954—1957 роках , знову — академік-секретар відділення фізико-математичних наук АН СРСР. З 1954 року — член Президії АН СРСР.

У 1957—1975 роках — віце-президент Академії наук СРСР, голова Сибірського відділення АН СРСР, директор Інститут гідродинаміки АН СРСР у місті Новосибірську. З 1975 року працював у Московському фізично-технічному інституті.

На честь науковця названо астероїд 7322 Лаврентина.

Олександр Миколайович Лазаренко народився в 1897 році в Ніжині в козацькій родині.

Закінчив класичну гімназію при Ніжинському історико-філологічному інституті (1916), КПІ (1924). Працював інженером на заводі «Більшовик», інженером пожежних ремонтних майстерень (1941–1943) у Києві.

Від 1943 викладав історію техніки і теорію машин і механізмів у Київському інституті народної освіти.

1945–1948 – автобудування у КПІ.

1949–1957 – у НДІ автомобільного транспорту (Київ).

1962–1977 – доцент кафедри виробництва і ремонту автомобілів КАДІ. Основний напрям наукових досліджень – удосконалення ДВЗ, подовження термінів його використання. Запропонував метод з колоїдал. графітом як додатком до мастил, що зумовило значне скорочення часу обкатки двигуна на стенді.

17 січня 1948 на засіданні вченої ради КПІ відбувся захист докторської дисертації на тему «Защитные покрытия, повышающие качества поверхности поршневой группы двигателя», яку після доносу не було затверджено ВАКом.

За своє 100-літнє життя О. М. Лазаренко зробив дуже багато справ для рідного Ніжина: зібрав унікальну колекцію предметів дорожнього побуту й документів з історії вітчизняних доріг та кінної пошти XVIII—XIX століть, яку в 1992 році передав для створення музею «Ніжинська поштова станція». Деякі експонати змайстрував власноруч і вони досі займають чільне місце в експозиції цього унікального музею.

Багато зробив він для висвітлення життя та популяризації діяльності свого небожа – головного конструктора космічних систем С. П. Корольова. Для увіковічення пам'яті Корольова, своїм коштом, установив меморіальну дошку по вулиці Овдіївській, брав активну участь в організації музею Генерального конструктора в ЗОШ № 14.

Народився 23 лютого 1949 року  в селі Сваромя Києво-Святошинського району Київської області.

В 1967 р., закінчивши зі срібною медаллю Гоголівську середню школу, він став студентом автомеханічного факультету Київського автомобільно-дорожнього інституту. 

В 1972 р. з відзнакою закінчив КАДІ і вступив до аспірантури при цьому ж навчальному закладі, яку закінчив в 1975 р.

В 1975–1977 рр. він працює на посаді старшого інженера, а згодом завідувача сектором Центру наукової організації праці і управління виробництвом обєднання “Укрсільгосптехніка”.

З 1977 р. по 1992 р. Левковець П. Р. обіймає посади начальника відділу організації і оплати праці, начальника виробничо-технічного відділу, заступника головного інженера, а згодом - головного економіста тресту “Київбудтранс”. При цьому він невпинно продовжує підвищувати свою кваліфікацію. Так, в 1987 р. Левковець П.Р. закінчує, без відриву від основної роботи, Вищу економічну школу господарського управління, отримавши другу вищу економічну освіту. В тому ж 1987 р. Він успішно захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата технічних наук за спеціальністю 05.13.06 автоматизовані системи управління і нові інформаційні технології.

В 1992 р., прийнявши рішення остаточно зосередитись на науковій роботі, він вступає до докторантури КАДІ, яку достроково закінчує, захистивши в 1994 р. докторську дисертацію і здобувши ступінь доктора технічних наук за спеціальністю 05.22.10 експлуатація автомобільного транспорту. В цьому ж 1994 р. йому було присвоєно звання доцента, а роком пізніше звання професора. Водночас, він продовжує підвищувати свій кваліфікаційний рівень як менеджер і як спеціаліст.

В 1998 р. Левковець П. Р. закінчує Державну академію керівних кадрів освіти за категорією “декан факультетів вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації”, а в 1999 р. проходить стажування в Сілезькому політехнічному інституті (м. Катовіце, Польща) за фаховим спрямуванням м “Автомобілебудування і транспорт”.

В 1994–1999 рр. Левковець П. Р. працює деканом факультету післядипломної освіти, а в подальшому, доклавши багато зусиль до трансформації цього факультету в Інститут економіки та бізнесу на транспорті, стає директором останнього. На початку 2000 рр. він очолив кафедру транспортного права, системного аналізу та логістики, що спонукало його до здобуття ще й третьої вищої освіти — юридичної.

З 2000-2009 рр. Петро Романович обіймає посаду проректора з навчальної роботи Національного транспортного університету, яку залишив, коли стан здоров’я, на жаль, вже не дозволяв йому працювати на повну силу.

25 листопада 2009 року після тяжкої хвороби Петро Романович пішов з життя.

Перу вченого належать понад 250 наукових праць, під його науковим керівництвом було підготовлено та захищено 25 кандидатських та 3 докторських дисертації в галузі економічних та технічних наук.

За цими фактами біографії навіть стороння людина побачить талановитого вченого, доброго вчителя та ефективного менеджера. Люди ж, які мали нагоду знати Петра Романовича особисто, усвідомлюють, що за всіма його досягненнями стоїть дар Божий, помножений на щоденну копітку працю.

Він був надзвичайно доброю, ввічливою та чуйною людиною, любив і поважав своїх вчителів, відносився з надзвичайною душевною щедрістю, любов’ю і теплотою до своїх учнів. Успіхам своїх учнів і колег він радів не менше, а може і більше, ніж своїм. Петро Романович був прямим і відвертим, в ньому не було жодної краплі лицемірства.

Левковець П. Р. прожив достойне життя, яке в значній своїй частині було віддане розбудові нашого спільного дому — Національного транспортного університету. Він був Людиною “з великої літери”.

Автори: Воркут Т. А., Грисюк Ю. С., Кладченко А., Петунін А.

Григорій Євгенович народився 14 січня 1927 року в с. Кошів, Тетіївського району, Київської області.

В 1951 році закінчив дорожньо-будівельний факультет Київського автомобільно-дорожнього інституту і був направлений на роботу в Київський філіал „Союздорпроекту”, де працював до 01.08.1955 року на посадах інженера, старшого інженера, заступника начальника вишукувальної партії.

Майже 60 років трудової діяльності пов’язані з науково-педагогічною діяльністю в Національному транспортному університеті.

З 1967 р. по 2014 р. очолив кафедру організації виробництва. В цей же час працював з 1971 по 1984 роки деканом дорожньо-будівельного факультету, з 1985 по 1999 роки проректором з наукової роботи.

У 1975 році Г. Є. Ліпський заснував та очолив наукову школу з організації і планування дорожнього виробництва, в якій було захищено під його керівництвом 8 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. Був науковим керівником відділення «Транспортне будівництво» Транспортної Академії України, членом науково-технічної ради Укравтодору, членом редколегії та заступником головного редактора Науково-технічного збірника «Вісник Національного транспортного університету», членом редколегії часопису «Автодорожник України», був керівником багатьох госпдоговірних робіт в рамках співпраці з підприємствами дорожньої галузі.

До останнього дня Григорій Євгенович вів активну роботу в напрямку консультування науково-педагогічного персоналу кафедри транспортного будівництва та управління майном та підтримував тісні зв’язки з науковими та виробничими організаціями дорожньої галузі.

Григорій Євгенович пішов з життя 23 березня 2022 року.

Війна примусила Фаїну розлучитися з рідним містом. Всі тяготи тилового життя молода дівчина ділила з з своїми співвітчизниками в місті Кузнецьку Кемеровської області, тут же знайшла і свою робочу долю. Випускницею вчительського інституту вона за початок трудового шляху обрала посаду бібліотекаря на металургійному комбінаті міста. І зрозуміла, що книжкова держава – її єдина і щаслива царина, її покликання, її тверда путь.

Перемога, заквітчана травневим первоцвітом, відродження надій і радості, омріяна мирна тиша … І зустріч з рідним містом. Фаїна і пізнавала, і не пізнавала його вулиці, площі, парки… (Ось він, Піонерський, тут гуляли тої, пам’ятної ночі… п’ять років злинуло, а здається вік…). Мине небагато часу, і вона разом з тисячами киян на суботниках, недільниках віддаватиме сили відродженню столиці України, де продовжувалася її трудова біографія.

На оголошення про те, що новостворенному КАДІ потрібен працівник на посаду бібліотекаря випадково натрапила в газеті. Вирішила – це для неї.

«Багато років, що минули з того часу невпізнанно змінили бібліотеку КАДІ. Давно немає приміщення на горищі, натомість – світлі кімнати. В книжковому фонді понад 538 тисяч примірників. І в цьому посильний внесок Фаїни Ізраїлівни Ніколаєвської. Робила вона його і як бібліотекар, і як старший бібліограф, і як завідуюча відділом, і як заступник завідуючої бібліотекою. За цей час через її дбайливі руки пройшло сотні тисяч книг і журналів. Немала частка праці досвідченого спеціаліста в систематизації й організації фондів і каталогів, організації відділу комплектування (ним керувала багато років). І ще її заслуга – виховання молодого покоління працівників бібліотеки, якому зуміла прищепити свою безмежну любов до книги, роботи з нею, передати свій вагомий досвід.

Фаїна Ізраїлівна віддала шістдесят років життя Національному транспортному університету і зовсім не жалкувала про це. Працювати з нею було просто, легко і приємно. Так скаже кожний, хто зустрічався з нею по роботі. До речі, Ф. І. Ніколаєвська двадцять п'ять років пропрацювала незмінним секретарем колишнього об’єднаного профкому інституту, і до цих своїх (вагомих і досить трудомістких) обов’язків ставилася з притаманним їй почуттям відповідальності, дбайливості, просто з душею». 

Вказані дослідження втілено В. Г. Піскуновим у підготовку наукових кадрів, з яких 21 кандидат та 5 докторів наук.

В. Г. Піскунов - автор та співавтор близько 250 наукових та навчально-методичних видань.

Народився 2 листопада 1934 року в м. Київ у сім’ї інженера інституту «Київгіпротранс» Г. А. Піскунова (1902-1980).

У 1952 році вступив до КАДІ, який закінчив з відзнакою у 1957 році, отримавши диплом інженера шляхів сполучення. За державним призначенням працював у Казахській РСР в системі «Гушосдор», зокрема інституті «Каздорпроект».

У 1960 році Піскунов В. Г. вступив до аспірантури КАДІ на кафедру опору матеріалів.

Під керівництвом її завідувача П. М. Варвака (1907-1979) у 1965 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Исследование собственных колебаний пластинок», результати якої увійшли до видань:

Справочник по теории упругости : для инженеров-строителей. – 1971.

Справочник проектировщика. Том 2. Расчетно-теоретический.  - 1974.

З 1968 року В. Г. Піскунов працював доцентом кафедри опору матеріалів, а з 1979 року очолював її.

У 1982 році захистив докторську дисертацію на тему : «Неклассическая теория в задачах динамики и статики многослойных оболочек и пластин». У 1984 році здобув звання професора.

Серед них праці «Расчёт оболочек типа гиперболических параболоидов» (1972), «Предельное равновесие оболочек» (1978), «Неразрушающий контроль материалов и элементов конструкций» (1981), «Теория и расчёт слоистых ортотропных пластин и оболочек» (1986), «Автоматизация расчетов транспортных сооружений» (1989), «Несущая способность тонкостенных конструкций» (1990), «Механика композитов» (у 12 томах) – том 6-й «Технологические напряжения и деформации в материалах» (1997). Розділ «Развитие теории и методов расчета слоистых конструкций», підготовлений разом з професором В.Г. Піскуновим, увійшов до ІІІ тому видання «Успіхи механіки» у 6 томах (Київ, Інститут механіки ім. С.П. Тимошенка НАНУ, 2008 р.)

Народився 12 липня 1940 року в м. Київ у сім'ї інженера-проектувальника залізничних мостів інституту "Київгіпротранс" (згодом Головного інженера інституту), заслуженого будівельника УРСР Олега Олександровича Рассказова (1912-1990).

Після закінчення київської середньої школи № 24 вступив до КАДІ.

У 1962 році закінчив дорожньо-будівельний факультет (спеціальність «Інженер-будівельник автомобільних доріг»).

З 1966 по 1969 р. навчався в аспірантурі на кафедрі опору матеріалів. У 1974-1976 рр. був докторантом інституту. Кандидатську дисертацію за спеціальністю "Будівельна механіка" на тему "Напряженно-деформированное состояние и  несущая способность покрытий из гиперболических параболоидов" захистив у 1970 році. Докторську дисертацію за цією ж спеціальністю захистив на тему: "Многослойные ортотропные пологие оболочки и пластины" в 1978 році.

У цьому інституті пройшов шлях від асистента до професора, завідувача двох кафедр (протягом 1984-1987 рр. очолював кафедру будівельних конструкцій і мостів, а з 1987 року керував кафедрою теоретичної та прикладної механіки), декана-засновника двох факультетів – дорожніх машин і мостів (1985-1988) та автомеханічного (1990-2000).

Протягом 1984–1987 рр. очолював кафедру будівельних конструкцій і мостів; з 1987 по 2015 р. керував новоствореною кафедрою теоретичної та прикладної механіки, де опікувався підвищенням професійного та наукового рівня викладачів кафедри, підтримував своїх співробітників у складних життєвих ситуаціях. Пішов у вічність 30 липня 2025 року.

Народився 30 листопада 1943 року у м. Києві.

У 1961 році закінчив Київський технікум міського електротранспорту. Три роки працював у проектному інституті «Укрдіпроміськпромгаз».

У 1964 році вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту, навчання в якому завершив із відзнакою у 1969 році, отримавши кваліфікацію інженера шляхів сполучення. Того ж року вступив до аспірантури на кафедру гідравліки КАДІ.

З 1971 року поєднував роботу на посаді асистента цієї кафедри з навчанням у заочній аспірантурі.

У 1976 році захистив кандидатську дисертацію «Оптимальне проектування мостових переходів через блукаючі річки».

У 1985 році Сергій Григорович перейшов до проєктного інституту «Укрдіпроводгосп», де обіймав посади головного спеціаліста, старшого наукового співробітника та завідувача сектору.

Працював технічним директором Українського енергетичного консорціуму з відновлювання малих ГЕС України.

У 1995 році захистив докторську дисертацію «Математичні моделі руслових деформацій на мостових переходах». Брав участь у реконструкції та будівництві Гордашівської та Сандрацької ГЕС.

У 2000 році повернувся до НТУ на посаду професора кафедри мостів та тунелів, а через два роки очолив цю кафедру.

Першою вагомою студентською доробкою Я. В. Хом'яка була опублікована стаття «Графічне врівноваження нівелірної  мережі методами графостатики» - серйозна заявка на наукову самостійність. Далі свої здібності розвиває вже в аспірантурі, втілює творчий пошук у кандидатській дисертації. А наступних років Ярослав Васильович присвячує всі сили і талант вченого розробці нового наукового напрямку – теорії оптимізації мережі автомобільних доріг. Ця копітка праця лягла в основу докторської дисертації, успішно захищеної у 1970 році.

Один з першого покоління випускників КАДІ Я. В. Хом'як присвятив інститутові, який дав йому освіту, досвід, відкрив плідний життєвий шлях, свою долю.

Через рік по закінченні аспірантури Ярослав Васильович обіймає посаду декана дорожньо-будівельного факультету.

З  ім’ям завідуючого кафедрою проектування доріг, проректора інституту з наукової роботи в КАДІ пов’язано багато прогресивних починань. Під його керівництвом проведені вагомі роботи по створенню нової апаратури з обліку дорожнього руху. У 1965 році за ініціативою  Я. В. Хом'яка при кафедрі проектування доріг створюється галузева науково-дослідна лабораторія обліку і дослідження руху на автомобільних дорогах. А за два роки до цього при активній участі науковця розпочало свою славну біографію перше серед автомобільно-дорожніх вузів країни студентське проектно-конструкторське бюро по вишукуванню і проектуванню реальних проектів місцевих автомобільних доріг.

Науковий авторитет Ярослава Васильовича був визнаний далеко за межами нашого вузу, міста і навіть країни. У 1974 році він очолював Державну екзаменаційну комісію Тюменського інженерно-будівельного інституту. Неодноразово він від’їжджав для читання лекцій по проектуванню доріг до Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, брав участь у міжнародних дорожніх конгресах.

Широка громадська нива вченого. Він очолював і перебував членом рад по присудженню вчених ступенів. Був відповідальним редактором збірника «Автомобільні дороги і дорожнє будівництво» , членом редколегії журналів «Автодорожник України», «Будівництво і архітектура». Обіймав посаду голови дорожньо-мостової комісії науково-технічної ради Мінвузу УРСР.

Автор 17 монографій та навчальних посібників, понад 250 наукових та методичних праць. Розроблена професором Я. В. Хом’яком методика проектування мереж автомобільних доріг знайшла широке впровадження як у країнах колишнього Радянського Союзу, так і за кордоном. Висока якість наукових робіт, виконуваних під керівництвом професора Я. В. Хом’яка, неодноразово підтверджувалася високими нагородами.

Під керівництвом Я. В. Хом'яка в КАДІ виконувалось багато держбюджетних та госпдоговірних тем з питань удосконалення системи «дорожні умови – транспортні потоки».

… Знайти свій острів. Але покликання справжнього вченого, справжнього вчителя не може вичерпатися тільки цим. Допомогти молоді відкрити для себе істинні трудові шляхи, розбудити і розвинути творчі здібності, навчити їх любові до обраної професії – ось один з головних напрямків діяльності професора Я. В. Хом'яка, багатого досвідом і талантом педагога.

Автор Старовойда В.

Він народився 25 липня 1925 року в Києві в родині службовця, українець за національністю. Ніхто тоді й гадати не міг, яким незвичайним і яскравим буде його шлях — від хлопчика до бойового штурмана першого класу, а відтак — до одного з найавторитетніших педагогів транспортної вищої школи незалежної України.

У 1940 році п'ятнадцятирічний Любомир Яцківський вступив до Київської авіаційної спецшколи — і з того дня небо стало частиною його душі. У 1944 році отримав звання молодшого лейтенанта. Штурман, бомбардир, штурман першого класу — він пройшов усі щаблі цієї небезпечної і точної роботи. Служив у різних гарнізонах, виходив на бойові чергування. Авіація стала для нього не просто військовою службою, а справжнім покликанням — вірним другом на все подальше життя.

Вершиною військово-освітнього шляху стало навчання у Військовій повітряній академії імені Ю.О. Гагаріна (1956–1959) — одному з найпрестижніших авіаційних закладів країни. Це ще раз підтверджує: Любомир Юрійович був не просто виконавцем — він завжди прагнув вищого, найглибшого рівня фаховості.

У травні 1959 року, прослуживши у збройних силах дев'ятнадцять років, полковник Яцківський Л.Ю. був демобілізований. Позаду — роки служби, ордени та медалі; попереду — нова місія: вища школа і транспортна наука. У своїх спогадах колеги відзначали, що він завжди залишався «авіатором» у всьому: вимогливим до точності, впевненим, цілеспрямованим. Дивлячись на його парадний мундир, колеги у НТУ завжди відчували: ця людина знає ціну відповідальності.

Демобілізувавшись, Любомир Юрійович у тому ж 1959 році розпочав роботу в Київському автомобільно-дорожньому інституті (КАДІ, нині НТУ) — і тут же, паралельно з роботою, вступив на вечірній факультет. Протягом кількох років він поєднував обов'язки старшого інженера кафедри термодинаміки та двигунів із завідуванням курсами підвищення кваліфікації ІТР — і при цьому наполегливо опановував інженерну освіту.

У 1964 році Яцківський Л.Ю. з успіхом завершив навчання в КАДІ за спеціальністю «Автомобільний транспорт», отримавши кваліфікацію інженера-механіка. Те, що деякі студенти не можуть подолати за 5 денних років, він пройшов на вечірньому відділенні, поєднуючи навчання з повноцінною роботою. Це красномовно характеризувало його вольовий характер.

У 1968 році Яцківський Л.Ю. пройшов конкурсний відбір на посаду старшого викладача кафедри «Автомобілі та трактори». Того ж року він очолив загальнотехнічний факультет — і розпочав найплідніший, найнасиченіший подіями етап своєї академічної кар'єри. Водночас він продовжував наукову роботу: успішно склав кандидатський мінімум, виконав дослідження і в 1973 році захистив дисертацію на тему: «Дослідження умов оптимізації складання розкладу руху автомобільних поїздів». Отримання ступеня кандидата технічних наук стало не фіналом, а новою точкою відліку — вченого, педагога і керівника.

Сімнадцять років — з 1968 по 1985 рік — Яцківський Л.Ю. очолював загальнотехнічний факультет Київського автомобільно-дорожнього інституту. Це були роки, коли формувалася матеріальна, кадрова та методична база, яка пізніше стала фундаментом для сучасного факультету транспортних та інформаційних технологій.

Декан Яцківський Л.Ю. був людиною дії. Чіткий, вимогливий, але справедливий — саме таким запам'ятали його колеги і студенти. Він не терпів халатності й половинчастих рішень, зате вмів створити в колективі атмосферу взаємної поваги й відданості справі. Колеги в спогадах порівнювали його зі «старшим братом» — людиною, до якої можна прийти з будь-якою проблемою і завжди знайти підтримку.

За роки деканства Яцківського Л.Ю. факультет виховав не одне покоління інженерів-транспортників, які сьогодні працюють у транспортних підприємствах, органах управління та наукових установах по всій Україні. Саме в ті роки формувалися навчальні програми, методики, традиції — те, що й досі становить освітній скелет факультету.

За десятиліття наукової роботи Любомир Юрійович опублікував понад 100 наукових і навчально-методичних праць, серед яких — 4 монографії та 11 навчальних посібників для студентів транспортних спеціальностей. Крім того, він є власником 5 авторських свідоцтв на винаходи — свідчення того, що його ідеї мали не лише теоретичне, а й прикладне значення. Його праці виходили у фахових виданнях і використовувалися в навчальному процесі університетів транспортної галузі.

Особливе місце в спадщині вченого займає підготовка наукових кадрів: під керівництвом Любомира Юрійовича успішно захистили дисертації 5 аспірантів — фахівці, які продовжили розвиток його ідей у власних дослідженнях.

У 2003 році рішенням керівництва університету Яцківський Л.Ю. очолив кафедру «Транспортні системи та маркетинг» НТУ. Ця посада стала для нього не почесним відпочинком, а новим полем діяльності — з молодими аспірантами, новими навчальними програмами й амбітними завданнями. У 2008 році кафедра «Транспортні системи та маркетинг» була реорганізована і Любомир Юрійович очолив кафедру «Транспортні технології».

Колеги відзначають, що саме на цій посаді Яцківський Л.Ю. повною мірою розкрив свій педагогічний геній. Він умів направити роботу різнорідного колективу в єдине продуктивне русло, умів запалити ентузіазм у молодих викладачів, умів побачити в кожному студентові потенціал, який варто розвинути. Авіатор за духом, він завжди тримав «висоту» — невтомно підвищував планку вимог до себе і до інших.

Окремої уваги заслуговує особистий образ Любомира Юрійовича. Той, хто спілкувався з ним хоч якийсь час, знав: за зовні суворою, вимогливою зовнішністю ховається людина надзвичайно тепла, чуйна і безмежно закохана в життя.

Він любив молодь, підтримував кожного здібного студента, знаходив час на розмову з кожним, хто приходив до нього за порадою.

Любомир Юрійович Яцківський пішов від нас 8 квітня 2010 року. Але його справа не завмерла. Кафедра транспортних технологій, яку він заснував і якою керував сім останніх років свого життя, продовжує готувати фахівців транспортної галузі, спираючись на закладені ним традиції.

Автор: Факультет транспортних та інформаційних технологій НТУ, Кафедра транспортних технологій