РАЗВОДОВСЬКА ВІКТОРІЯ ОЛЕГІВНА

27.03.1969 – 08.04.2022

«Бути душею кафедри — це дар, який вимірюється не посадами, а тим світлом, оптимізмом та теплом, яке людина щодня дарує студентам і колегам протягом усього свого життя».

Вікторія Олегівна народилася 27 березня 1969 року. Її доля була нерозривно, дивовижно пов'язана з Національним транспортним університетом. Вона прийшла сюди зовсім юною, сімнадцятирічною дівчиною, і з тих самих перших днів стала справжнім серцем та душею кафедри менеджменту.Пройшовши довгий і шанований професійний шлях, Вікторія Олегівна багато років працювала незамінним секретарем, тримаючи на своїх плечах величезне господарство кафедри, а згодом стала її старшою викладачкою. Колеги та студенти згадують її як чарівну жінку з неймовірною життєвою енергією, людину з активною громадянською позицією та невичерпним оптимізмом. Вона вміла розрадити у складну хвилину, знайти правильний підхід до кожного студента і ладом забезпечити бездоганну роботу свого підрозділу.

Поза стінами університету Вікторія Разводовська була щасливою дружиною та люблячою мамою, яка виховувала двох прекрасних доньок, віддаючи їм усю свою ніжність і турботу.

Її політ, сповнений планів, любові до життя та педагогічної праці, обірвався навесні 2022 року. Вікторії Олегівні було 53 роки... Дві доньки в одну мить втратили обох батьків, а кафедра менеджменту НТУ — свого найріднішого та незамінного фахівця.

Вона не тримала зброю в руках, але стала однією з найболючіших втрат нашого університету в цій війні. Інтелігентна, чуйна, світла викладачка, яка присвятила НТУ всю себе від юності й до останнього дня, Вікторія Олегівна Разводовська назавжди вписана в літопис «Перерваного польоту» Національного транспортного університету. Пам'ять про її посмішку, її працю та її велике материнське серце житиме у стінах вишу вічно.

БАБАК АНТОН МИКОЛАЙОВИЧ

18.02.2002 – 28.06.2025

«Воля, яка сильніша за будь-які обставини та фізичний біль. Коли метал у твоєму хребті після поранення не стає на заваді твоєму рішенню знову повернутися у стрій».

Антон народився 18 лютого 2002 року на Харківщині, у селищі Малинівка. Тут, серед мальовничих країв Східної України, минули його дитячі роки та навчання у Малинівській гімназії №1. Змалечку хлопець серйозно захоплювався спортом, що сформувало в ньому витривалий характер, потужний дух та здатність долати будь-які навантаження. Після школи Антон обрав прикладний, чоловічий фах — здобув професійну освіту в Чугуївському професійному аграрному ліцеї №53, ставши дипломованим зварювальником-рихтувальником автомобільних кузовів.

Він любив техніку та рух, і саме це прагнення згодом привело його до Національного транспортного університету. У 2024 році, вже поєднуючи навчання з важкою військовою службою, Антон вступив на факультет заочного та дистанційного навчання НТУ за перспективним напрямком «Організація міжнародних пере перевозів». Він мріяв про майбутнє, про великі логістичні маршрути вільної країни, але спочатку мав цю волю вибороти зі зброєю в руках.

Його військовий шлях розпочався ще до початку повномасштабного вторгнення. У 2020 році Антон пішов на строкову службу, а вже в серпні 2021 року ухвалив усвідомлене рішення — пов'язати долю з армією та підписав контракт зі Збройними Силами України.

Коли почалася велика війна, молодий боєць опинився на найгарячіших ділянках фронту. Антон пройшов жорстокий гарт і штурмові бої у складі легендарної 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» та славнозвісної 3-ї окремої штурмової бригади. Його характер повністю відповідав бойовому позивному — «Акула»: швидкий, безкомпромісний, рішучий.

В одному з запеклих зіткнень Антон дістав надважке поранення. Лікарі буквально збирали його тіло, і після тривалих операцій у його хребті залишилися металеві штифти. Будь-яка медична комісія давала йому повне, законне право залишитися в тилу й займатися виключно навчанням в НТУ. Але загартований спортом і боями дух «Акули» виявився міцнішим за метал. Попри важкі фізичні обмеження та біль, Антон ухвалив свідоме рішення — повернутися на передову. З березня 2025 року солдат Антон Бабак продовжив службу у складі елітного спеціального підрозділу ГУР МО «KRAKEN».

Його політ перервався 28 червня 2025 року під час виконання чергового надскладного бойового завдання. Антону було лише 23 роки...

Він залишив по собі пам'ять як про воїна з непохитною волею, який зумів піднятися над фізичним болем заради захисту Батьківщини. Студент, штурмовик, спецпризначенець — Антон Бабак назавжди вписаний у пантеон героїв «Перерваного польоту» Національного транспортного університету. Кулі можуть зупинити людину, але вони безсилі проти пам'яті поколінь.

БАХУРИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЮРІЙОВИЧ

28.07.1985 – 28.02.2023

«Історія університету — це не лише аудиторії та дипломи. Це люди, які щодня дбали про його простір, а у вирішальну мить залишили мирну працю, щоб тримати небо над нашими головами».

Володимир Юрійович народився 28 липня 1985 року, його рідним домом було селище Понінка. В університетській родині НТУ він займав скромну, але надзвичайно важливу посаду — працював слюсарем-сантехніком IV розряду на нашому спорткомплексі. Його знали як надійного професіонала, чиїми руками забезпечувався щоденний лад та затишок для сотень студентів і спортсменів вишу.

Коли війна вимагала захисту української землі, Володимир Юрійович змінив свої звичні інструменти на бойову зброю. Він став солдатом, номером обслуги зенітного артилерійського відділення зенітного артилерійського взводу військової частини А1910. Його завданням було вистежувати й приземляти ворожі цілі, тримаючи оборону на найскладніших напрямках сходу України.

Його бойовий шлях обірвався наприкінці зими, 28 лютого 2023 року. Володимир Бахуринський загинув поблизу міста Кремінна Сєвєродонецького району Луганської області внаслідок запеклого ворожого артилерійського обстрілу. До останнього подиху, виконуючи складне бойове завдання, він залишався вірним військовій присязі, виявивши у своєму фінальному бою абсолютну стійкість, чоловічий гарт та мужність.

Володимиру Юрійовичу було 37 років...

Він не читав лекцій і не здавав сесій в НТУ, але віддав за його мирне майбутнє найдорожче — своє життя. Слюсар-сантехнік нашого спорткомплексу, який став воїном-зенітником, назавжди залишиться частиною великої історії та пам'яті «Перерваного польоту» Національного транспортного університету.

БОЙЧЕНКО МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

11.10.1998 – 04.03.2022

«Найвищий вияв мужності — це коли людина, чиїм покликанням було рятувати й захищати найслабших, без вагань стає на захист своєї землі перед обличчям великої навали».

Михайло народився 11 жовтня 1998 року в місті Буча на Київщині, де й минули його найкращі роки. З 2005 по 2016 рік він навчався в Бучанській загальноосвітній школі № 3. Змалечку Михайло виділявся яскравою енергією: серйозно займався футболом та спортивно-бальними танцями, виховуючи в собі дисципліну та лідерські якості.

Цей гарт допоміг йому в дорослому житті — Михайло очолив громадську організацію «Спортивний клуб "Фенікс-Буча"». Проте його справжньою пристрастю і великим покликанням став захист тих, хто не може попросити про допомогу сам — тварин. Михайло став власником ветеринарної клініки «GOLDEN PAW CLINIC». Він не просто розвивав справу, а вкладав у неї всю свою добру душу: безкоштовно лікував домашніх улюбленців для соціально незахищених людей, дбайливо піклувався про безпритульних тварин Бучі та рятував покинутих звірів.

У 2018 році Михайло вступає до Національного транспортного університету на фінансову спеціальність. Паралельно, відчуваючи чоловічий обов'язок, він проходив військову підготовку в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського, гартуючи себе до майбутніх випробувань.

Коли 24 лютого 2022 року повномасштабна війна прийшла безпосередньо на його рідну Київщину, студент випускного курсу Михайло Бойченко зустрів ворога одним із перших. Його рідна Буча та сусідній Ірпінь опинилися в самому епіцентрі удару. Михайло без вагань долучився до добровольців і став на захист рідних міст та села Козинці Бучанського району.

Його шлях обірвався в один день із одногрупником Олексієм Казіміром — 4 березня 2022 року під час виконання надскладного бойового завдання під час запеклих оборонних боїв за Київщину. Михайлу назавжди залишилося 23 роки.

За свій безкомпромісний добровольчий подвиг Михайло Бойченко був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» та відзнакою «Орден Добровольця» (посмертно). Рішенням Ірпінської міської ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно), а в його рідній Бучі, на вулиці Тарасівській 10-Б, було встановлено меморіальну дошку, яка щодня нагадує про велике серце та мужність молодого фінансиста й захисника.

Михайло не встиг отримати диплом НТУ та врятувати ще сотні життів у своїй ветеринарній клініці, але його ім'я назавжди вписане золотими літерами в літопис «Перерваного польоту» Національного транспортного університету як символ покоління, що поклало свої життя за свободу України.

БОНДАР ДЕНИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ 

17.11.1999 – 02.02.2023

«Бути бійцем за справедливість — це внутрішній компас, який не дозволяє залишатися осторонь, коли твоя країна в біді. Навіть якщо твій позивний звучить лагідно, твій характер стає сталевим у пеклі Соледара».

Денис народився 17 листопада 1999 року у старовинному древлянському місті Коростень на Житомирщині. Виховувався в інтелігентній родині педагога, де змалечку вчився чесності, поваги до людей та загостреного почуття справедливості. У 2005 році хлопчик пішов до першого класу Коростенського навчально-виховного комплексу №12.З дитинства Денис мав міцний, наполегливий характер. Протягом восьми років він серйозно займався у спортивних секціях: загартовував волю на карате та розвивав командний дух у хокеї на траві. Він був справжнім лідером на полі й татамі, неодноразово ставав переможцем змагань, за що був нагороджений численними медалями та грамотами.

Після закінчення школи у 2017 році Денис пов'язав своє майбутнє зі столицею і вступив до Національного транспортного університету. В університетських стінах його знали як надзвичайно дружелюбного, чуйного та щирого хлопця. Він належав до тих людей, які завжди йшли першими на допомогу і ніколи, за жодних обставин, не кидали у біді своїх друзів та рідних. На момент початку повномасштабного вторгнення Денис уже навчався на V курсі магістратури, здобуваючи фах менеджера. Попереду був диплом і великі життєві плани, але внутрішній компас справедливості повів його іншим шляхом.

Він не зміг залишатися осторонь війни. 28 вересня 2022 року магістрант Денис Бондар вирушив на фронт. Після півторамісячного інтенсивного військового вишколу молодий боєць із лагідним талісманним позивним «Горобець» потрапив на передову — став навідником у складі славнозвісної 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ (4 рота, 2 батальйон).

Його підрозділ опинився на одній із найкривавіших і найважчих ділянок фронту — на Донеччині. Попри надлюдські навантаження, запеклі міські бої та морозну зиму, Денис до останнього тримав свій рубіж, демонструючи мужність справжнього десантника.

Його політ перервався 22 лютого 2023 року під час виконання складного бойового завдання в районі міста Соледар. Денису було лише 23 роки...

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Денис Бондар був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рідне місто Коростень навіки зафіксувало пам'ять про свого сина: провулок, де проживав молодий захисник, тепер гордо перейменований на честь Героя — провулок Дениса Бондаря.

Магістр НТУ, воїн-десантник, боєць за справедливість — Денис Бондар назавжди залишив свій земний провулок, щоб стати частиною великого неба і вічної пам'яті «Перерваного польоту» нашого університету.

ВИНОГРАДСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ

26.03.1992 – 05.01.2023

«Справжній чоловічий характер гартується у мирній праці з металом та технікою, а свій найвищий іспит складає у запеклому контактному бою, де ціною є свобода рідної землі».

Олександр Анатолійович народився 26 березня 1992 року. Його юність та молоді роки були тісно пов'язані з Національним транспортним університетом, де він обрав один із найскладніших та найповажніших напрямків — автомеханічний факультет. 

Коли над Україною нависла загроза знищення, випускник НТУ Олександр Виноградський не залишився осторонь. Він змінив цивільну інженерну професію на однострій захисника, ставши до лав тих, на чиї плечі ліг основний тягар оборони країни в найважчий період її новітньої історії.

Його бойовий шлях завершився на самому початку 2023 року в одній із найдраматичніших точок протистояння на Донеччині. 5 січня 2023 року під час виконання складного бойового завдання в місті Соледар Олександр Виноградський прийняв свій останній, запеклий бій.

Політ Олександра обірвався на 31-му році життя...

Він віддав найдорожче за незалежність та територіальну цілісність України, стримавши ворога на своєму рубежі. Випускник автомеханічного факультету, який став стіною на шляху окупантів у Соледарі, Олександр Виноградський назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету. Його ім'я житиме в пам'яті поколінь, а його подвиг є прикладом істинної чоловічої відваги та честі.

ВОЛОДІН РУСЛАН ВІТАЛІЙОВИЧ

02.10.1986 – 04.12.2023

«Найвищий вияв офіцерської честі — це коли твій підрозділ довіряє тобі на сто відсотків, а ти у вирішальну мить залишаєшся один на позиції, щоб виграти час і врятувати життя своїх поранених бійців».

Руслан народився 2 жовтня 1986 року. Його студентські роки в Національному транспортному університету стали епохою, яку досі згадують з особливим трепетом. У 2008 році він успішно закінчил автомеханічний факультет за інженерною спеціальністю «Підйомно-транспортні, будівельні, дорожні, меліоративні машини та обладнання», здобувши кваліфікацію інженера-механіка та пройшовши навчання на військовій кафедрі вишу.Проте справжнім вибухом його яскравої особистості стала творчість. Маючи колосальну обдарованість, Руслан уже на першому курсі очолив команду КВК «7 5’nizz» як капітан під сценічним ім'ям, що стало його візитівкою — Kosmos. Блискучий автор і харизматичний виконавець, він вивів команду у вищу лігу. Згодом, очоливши збірну НТУ, Kosmos здобув славу найкращого капітана команди за всі 30 років існування КВК в університеті. Його виступи були чистим мистецтвом, яке назавжди запам'яталося кожному, хто хоч раз бачив його на сцені.

Цей унікальний художній дар привів Руслана в українську кіноіндустрію, де він із 2007 року працював у команді 1st Dolly та був провідним механіком Patriot Rental. Його руки й бачення зафіксовані у стрічках, що стали новітньою класикою нашого кінематографа: серіалі «Нюхач» (2013), фентезі «Сторожова застава» (2017), художньому фільмі «Захар Беркут» (2019) та, що надзвичайно символічно, у легендарній військовій драмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» (2017). Кіно про захисників Донецького аеропорту стало для нього не просто творчою роботою, а пророчим передчуттям власного майбутнього.

Коли 24 лютого 2022 року в країну прийшла велика війна, творець українського кіно без вагань залишив знімальні майданчики. Вже 28 лютого 2022 року він добровільно мобілізувався. Руслан приєднався до лав 205-го батальйону 241-ї окремої бригади територіальної оборони.Його сценічне ім'я перетворилося на бойовий позивний. Офіцерський гарт, закладений військовою кафедрою НТУ, розкрився на передовій повною мірою. Під час кровопролитних боїв за Бахмут лейтенант Руслан Володін проявив себе як мужній боєць і талановитий тактик. Він очолив роту вогневої підтримки батальйону. Побратими згадують, що Руслан був командиром, якому бійці довіряли на всі сто відсотків і без вагань йшли за ним у найважчі зіткнення. Навіть в окопах під шквальним вогнем командир «Космос» завжди знаходив привід для жарту, сам радів кожній миті й підтримував дух підлеглих у складні хвилини.

Восени 2023 року під час своєї другої бойової ротації старший лейтенант Руслан Володін разом зі своїм взводом тримав оборону на Харківщині — у лісових масивах під Куп'янськом, де точилися виснажливі штурмові бої.

Чітко виконуючи наказ командування, його підрозділ утримував позицію під шквальним натиском ворога. Коли ситуація стала критичною, Руслан особисто координував оборону та до останнього прикривав вогнем евакуацію поранених бійців із поля бою. Під час чергової хвилі ворожого штурму він залишився на позиції один. Уже будучи важко пораненим, офіцер відмовився відступати, прийняв свій останній нерівний бій і мужньо бився до останньої хвилини.

Його політ перервався 4 грудня 2023 року. Руслану був 37 років. Як кажуть побратими, у професії та на фронті Руслан міг замінити собою абсолютно всіх, а його замінити не зможе ніхто.

Указом Президента України за виняткову мужність, героїзм та вміле керівництво підрозділами Руслан Володін був нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно), а також йому було присвоєно чергове військове звання капітана (посмертно). Він створював кіно про героїв, а зрештою сам став одним із головних титанів нашої свободи, назавжди перейвшись у свій вічний, нескорений «Космос» пам'яті Національного транспортного університету.

ІВАНЕНКО ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ

02.10.1999 – 13.01.2023

«З першого дня війни він став на захист Батьківщини, назавжди залишившись у серцях своїх побратимів».

Олександр Сергійович Іваненко був студентом IV курсу факультету транспортних та інформаційних технологій Національного транспортного університету. З першого дня повномасштабного воєнного вторгнення Олександр без вагань став на захист України у лавах Збройних Сил України.

Його бойовий шлях тривав майже рік. 13 січня 2023 року під час виконання бойового завдання у запеклому бою під Бахмутом воїн ЗСУ Олександр Іваненко з позивним «Каспер» загинув. Йому було 23 роки...

Він не встиг завершити навчання в НТУ, віддавши життя за волю країни. Побратими згадують його як вірного друга, який назавжди залишиться в пам'яті свого підрозділу. Студент IV курсу Олександр Іваненко навічно занесений до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету як символ мужності та відданості своїй землі.

КАБАЦЮРА СЕРГІЙ ОЛЕГОВИЧ

31.05.2003 – 16.02.2024

«Мати великі мрії про майбутнє, будувати плани й водночас володіти рішучістю військового ліцеїста, яка без вагань веде тебе добровольцем у штурмові підрозділи морської піхоти на захист своєї землі».

Сергій Олегович народився 31 травня 2003 року в місті Багачеве Черкаської області. До сьомого класу його шкільні роки минали в стінах місцевої загальноосвітньої школи №2. Згодом Сергій ухвалив важливе рішення й пов'язав свою юність із військовою справою, вступивши до Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

Після успішного випуску з ліцею у 2020 році він вирішив поєднати військовий гарт із цивільною освітою й став студентом Національного транспортного університету. Сергій навчався на IV курсі факультету економіко-правового забезпечення бізнесу, опановуючи спеціальність «Економіка». Він належав до активного покоління, яке прагнуло самостійності: паралельно з навчанням в університеті Сергій здобував практичний досвід, працюючи офіс-менеджером у компанії «Freight Transport Partner».

За спогадами його тітки Наталії, Сергій з дитинства відзначався особливою щирістю та постійною готовністю прийти на допомогу іншим. Він був сповнений надій і планів: мріяв побудувати міцну сім'ю, подорожувати світом, допомагати людям та розвивати свою країну.

З початком повномасштабного воєнного вторгнення рф Сергій Кабацюра не залишився осторонь і добровольцем долучився до лав захисників України. Його ліцейська підготовка та незламний характер визначили його шлях на передовій — він воював у складі диверсійно-штурмової групи «Ведмеді», яка увійшла до складу 39-ї окремої бригади морської піхоти Збройних Сил України. На полі бою він проявив себе як відданий побратими та мужній воїн, завжди готовий підтримати свій підрозділ у найскладніших ситуаціях.

Його політ перервався 16 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання. Сергію було всього 20 років...

Він не встиг отримати диплом економіста НТУ та втілити свої великі життєві плани, але до останнього подиху залишався вірним військовій присязі й своєму народові. Поховали молодого захисника на Алеї Слави кладовища №3 у його рідному місті Багачеве. Студент IV курсу Сергій Кабацюра назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету як символ чистої юнацької відваги, мужності та честі.

КАЗІМІР ОЛЕКСІЙ КОСТЯНТИНОВИЧ

05.06.2001 - 04.03.2022

«Бути надійним — це не просто тримати слово. Це коли в найнапруженіший день усього твого життя ти без вагань стаєш на захист своєї країни».

Він народився в Києві на початку літа 2001 року в родині військовослужбовців, де поняття честі та обов'язку були природними з дитинства. Його перші шкільні роки минули на рідній Троєщині, у стінах київської загальноосвітньої школи № 276. Але вже у 2014 році, маючи тверду мету стати військовим, Олексій ухвалив самостійне доросле рішення — вступив до Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна в Боярці. Після його успішного закінчення та випускних іспитів він продовжив навчання у самому Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, з якого випустився у 2018 році.

Того ж року Олексій став студентом Національного транспортного університету. Проте юнацька мрія про військову справу не полишала його. У 2020 році, паралельно з навчанням в НТУ, він вступив до Кафедри військової підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, де розпочав опановувати надзвичайно точний для його характеру фах — «Морально-психологічне забезпечення бойових дій».

Олексій належав до того покоління молоді, яка прагнула знати й уміти все. За спогадами батька, Костянтина Андрійовича, Олексій був надзвичайно відкритою, оптимістичною та життєрадісною людиною, мав багато друзів і завжди був готовий прийти на допомогу кожному, хто потрапив у біду. Він вивчав англійську мову, чудово водив автомобіль, захоплювався музикою, подорожами та риболовлею. Особливе місце в його житті посідала техніка: він відвідував комп’ютерні курси, глибоко розбирався в електроніці й збирався використовувати ці знання в майбутньому. У його планах було продовження навчання за кордоном після закінчення університету...

Головною ж рисою його характеру була абсолютна надійність. Якщо Олексій про щось домовився або щось пообіцяв — він завжди тримав своє слово.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення рф, Олексію було лише двадцять років. Будучи студентом випускного курсу, перед яким відкривалися великі життєві обрії, він без жодних вагань став на захист рідної країни. Разом із найкращим товаришем Олексій долучився до лав Добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади № 1, виконуючи бойові завдання з оборони Київщини.

Його політ перервався на самому злеті. 4 березня 2022 року під час виконання бойового завдання на Житомирській трасі, неподалік Стоянки, Олексій Казімір загинув. Свій останній спочинок юний захисник знайшов на Хмельниччині, у селі Захарівці.За мужність та самовідданість Олексій Казімір був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «За заслуги перед Збройними Силами України» (посмертно) та медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно). Рішенням Ірпінської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно), а його ім'я назавжди занесене до Книги Пам’яті Ірпінської громади.Він не встиг отримати диплом фінансиста НТУ, але залишив по собі пам'ять як про людину честі. Олексій Казімір назавжди залишився двадцятирічним — символом покоління «Перерваного польоту», яке віддало свої життя за волю України.

КРАВЧЕНКО ВІКТОР СЕРГІЙОВИЧ

10.01.1998 – 23.12.2022

«Два брати, два захисники, єдині сини у батьків... Вони пліч-о-пліч пройшли найважчі вогняні рубежі цієї війни й разом залишилися у вічності, до останнього подиху тримаючи спільний стрій».

Віктор Сергійович народився 10 січня 1998 року в місті Христинівка Черкаської області. Після закінчення загальноосвітньої школи у 2014 році він обрав для себе шлях творення та будівництва, вступивши до Вінницького будівельного технікуму, який успішно закінчив у 2018 році.

Прагнучи до професійного зростання, Віктор продовжив навчання у столиці й став випускником факультету транспортного будівництва Національного транспортного університету. Професія будівельника вимагала точності, відповідальності та витривалості — саме цих якостей, які згодом стали основою його військової служби.

З перших днів повномасштабного воєнного вторгнення рф Віктор Кравченко разом зі своїм старшим братом Костянтином ухвалили спільне, безкомпромісне чоловіче рішення — добровільно пішли захищати Україну.

Брати служили разом в одному підрозділі — у самохідній артилерійській батареї славнозвісної 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Збройних Сил України. Старші солдати Віктор та Костянтин Кравченки виявили найвищий героїзм, тримаючи оборону на найскладніших та найважливіших напрямках фронту: вони захищали Київ, визволяли Харківщину, вели запеклі бої за Лиман та стримували ворога в бахмутському пеклі.

Їхній спільний бойовий шлях обірвався в один день наприкінці 2022 року. 23 грудня 2022 року під час виконання чергового бойового завдання на Херсонщині брати-артилеристи загинули внаслідок щільного ворожого артилерійського обстрілу. Віктору було 24 роки, Костянтину — 26... Вони були єдиними дітьми у батьків, які в одну мить втратили всю свою опору та все майбутнє свого роду.

Випускник факультету транспортного будівництва НТУ Віктор Кравченко та його брат Костянтин назавжди вписані до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету. Їхній спільний чин, братня вірність країні та самовідданість залишаться вічним прикладом чоловічої відваги й найвищої офіцерської та людської честі для всіх наступних поколінь університету.

КУПЧИК ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ (СЕВАС)

02.05.2002 – 06.03.2024

«Пройти шлях від рідного кримського моря до штурмових підрозділів Третьої штурмової, пройти крізь поранення, Бахмут та Авдіївку, щоб залишитися нескореним у ближньому бою за волю своєї країни».

Дмитро Володимирович народився 2 травня 2002 року у місті Севастополь. Там, на узбережжі Чорного моря, минули його перші дитячі роки, дитячий садочок та початкова школа. У 2012 році родина переїхала до Києва, де Дмитро продовжив навчання й виріс як підліток. Після закінчення школи він свідомо обрав шлях, пов’язаний із військовою справою та дисципліною, вступивши до Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою.

Згодом Дмитро продовжив навчання і став студентом Національного транспортного університету, де опановував профільний транспортно-технічний напрям. Він встиг успішно закінчити два курси, проте внутрішній обов'язок захистити країну виявився сильнішим за цивільні плани. Не бажаючи залишатися осторонь історичних подій, молодий чоловік ухвалив рішення добровільно йти на фронт.

2 вересня 2022 року Дмитро Купчик успішно пройшов жорсткий відбір до підрозділу Сил спеціальних операцій «Азов» Київ, який згодом увійшов до складу легендарної 3‑ї окремої штурмової бригади Збройних Сил України.Після завершення інтенсивної підготовки воїн із символічним позивним «Севас» став бійцем підрозділу «Гідра» 3‑ї ОШБр. Молодший сержант Купчик проходив службу на відповідальній та складній посаді заступника командира бойової машини – навідника‑оператора 1‑го механізованого відділення 2‑го механізованого взводу 2‑ї механізованої роти 2‑го механізованого батальйону.

Він брав безпосередню участь у надважких боях на Бахмутському напрямку, зокрема в районі села Андріївка, де точилися одні з найкривавіших зіткнень. Дмитро дістав не одне поранення, за що був відзначений медаллю «За поранення», але щоразу після лікування повертався на передову до своїх побратимів. Згодом його підрозділ перебазували на Авдіївський напрямок. «Севас» виявив високу мужність під час запеклих оборонних боїв безпосередньо на Авдіївському коксохімічному заводі, а після відходу з підприємства продовжив штурмові дії в районі села Орлівка на Донеччині.

Свій останній бій молодший сержант Дмитро Купчик прийняв 6 березня 2024 року. Він загинув під час штурмової операції в селі Орлівка Донецької області, отримавши поранення від ворожої кулеметної черги у ході запеклого ближнього бою. Йому був 21 рік...

Майже пів року Дмитро вважався безвісти зниклим, залишаючи рідним важку надію, поки факт загибелі не було підтверджено офіційно. Урочисте поховання Героя відбулося 6 вересня 2024 року на Алеї Слави.

За виняткову відвагу, самовідданість та зразкове виконання військового обов'язку Дмитро Володимирович Купчик був нагороджений п'ятьма високими бойовими нагородами: орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), нагрудним знаком «Золотий хрест», нагрудним знаком «Комбатантський хрест» (посмертно), нагрудним знаком «За службу та звитягу» III ступеня та відзнакою «Ветеран війни – учасник бойових дій».

Студент НТУ, заступник командира бойової машини та відважний штурмовик — Дмитро Купчик назавжди повернувся у свій вічний, нескорений політ, залишивши по собі приклад абсолютної воїнської доблесті. Його ім'я навічно вписане в історію університету та України. Слава Герою!

ЛИСЕНКОВ ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ

08.12.1996 - 24.11.2022

«Жити без страху" — це не просто слова. Це коли ти зі зламаною ногою рвешся на захист країни, стаєш легендарним штурмовиком, а у своєму останньому бою під Бахмутом рятуєш від смерті дванадцятьох поранених побратимів».

Вадим Миколайович народився 8 грудня 1996 року. Його життєвий шлях від самого початку був пов'язаний із високою дисципліною та спортом. Маючи серйозну фізичну підготовку, Вадим обрав шлях професійного захисника країни: протягом трьох років він проходив військову службу за контрактом у лавах полку «Азов» Національної гвардії України та став безпосереднім учасником Антитерористичної операції (АТО) на сході України. 

Демобілізувавшись у 2017 році, Вадим повернувся до цивільного життя та пов'язав свої освітні плани з Національним транспортним університетом.Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне воєнне вторгнення рф, Вадим Лисенков виявив залізну волю та безкомпромісну рішучість. Попри те, що на той момент у нього була зламана нога, а рідні та близькі наполегливо закликали його зачекати до повного одужання, він категорично відмовився залишатися в тилу й з перших днів рвався до війська. Його кількарічний професійний вишкіл в «Азові» та бойовий досвід стали безцінними на передовій. Уже за кілька місяців великої війни Вадим очолив підрозділ, ставши командиром відділення штурмового взводу у складі легендарної 3-ї окремої штурмової бригади Збройних Сил України.

Вадим Лисенков заслужив беззаперечне визнання та глибоку повагу побратимів завдяки своїй винятковій сміливості та успішному проведенню надскладних, зухвалих бойових операцій. На чолі свого підрозділу він брав участь у ризикованих диверсійно-розвідувальних місіях у населених пунктах Запорізької та Херсонської областей. Протягом червня-липня 2022 року його підрозділ утримував стійку оборону поблизу міста Гуляйполе на Запоріжжі: під керівництвом Вадима всі штурми ворога були успішно відбиті, а штурмовики провели 5 блискучих контратак у бік окупантів. Після успішного завершення Херсонської наступальної операції підрозділ молодшого сержанта Лисенкова був передислокований на найважчий напрямок фронту — до міста Бахмут Донецької області.

Його останній бойовий рубіж пройшов 24 листопада 2022 року в ході запеклих та кровопролитних міських боїв за Бахмут. Під час чергового зіткнення штурмове відділення під командуванням молодшого сержанка Лисенкова здійснило рішучий натиск і змусило переважаючі сили ворога відійти із захоплених ним позицій.

У цей же надважкий день Вадим здійснив чин неймовірного героїзму: під щільним вогнем артилерії він особисто врятував життя 12 українських бійців, які дістали поранення різного ступеня важкості. Він евакуював їх безпосередньо з-під обстрілу і на руках доставив до безпечної точки евакуації через річкову переправу. Виконавши свій людський та командирський обов'язок і врятувавши двадцять два життя, Вадим Лисенков без вагань повернувся на свою бойову позицію для продовження бою. У ході подальшого артилерійського обстрілу він зазнав важких, несумісних із життям поранень. 25-річний захисник загинув зі зброєю в руках.

За виняткову мужність, героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові молодшому сержанту Вадиму Миколайовичу Лисенкову посмертно присвоєно найвищу державну нагороду — звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Він жив і воював під девізом «Жити без страху», дотримавшись його до останнього подиху. Студент НТУ, легендарний штурмовик і Герой України — Вадим Лисенков назавжди перейшов у вічний, нескорений політ нашого університету. Ми схиляємо голови перед його світлою пам'яттю та його безсмертним подвигом. Слава Герою!

ПАВЛУСЬ ДЕНИС АНАТОЛІЙОВИЧ

01.02.2003 – 21.08.2024

«Відмовитися від життєвого спокою, пройти шлях від далекої Аляски до інженерних аудиторій НТУ, щоб у вирішальний час стати старшим кулеметником легендарного "Азову" й заслужити бойову нагороду з рук його командира».

Денис Анатолійович народився 1 лютого 2003 року на Алясці (США). Згодом його родина переїхала до України, і новим домом для хлопця стало місто Вараш Рівненської області. Тут він здобув середню освіту, успішно закінчивши Вараський ліцей №2.

У 2020 році Денис пов'язав своє професійне майбутнє зі столицею та вступив до Національного транспортного університету. Він навчався на IV курсі автомеханічного факультету за складною й важливою технічною спеціальністю «Енергетичне машинобудування» (освітня програма «Технічне обслуговування та діагностика автомобільних двигунів»). Його інженерний склад розуму та точність у роботі з механізмами згодом стали надійним підґрунтям під час виконання військових обов'язків. Проте на випускному курсі, у травні 2024 року, хлопець ухвалив рішення добровільно стати на захист Батьківщини й підписав контракт.

Денис став до лав елітної 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України (військова частина 3057). Молодий воїн проходив службу на відповідальній та небезпечній передовій посаді — був старшим кулеметником 3-го відділення 1-го взводу спеціального призначення 1-ї роти спеціального призначення 5-го батальйону спецпризначення.

Під час виконання бойових завдань у найгарячіших точках фронту старший солдат військової служби Денис Павлусь проявив виняткову відвагу, стійкість та військову майстерність. За мужні дії безпосередньо в зоні бойових дій він був відзначений високою нагородою — особисто від командира «Азову» Дениса Прокопенка (позивний «Редіс») отримав бойову медаль «За звитягу».

Його бойовий шлях обірвався наприкінці літа 2024 року на Донеччині. 21 серпня 2024 року під час виконання складного бойового завдання у запеклому бою під Бахмутом старший солдат Денис Павлусь загинув, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі, своїм побратимам та українському народові. Воїну назавжди залишилося 21 рік...

31 серпня 2024 року захисника з усіма військовими почестями поховали на кладовищі в селі Собіщиці Вараської міської територіальної громади на Рівненщині.

Студент IV курсу НТУ, майбутній інженер-машинобудівник та відважний кулеметник-азовець — Денис Анатолійович Павлусь назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету як взірець чоловічої честі, відваги та безкомпромісної вірності Україні. Пам'ять про його подвиг житиме вічно.

ПАТЕЙ АРТЕМ АНАТОЛІЙОВИЧ

21.07.2003 – 08.11.2023

«Поєднувати в собі талант музиканта, розум майбутнього інженера-програміста та щире захоплення козацькою історією рідного краю, щоб у двадцять років ухвалити найважливіше рішення — стати в стрій мінометників "Азову"».

Артем Анатолійович народився 21 липня 2003 року в місті Запоріжжя — краї легендарної козацької слави. З дитинства він виявляв неабияку допитливість, глибокий інтерес до історії України, звичаїв свого народу та традицій роду. Артем ріс дивовижно обдарованим: займався бальними танцями, чотири роки присвятив футболу, захоплювався веслуванням на байдарках та грою на гітарі. Певний час навчався в музичному училищі. У шкільні роки він був активним учасником усіх творчих заходів і концертів, а також демонстрував високі результати в навчанні — брав участь у багатьох олімпіадах, мав численні дипломи та нагороди, серед яких диплом І ступеня регіонального рівня за перемогу у Всеукраїнській грі «Соняшник». З 13 років хлопець серйозно цікавився політикою та мріяв стати політологом.

Прагнучи здобути сучасну технічну професію, Артем вступив до Національного транспортного університету у Києві. Він навчався на факультеті транспортних та інформаційних технологій, опановуючи перспективну спеціальність «Інженерія програмного забезпечення». Проте на третьому курсі, відчуваючи обов'язок захистити країну, він ухвалив рішення призупинити навчання й добровільно приєднатися до лав Національної гвардії України.

Артем Патей став бійцем елітної 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ, обравши своїм військовим позивним власне прізвище. Молодий захисник проходив службу в мінометному взводі спеціального призначення (на бронетранспортерах) 2-го батальйону спецпризначення.

Його бойовий шлях проходив на одному з найскладніших оборонних рубежів сходу України — у лісових масивах Луганщини. Свій останній бій воїн-азовець прийняв 8 листопада 2023 року під час штурму ворожих позицій поблизу селища Діброва. Артему назавжди залишилося 20 років... Поховали юного захисника на кладовищі Святого Миколая у його рідному місті Запоріжжі.

За виняткову мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань, Артем Анатолійович Патей посмертно нагороджений державною нагородою — орденом «За мужність» III ступеня, а також медаллю Православної Церкви України «За жертовність і любов до України».

Студент ІІІ курсу НТУ, майбутній інженер та відважний спецпризначенець — Артем Патей назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» нашого університету як символ чистої юнацької вірності, відваги та найвищої чоловічої честі. Пам'ять про нього житиме вічно.

СОБОЛЬ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ

30.06.1998 – 14.03.2022

«Усвідомлений вибір справжнього чоловіка — коли ти таємно від рідних і без вагань стаєш добровольцем на захист рідної землі, щоб стримати ворога на підступах до столиці».

Дмитро Володимирович народився 30 червня 1998 року в місті Біла Церква Київської області. Його юність та професійне становлення були пов'язані з Національним транспортним університетом, де він обрав факультет транспортного будівництва. Здобута тут інженерна освіта вимагала високої відповідальності, витривалості та точності — якостей, які згодом стали основою його воєнного шляху. Після успішного випуску Дмитро будував плани на мирне майбутнє, але повномасштабне вторгнення рф перекреслило всі цивільні обрії.

У березні 2022 року, коли ворог підступав до Києва, Дмитро Соболь ухвалив тверде, безкомпромісне рішення. Таємно від рідних та близьких він добровольцем пішов захищати країну, долучившись до лав новоствореного підрозділу «ТрО Азов Київ». Згодом цей підрозділ увійшов до складу легендарного окремого загону спеціального призначення «Азов» 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького Національної гвардії України. Його бойовим позивним стало власне прізвище — «Соболь».

Солдат Дмитро Соболь опинився на одній із найкритичніших та найзапекліших ділянок оборони Київщини — поблизу села Мощун Бучанського району, де точилися запеклі контактні та артилерійські бої за утримання плацдарму.

Його політ перервався 14 березня 2022 року. Дмитро Володимирович загинув під час виконання бойового завдання у запеклому бою під Мощуном. Йому було 23 роки...

Випускник факультету транспортного будівництва НТУ Дмитро Соболь назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» нашого університету як символ відваги, чоловічої честі та безмежної вірності своїй землі. Пам'ять про його подвиг житиме у стінах університету вічно.

СОБЧУК ДМИТРО ПЕТРОВИЧ

28.10.1993 - 13.04.2025

«Стати на захист країни, щоб подарувати своєму синові майбутнє без підвалів та страху. Віддати свій гострий розум та велике серце справі збереження людей, свого народу і свободи своєї землі».

Дмитро Петрович народився 28 жовтня 1993 року. Свій освітній шлях розпочав у стінах київської школи №329 «Логос», яку закінчив із чудовими балами. За спогадами рідних, у дитинстві Діма був надзвичайно активним та життєрадісним хлопцем, який ніколи не сидів на місці. У дев'ятому класі в його світогляді відбувся важливий поворот: він усвідомив цінність глибоких знань і став наполегливо вчитися — це рішення визначило весь його подальший шлях.

У 2010 році Дмитро вступив до Національного транспортного університету на інженерну спеціальність «Автомобільні дороги та аеродроми». Навчання виявило його блискучі аналітичні здібності: у 2014 році він захистив бакалаврський диплом із відзнакою, а згодом успішно здобув і диплом магістра, також із відзнакою. Попри високі інтелектуальні досягнення, Дмитро завжди залишався скромною людиною і ніколи не хвалився своїми успіхами. Паралельно з навчанням у 2012 році він став волонтером на футбольному чемпіонаті Euro-2012, де завдяки кмітливості та гострому розуму виріс до керівника кількох торгових точок.

Дмитро завжди цікавився всім навколо й ніколи не брався за роботу, поки не вивчить її до найдрібніших деталей. Своє професійне покликання він знайшов у Черкасах, влаштувавшись у фірму «ГлавШляхБуд». Ця робота припала йому до душі. Колеги цінували Дмитра за бездоганну логіку: він миттєво бачив прогалини в розрахунках та виправляв помилки у формулах. Власними силами він виріс до керівної посади у відділі тендерів. У 2021 році Дмитро виграв для компанії рекордну кількість тендерів на мільйони гривень.

Проте найвеличнішою сторінкою його цивільного життя було донорство. З зими 2021 року Дмитро регулярно здавав плазму та кров. Черкаси, Київ, Дніпро — у якому б місті він не перебував, завжди знаходив час для візиту до пункту донації. Навіть згодом, коли виходив із небезпечних зон фронту, його першою думкою було швидше дістатися центру крові, бо знав: вона врятує комусь життя. На рахунку Дмитра залишилося понад 30 донацій — кроків чистого людського милосердя.

24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення перекреслило мирні плани. Щойно вся родина зібралася разом, Дмитро, не вагаючись, пішов добровольцем у територіальну оборону Київської області. Захищати та допомагати було частиною його суті.

У квітні 2024 року Дмитро Собчук ухвалив ще одне вагоме рішення — вступив до лав Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України, ставши рекрутом. Головною мотивацією воїна було прагнення подарувати своєму синові Семену країну, в якій дітям не доведеться ховатися в підвалах та боятися за власне життя.

Вже на початку серпня 2024 року він вийшов на своє перше бойове завдання. Олександр кілька разів уміло минав небезпеку та вберігався від мін. Проте 13 квітня 2025 року його життя різко обірвалося на Запорізькому напрямку, неподалік села Лук’янівське, внаслідок ураження ворожим FPV-дроном. Дмитру назавжди залишився 31 рік... Батьки втратили старшого сина, брат та сестра — старшого брата, а маленький Семен — батька.

Магістр-інженер НТУ, успішний керівник, почесний донор і відважний воїн-розвідник — Дмитро Петрович Собчук назавжди вписаний до літопису «Перерваного польоту» Національного транспортного університету. Ми пам'ятаємо його вчинок, мужність та абсолютну відданість Україні. Слава Герою!

ШЕРЕМЕТА ЮРІЙ ОРЕСТОВИЧ

05.03.1991 – 24.09.2023

«Справжній командир виявляє свій характер уже з першого бойового виходу, коли рятує життя побратима, а найвищу мужність доводить у запеклих штурмах десантно-штурмових військ заради майбутнього своєї донечки».

Юрій Орестович народився 5 березня 1991 року. Важлива частина його становлення, юності та планів на майбутнє була міцно пов'язана з Національним транспортним університетом, навчання в якому він успішно завершив у 2014 році. В університетських стінах Юрій дорослішав, мріяв та здобував професійний фундамент для цивільного життя.

Близькі та колеги згадують Юрія як дуже щиру, добру, світлу людину з великим серцем, яка завжди була готова прийти на допомогу кожному, хто цього потребував. Він безмежно любив життя, був люблячим чоловіком та дбайливим, турботливим татом, для якого родина завжди залишалася головним сенсом і опорою.

Коли в країну прийшла велика війна, Юрій Шеремета не зміг залишитися осторонь. Керований почуттям громадянського обов'язку, він став на захист України, прагнучи вибороти мирне й безпечне майбутнє для своєї маленької донечки.

Юрій проходив військову службу у лавах елітної 82-й окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Молодший сержант Шеремета обійняв відповідальну посаду командира аеромобільного відділення. З перших днів служби він проявив себе як мужній, самовідданий і відповідальний воїн, який першочергово дбав про безпеку та забезпечення своїх підлеглих. Вже під час свого першого бойового виходу Юрій проявив справжній героїзм і відвагу, врятувавши життя своєму пораненому побратиму.

Його останній бойовий рубіж пройшов під час важких наступальних та оборонних операцій на півдні країни. 24 вересня 2023 року під час виконання складного бойового завдання на Запорізькому напрямку молодший сержант Юрій Шеремета загинув.

Довгий час його доля залишалася невідомою — Юрій вважався безвісти зниклим протягом одного року і восьми місяців. Це був період важкого очікування для його сім'ї та побратимів, поки факт загибелі не було встановлено офіційно. Йому назавжди залишилося 32 роки...

За виняткову мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету України, Юрій Орестович Шеремета посмертно нагороджений державною нагородою — орденом «За мужність» III ступеня.

Випускник НТУ Юрій Шеремета назавжди залишив земні дороги, щоб стати частиною великого неба і вічної пам'яті «Перерваного польоту» нашого університету. Ми пам'ятаємо його подвиг, його відданість та офіцерську честь. Слава Герою!